in

Де два українці – там три гетьмани?

У багатьох моїх земляків в Італії за плечима довгий досвід емігрантського життя. Вони пережили труднощі перших років, депресію наступних, більш-менш стабілізували свій побут. Багато з них високоосвічені люди і патріоти України, які не можуть змиритися зі своїм принизливим соціальним становищем, втомлені від відсутності духовного життя, починають об’єднуватись у громади, товариства, асоціації.

Це – початок нового явища у середовищі трудового емігранства українців в Італії – зародження організованої української діаспори. Адже емігранти стають діаспорою лише тоді, коли формують структури організованої спільноти. Цей процес уже завершився у країнах, якими прокотилися перші три хвилі еміграції, у Канаді та Австралії, проте тривалий час оминав Італію.

 

Відмінність ситуації ще й у тому, що четверта хвиля – економічна. Її представники не мали жодних політичних чи релігійних мотивів покидати батьківщину, багато з них живуть думками в Україні, бо там їх чекає сім’я, а метою свого життя вважають заробіток грошей. Національна ідея для них – справа надцята. Проте слід пам′ятати, що натовп без
ідеї – отара.

З аморфної маси українських трудових емігрантів починають вирізнятися лідери, які гуртують навколо себе
активних, небайдужих людей. Я завжди з ентузіазмом сприймаю прояв будь-якої соціальної активності. Мені
хочеться потиснути руку кожному українцю, який намагається допомогти співвітчизникам, якщо не матеріально, то бодай морально. Проте останнім часом утворилось аж забагато міні-, мікро- і нано-асоціацій.

Реальні мотиви реєстрації деяких з них – таємниця. Завдяки своїй професійній дільності я познайомилась з багатьма організаціями в усій Італії. Серед їхніх очільників є багато таких, які тягнуть на собі організаторські обов’язки, часто вкладаючи особисті гроші та вільний час, жертвуючи роботою.

Здавалося, такі «прометеї» – то анахронізм серед нашої меркантильної доби. І від цього складається враження, що вони фальшивлять, добре маскують власні корисливі інтереси. Проте можу запевнити вас, панове читачі, такі лідери є. Напевно, завдяки їм розвивається суспільство, на них тримається прогрес матеріальний і духовний.  Ці люди поєднують громадську роботу із тяжкими заробітками, так, як і більшість співвітчизників в Італії. Вони доглядають, прибирають, але крім того готують до друку книжки, проводять концерти і фестивалі, екскурсії Італією, надають інформаційну
підтримку.

Однак я запитую себе: чи надовго стане їхнього ентузіазму? Саме тому такі організації потребують особливої уваги і підтримки зі сторони державних інституцій. Усіх їх я обіймаю і запрошую до співпраці з «Українською газетою». На її сторінках ви можете розповідати про свої досягнення, поділитися досвідом, спитати поради.

Інші організації самі дають собі раду, бо збудовані на комерційній основі. І це теж є справедливим, бо усе має ціну у світі ринкової економіки. Оренда приміщень, заробітна плата працівникам, канцелярія врешті-решт. Справедливо, коли хтось, вкладаючи свій час у роботу, має винагороду. Усі користуються послугами таких асоціацій. Та ставлення до них чомусь, здебільшого, негативне. Їх вважають паразитами на стражденному емігрантському тілі, такими, що тільки й шукають слушного моменту, аби дорешти обезкровити його. Не виключаю і таке. Проте кожен факт потрібно аналізувати окремо.

Час поставить усе на свої місця. Ті, хто не витримає конкуренції – відійдуть на узбіччя, ті хто вибрав хибний шлях – зійдуть з нього. А нечесні гешефти рано чи пізно стають відомими.

Проте хочеться торкнутись іншого аспекту проблеми. Українці у будь-якому куточку світу боронять власну ментальність, як найдорожчу коштовність ховають на дно валізи для подорожей згорточок з рідною землицею, ставлять його на видному місці у новому помешканні. То що ж розводить по різні сторони барикади тих, хто пліч-о-пліч стояв на Майдані, то що плодить сотні політичних партій? Стільки, що для їхніх назв знадобилися ледь не метрові виборчі бюлетені.

З сумом спостерігала приховану і очевидну ворожнечу між українськими громадськими організаціями. Не так давно вони всі зібралися разом. Організатори планували координацію дій розрізнених структур, а у підсумку вийшли самохвальство та локальні битви на коротких ножах. Помилкою організаторів стала відсутність чіткого регламенту виступів. Засідання затягнулось на довгих шість годин. У залі розсілися кланами, групами «за інтересами», та й розпочали, за доброю традицією, не сорочинський, а римський ярмарок. Промовцям з «ворожого» табору вказували на місце у кутку, закривали рота, бо їх погляди на проблеми міграції не до смаку. Часом це робилось невдоволеним галасом, часом відвертими образами.

Ось встає один і, як на партійному засіданні, на вуха присутніх ллється фонтан демагогії. Інший насолоджується власним пустослів’ям.

Звичайно, були і конструктивні пропозиції, аналіз проблем. Проте вони потонули в загальному океані пустопорожніх слів і самовихваляння. Засідання, яке мало б стати радою, стало звітом досягнень окремих асоціацій. Благородні мотиви об’єднання, на яких наголошували організатори, знівелювалось. Практика показала, що наразі воно неможливе.

Під кінець ніхто вже не слухав виступаючих, а думав, як би хутчіш добратися до першого-ліпшого бару, щоб перехопити чогось їстівного. Та вмити руки, ба ні – прийняти душ, щоб змити негативну енергію.

Я так і не втямила, що саме ділили ці люди між собою. Гроші? Надавайте якісні послуги, і люди самі прийдуть до вас, а закони конкуренції усе залагодять. Сфери впливу? Та Італія ж велика! Кожен знайде собі нішу. Можливо, вони ділили брак виховання та поваги до своїх колег, вміння чітко висловлювати свою думку у регламентований час. Інших причин я не бачу. А ви?

Складалося враження, що присутні забули, для чого зібралися, забули, що основним покликанням громадських асоціацій є служіння людям. Адже справжнім лідером не може бути пересічна домогосподарка…

Дехто з присутніх відмовився виступати, вважаючи це марною справою, інші пошкодували за подоланими сотнями кілометрів та втраченим днем.

Схожі ситуації повторюються й на інших спільних заходах, тільки у менших масштабах. Ця розрізненість шкодить їх ефективнішій роботі. Мабуть, усі забули народну мудрість, що разом і батька легше бити. А ще стражденну історію Вітчизни, коли роз’єднаною Україною маршували окупанти.

Маріанна СОРОНЕВИЧ,
головний редактор
«Української газети»

Євромайдан-Рим 16.02.14

Roshen програв суд італійській Ferrero щодо марки Rocher