Нова радість стала - Різдвяний нарис Марії Гайдай - Gazeta Ukrainska

Думка читачів

 

Промені сонця спускалися щедрими прозорими снопами із невеликих вікон, аж з-під самого склепіння п’ятсотлітньої Церкви. Вперше за багато років двері у Церкві були навстіж відчинені. Позолочені світлом порошинки, крутилися у грайливому вирі у променях, пробуджені потоками свіжого повітря, а ще піснею, на мові, ніколи нечуваній у цих стінах. Посеред Церкви стояли шестеро людей, четверо духовного сану на чолі з Владикою і дві жінки-мирянки, і з натхненням співали. До Різдва було ще далеко, але пісня звучала саме Різдвяна і дуже доречна у цю мить, бо віщала народження...

 

...Нова радість стала, яка не бувала...

 

Голоси лилися рівно і впевнено, ніби ці люди давно співали разом в одному хорі. Та об’єднували їх не щоденні проби у співах, а велика і важлива ідея – утвердження Церков східного обряду на італійській землі, у чому була нагальна потреба.

 

Ззовні Церква була невеликою, з посірілими від дощів стінами, із старими дерев’яними дверима, тріснутими навпіл. Вона стояла на краю запустілого саду із середньовічним фонтаном, ніби прикривала його собою, захищаючи від пожвавленого шляху. Навкруги вирувало, захоплене своїм життям, сучасне місто, добре відбудоване за двадцять років, що минули після останнього землетрусу, а Церква так і залишилася чекати уваги від людей, яких вона, свого часу, по-материнськи приймала, з їхніми турботами і печалями, впускала у своє лоно стурбованими і грішними, а випускала очищеними і окриленими. Церква стояла на пів метра нижче від загального рівня міста і здавалося, ніби вона опустилася на коліна, змирившись із своїм становищем. Туристичні путівники на своїх сторінках виголошували історичні цікавинки про Церкву: відомості про її архітектурний стиль, про стратегічну важливість під час чуми, революції, війн та землетрусу, про відомих людей, що хрестилися чи одружувалися під її покровом... Із часом ті путівники будуть доповнені ще одним важливим фактом, якому поки що не надають належного значення - ця Церква прийняла під свій покров громаду людей із далеких північно-східних земель, волею долі закинутих на чужину, які мали вирішувати свої невідкладні життєві проблеми. Та спрага духовна, що превалює над усім, змусила шукати шляхи її вгамування. І саме ці обставини відкрили двері забутої п’ятисотлітньої Церкви, щоб відродити її до нового духовного життя.

Цьогоріч, перш ніж загоряться Різдвяні вогні, до Церкви прийдуть люди, щоб прибрати її за своїм звичаєм до свята у вишукані шати з вишитих рушників, дбайливо виготовлених саме до цієї оказії старанними, натрудженими тяжкою працею, руками українських жінок-заробітчанок, внесуть ікони із ликами святих, вималювані у візантійському стилі, щоб припасти перед ними на коліна, розчулені аж до сліз, як це уміє робити, страждаючи у горі, чи милуючись у радості, лише слов’янська душа. Вікна загоряться містерійним світлом від живого вогню запалених свічок, а долівка окропиться не лише свяченою водою, але й щирими сльозами каяття. З’явиться бажання покути власних життєвих похибок у благодійництві та жертовній подвижницькій праці, а душа переповниться радістю очищення від гріхів, натхненням на подолання життєвого шляху, нескінченних труднощів та перешкод, що кожен віруючий християнин мав би сприймати із спокоєм покори, як випробування власних людських якостей, терпіння та Віри його у те, що Господь милосердний, все що посилає доля людині із чистою душею, та щирими цнотливими помислами, Бог допоможе подолати і що “кожному воздасться по Вірі та ділам його”. І, може, саме на долю цього простого знедоленого люду випала велика місія, яка у пам’яті народів переживе багатьох політиків, швидкоплинні події державних рівнів, яскраві, але короткочасні феєрверки сенсацій, бо саме духовна потреба, турбота кожного про власний стан душі, сприяє поширенню Церков східного обряду на території Європи. Загоряються сотні, тисячі свічок у Церквах, як часточки тепла кожної християнської душі, як символи примноження ідеалів Віри, Надії і Любові, як закличні орієнтири для “блукаючих у пустелі”, “щоб ніхто і ніде не почував себе чужинцем”.

А поки що посеред п’ятсотлітньої Церкви у перехресних променях осіннього сонця, що спадали прозорими золотавими снопами із невеликих вікон аж з-під самого склепіння, стояло шестеро людей, котрі спершу народивши і виплекавши у власних серцях, одностайно і натхненно віщали співом на рідній українській мові нову радість народження ще одної духовної спільноти на італійській землі.

Марія Гайдай

Витяг з книги "Італійський період. Невигадані іммігрантські історії"

Увага! Повне чи часткове використання матеріалів нашого сайту дозволено лише за письмової згоди редакції.

 ______________________________________________

 

Слідкуйте за найцікавішими новинами Української газети у Facebook.