Важкі вироки закордону для тих хто їде, і тих, хто залишається - Gazeta Ukrainska

Громада

Ми їдемо. А вони залишаються. Ми мусимо. Мусимо використати свій шанс. Мусимо, справді. І хто б із цим сперечався… Часом вибору у нас немає. Але як пробачити собі, своїй долі і своїй країні оту останню картинку у вікні автобуса?

Коли я вперше їхала з України в світле майбутнє закордону, на вокзалі мене проводжали батьки і син. Вони знали, що я не їду на заробітки, не буду поневірятись по зйомних квартирах і бараках. Але знали теж, що повертатись буду лиш в гості. Крізь вікно автобусу я бачила, як мама витирає сльози, як тато тримає її за руку, як син злякано махає мені рукою… Я теж плакала. Та вже через кілька годин мене засліпили яскраві вогні Європи. А мої рідні залишились там, у малому містечку. Щоб чекати на мене.

Отак ми їдемо. А вони залишаються. Ми мусимо. Мусимо заробити грошей, щоб вони жили достойно. Мусимо використати свій шанс. Мусимо, справді. І хто б із цим сперечався… Часом вибору у нас немає. Але як пробачити собі, своїй долі і своїй країні оту останню картинку у вікні автобуса?

Ми дзвонимо так часто, як лиш можемо. Передаємо гроші і подарунки, обіцяємо колись їх забрати також. А вони благословляють наш вибір і моляться за нас. Але страшенно хвилюються. Ми ж бо не вдома. Тому не розповідають нам про свої проблеми і хвороби. Бо ж нам і без того важко. Так минають роки. Ми пропускаємо випускні наших дітей, ювілеї наших батьків, весілля друзів і родичів, народження їх дітей. І ми часом насправді ніяк не можемо вирватись додому. Так міцно тримають нас нові обов’язки. Так важко взяти відпустку, так дорого коштує дорога… А вже потім розуміємо, що треба було їхати...

Я уже забрала в Польщу сина. Батьки залишились самі. А півроку тому помер тато, на наступний день після того, як провів мене в Польщу з зимових канікул. Я їхала додому знову, ледь розпакувавши валізи з дороги. Щоб попрощатись з татом назавжди.  А мама лишилась зовсім сама, розгублена і самотня, як дитина. Але ми з сином мусіли їхати до Польщі знову. Робота, родина, обов’язки – то все кликало нас. Мама уже не прощалась на вокзалі – не витримала б. Вона залишилась вдома, і за вікном автобуса вперше не було нікого...

Ми зідзвонюємось по кілька разів на день, мама все розуміє, не кличе мене додому, знає, що працюю.

Але  мене не покидає жахливе почуття провини за оту картинку у вікні автобуса, коли я вперше залишила моїх рідних. За їх біль, за молитви. За всі ті важливі моменти, в яких не було мене поряд з ними. За їх самотність. І за те, що відповідальність за це лежить саме на мені. Бо то я вибрала звалити за кордон, а не зостатись з ними.

І за те, що, попри все, повертатись я все-одно не хочу…

 Gingerfox

______________________________________________

 

Слідкуйте за найцікавішими новинами Української газети у Facebook.