in

«Партизанські стежки» до Європи

Сьогодні українці розглядають легальну та нелегальну міграцію в країни ЄС не як втечу від проблем, а як один зі шляхів їх вирішення

Нещодавно в Івано-Франківську оприлюднили статистику: у кожного двадцятого місцевого школяра й вихованця дитсадка батьки перебувають на заробітках за кордоном. А в 400 дітей у місті — до Європи виїхали обоє батьків… Для України така статистика не є незвичною: активний рух працездатного населення в напрямку ЄС розпочався одразу, як Україна здобула незалежність, і триває дотепер. Інша річ, що змінився портрет самого мігранта: сьогодні люди їдуть за кордон не лише для того, щоб покращити свій матеріальний стан, а й тому, що хочуть жити в громадянському суспільстві й відчувають потребу в справжніх, а не декларативних європейських цінностях. Дедалі більше українців, заробивши гроші, не поспішають вертатися додому, де на них чекає безробіття і невпевненість у завтрашньому дні, а нерідко — ще й неповага до особистості та правова незахищеність… Саме тому вони прагнуть не тільки залишитися десь на просторах ЄС, а й згодом забрати туди свої родини та дітей.

Український шлях до Європи — нерівний і звивистий. У час, коли уряд на державному рівні намагається наблизити Україну до ЄС та говорить про запровадження тут європейських стандартів, пересічні українці вже давно протоптали туди «партизанські стежки». Для багатьох із них «покращення життя вже сьогодні» — це нелегка праця за межами рідної країни. Часто міграція не дає бажаного результату — не в останню чергу тому, що українці не знають своїх громадянських прав та обов’язків, є недосвідченими в питаннях інтеграції в європейське правове й соціальне середовище. Бо в Україні вони просто не мали можливостей та сприятливих умов, щоб набути цей цінний досвід і знання. Втім, щоби мати можливість жити в європейській країні, українці готові виконувати будь-яку роботу й терпіти різні негаразди — настільки безнадійною видається їм ситуація на Батьківщині.

Мешканка селища Ярмолинці, що на Хмельниччині, Олена Зюбрій про свої заробітки нічого не приховує. Розповідає щиро, пригадує деталі і, здається, ще раз переживає все знову:

— Я двічі добиралася до Італії нелегально. Вперше — через Угорщину. Нас було 43, і їхали ми в закритій вантажівці на мішках з торфом. Тоді не потрапили в Італію — нас викрили на кордоні. Жінок у супроводі охоронців з автоматами, а чоловіків ще й у наручниках спровадили в авто з ѓратами. Ніч протримали у в’язниці, а наступного дня відправили на українську територію.

Наступна спроба потрапити до Італії була вже через Польщу й Німеччину. Кордон між Польщею та Німеччиною проходить по річці. Нас, 12 жінок, поділили на групи по четверо. Ми вбрід мали перейти річку, а вже там, на німецькій території, сісти в автомобіль та їхати до Італії.

Був кінець листопада. Випав сніг, і в калюжах замерзла вода. До річки нас везли легковою машиною через ліс. Коли приїхали, то виявилося, що в ту річку треба стрибнути з невеликого обриву. Мої значно молодші супутниці швидко подалися в те холодне провалля. Мені стало страшно. Але дороги назад не було. Зістрибнула… Мої супутниці були вже на середині річки, а я все борсалася в крижаній воді. Течія відносила вбік, але страх додавав сили. Коли нарешті дошкандибала до берега, дівчата вже лежали в рештках висохлої трави і важко дихали. Я теж упала у траву. Брудні та мокрі, ми пролежали там півгодини, а може, й довше. Поляк, який нас супроводжував, не дозволяв навіть підводити голови. Потім під’їхала машина, ми швидко туди сіли й через усю Німеччину помчали до Італії. Зупинка — в першому італійському місті, відразу за німецьким кордоном. Це було опівночі. Шукали вокзал. Крім нас, у ту пору там було ще кілька африканців…

Нелегальний виїзд за кордон — задоволення не з дешевих, тому найчастіше жінки потрапляють в Італію за позичені гроші, які треба повертати. Здається, наче ти потрапив у пастку, розповідає Олена:

— Відчуття, що стоїш на малесенькому острівці. Позаду й попереду — провалля. Перед тобою — страх перед майбутнім, чужі обличчя, чужа мова, в якій не розумієш жодного слова. Але назад дороги немає. Приїхала сюди за великі гроші. Позичені. Їх треба повернути. Вдома таких не заробиш. Тож іншого виходу немає — треба купувати роботу. Так, саме купувати… Українські жінки, які декілька років живуть в Італії, займаються таким бізнесом — продають робочі місця своїм співвітчизницям. Робота коштує 200—300, а то й більше євро, залежно від регіону. Як правило, хороші роботи не продаються: пропонують доглядати за лежачими та психічно хворими. Їм вигідно торгувати такими робочими місцями, бо люди на них довго не витримують — і вже за три-чотири місяці тікають, а робота знову продається.

…На таку роботу потрапила й Олена. Мусила доглядати стару італійку — злу та скупу. Подумки жінка називала її каргою. Нестерпно боліла душа. Олена почала писати вірші. Усі — адресовані рідним:

Та ось і перший місяць в чужині минає,
Як тяжко й нудно тут мені буває,
Як ляжу спати — ви всі ніби зі мною,
А прокидаюсь — із злющою каргою…

Її вірші — не висока поезія. У них — крик душі, біль, розпач. А з тим — розповідь про нелегке заробітчанське життя: крім важкої фізичної праці — недоїдання, незнання мови, що ускладнювало й без того непрості стосунки з підопічною. Вирішила тікати… Наступне місце роботи теж не було вдалим — зовсім скоро мусила тікати й звідти…

Слухаєш розповідь цієї жінки і дивуєшся: звідки сила, звідки ота здатність переборювати такі надлюдські труднощі? А ще вражає те, що нерідко землячок штовхають на страждання такі ж українки, які ще зовсім недавно самі стояли вночі серед чужого міста.

— Ні, не всі такі! — каже Олена, — є чимало жінок, які допомагають одна одній. Знаєте, Україна в серці об’єднує. Взаємини із земляками за кордоном — це випробування на людяність. Бачила всяких. На жаль, і не дуже добрих теж. Соромляться своєї мови та намагаються не казати, що з України, торгують нашими жінками, втягують у це й італійців. Одна знайома розповідала, що така посередниця забрала в неї паспорт, а господарів, яким продала жінку, підмовила вигнати її. Жінка цілу ніч простояла під дверима католицького храму…

— А як же історії про багатих женихів, достаток, безтурботне життя?

— Той, кому дістається таке (теж буває!), все одно спочатку мусить пройти усі ті випробування, про які я розповідала. Одразу там нікого не чекають з розкритими обіймами. Але багато жінок дійсно виходять там заміж або привозять сім’ї з України. Італійці українок справді люблять і поважають, дивуються з незвичайної жіночої вроди й витривалості, сили духу та вміння виконувати будь-яку роботу. Загалом італійці ставляться до заробітчанок з розумінням: організовують для нас православні свята (вони ж переважно католики), при костелах спеціально правлять служби українською мовою на Великдень та Різдво. Що приваблює наших жінок в італійських чоловіках? Увага. У нас жінка тягне на собі всю хатню роботу, а часто ще й чоловіка-алкоголіка. Там усе інакше. Їхні закони захищають сім’ю та жінку. У разі розлучення чоловік несе повну відповідальність і за дітей, і за дружину. Коли хтось з українок виходить заміж за італійця, то чоловік каже їй, що тепер вона не мусить ходити на роботу. Співчуття, розуміння, підтримка — ось що приваблює наших жінок. До того ж італійці не зловживають алкоголем. Багато жінок залишаються там, привозять дітей. Знаю, багато італійських чоловіків усиновили дітей своїх українських дружин.

…Слухала історію Олени кілька годин. Здавалося, разом пережила цю її сповідь. Для нас ця історія — не унікальна: не лише в Італії, а й у різних частинах світу моляться за кращу долю України мільйони її дочок.

Д-р Олена ПОНОМАРЕВА, Римський університет La Sapienza:

— Для українців Італія є одним з основних напрямків зовнішньої трудової міграції. Крім масовості, українська міграція на Апенніни вирізняється своїм здебільшого жіночим характером (на 80%) та вузько обмеженим родом діяльності: переважна більшість українок задіяна в домашньому секторі, надаючи послуги з догляду людей похилого віку. На цій підставі італійські дослідники навіть ведуть мову про радикальну етнізацію цієї трудової категорії, а на загальному рівні семантика етноніма українка часто асоціюється зі словом badante — доглядальниця. І це стосується не лише італійців, а й самих українок: після переїзду в Італію вони об’єктивно поставлені в умови, за яких вимушені пов’язати себе з певним родом діяльності. Пояснити цей феномен можна такими термінами: «італійський попит» та «українська пропозиція». Італійський попит зумовлений прогресуючим старінням автохтонного населення в поєднанні з недосконалою системою соціального і медичного забезпечення. На цьому тлі процвітає нелегальний приватний ринок праці в домашньому секторі, до якого ідеально пасує українська «пропозиція»: сотні тисяч жінок, які розпачливо шукають засобів економічного забезпечення своїх родин (дітей, залишених в Україні), до того ж напрочуд конкурентоспроможних через свою готовність до найнесприятливіших умов, починаючи з нелегального статусу перебування і до нижчого (порівняно з іншими іноземками та колегами-італійками) рівня оплати праці.

Легальні можливості українців виїхати на роботу в Італії обмежені з огляду на відсутність договірної бази між Україною та Італією в соціальній сфері й сфері регулювання міграційних потоків. Крім нелегального статусу, перебування українців в Італії ускладнює той факт, що зазвичай вони не мають жодного міграційного проекту, визначеного в часі та цілях. Тимчасове, як спочатку сподіваються мігранти, перебування в Італії затягується на невизначений період. При цьому вони не повністю або не зовсім ефективно інтегруються в італійське середовище, відчувають брак правових, соціокультурних та психологічних інструментів для цього. Нерідко ці люди просто не мають такого бажання інтегруватися, позаяк значна їх частина проектує себе передусім в український контекст. Про це, зокрема, свідчить той факт, що поки незначна частина українських жінок возз’єднується в Італії зі своїми родинами.

Виїжджаючи на працю з такими умовами за кордон, українці мали б глибоко й раціонально зважити всі «за» і «проти» такого рішення, зокрема усвідомити ризики, пов’язані з нелегальним статусом перебування в країні імміграції. Якщо альтернативи трудовій міграції за кордон немає, тоді варто наперед продумати шляхи індивідуальної стратегії адаптації в новому психологічному та соціокультурному середовищі: опанувати бодай на елементарному рівні мову країни перебування та орієнтуватися на реальні можливості й умови праці. В Італії за фінансового сприяння уряду створено сайт www.ukrit.org, призначений спеціально для українських мігрантів. На ньому можна ознайомитися з особливостями трудового й міграційного законодавства цієї країни, з громадянськими правами та обов’язками, перспективами інтеграції в італійське правове і соціальне середовище. Усвідомлена інформація та чіткий міграційний проект дадуть змогу уникнути найнегативніших наслідків, пов’язаних із закордонним заробітчанством. У жодному разі міграція не має бути «втечею від проблем», а повинна розглядатися як засіб їх розв’язання.

Марія СЕМЕНЧЕНКО, «День», Алла ГУМЕНЮК

Натисніть, щоб оцінити цю статтю!
[Усього: 0 Середній: 0]

Рада дозволила українцям брати шлюб лише після 18 років

Українські трудові мігранти, заробітчани і національна ідея