in

Перша «заповідь» неаполітанця – обдурити іноземця

   В Україні щось подібне було на початку 90-х років минулого століття. Давненько не чула, щоб у нас крали магнітофони з автомобілів

У Неаполі на залізничному вокзалі мене зустрічав отець Української греко-католицької церкви «Санта Марія дела Паче» Іван Дуфанець, на запрошення якого я приїхала до Італії. Отець тримав у руках якийсь предмет, подібний на маленький магнітофон. Коли я спитала, що це, він усміхнувся: «Та це магнітола з автомобіля. Тут, біля вокзалу, стільки злодіїв, що небезпечно залишати її у машині. Виб’ють скло і вкрадуть». Я зробила «великі очі». В Україні щось подібне було на початку 90-х років минулого століття. Давненько не чула, щоб у нас крали магнітофони з автомобілів…

Мене попередили, аби пильнувала сумку…

Площа перед залізничним вокзалом просто кишить дрібними злодіями та шахраями. Усі вони не європейської зовнішності. Це – емігранти з Тунісу, Марокко, Албанії… Ходять такими собі бандитськими зграями, по десять-двадцять осіб. Та й самі неаполітанці особливого пієтету до іноземців не мають. Вони непогані люди – добрі, щирі, але, як каже один мій знайомий, трохи цигани, люблять надурити. Перша «заповідь» неаполітанця – надурити іноземця… І від цього часто страждають наші заробітчани, особливо ті, які працюють нелегально у так званих скоробагатьків – італійців, які ще з десять років тому самі ледь зводили кінці з кінцями та у когось прислужували, а тепер у різний спосіб заробили швидкі гроші. Як розповіла мені одна наша заробітчанка пані Галина, її синьйора, коли йшла до церкви, завжди казала, аби українка йшла поруч з нею, і усім знайомим розповідала, мовляв, це моя прислуга. При цьому наголошувала, що її хатня робітниця – «професоресса» (так в Італії називають людей, що мають вищу освіту, зокрема вчителів), адже пані Галина в Україні викладала у школі.

Отже, перед тим, як сісти в машину до отця, він запропонував випити кави з дороги. Біля кав’ярні побачила кількох наперсточників та зазивал біля них. Тут же «тусуються» сумнівного вигляду хлопці, які «з рук» продають різний товар – айподи, комп’ютери, мобільні телефони. «Це крадене?» – питаю отця Івана. «Боже збав, щоб ви щось у них купували! Це шахраї, які продадуть «болванку» або візьмуть гроші у наївних покупців і зникнуть». Коли ми зайшли в кафе, отець озирнувся по боках, затримав погляд на кількох підозрілих хлопцях і тихенько попередив мене, аби пильнувала свою сумку… Сама кафешка мене теж здивувала: маленька, тісненька, усі товчуться біля прилавка, бармен зашивається, не встигає мити горнятка. Під ногами – сміття, папір…

Це не мафія сильна – держава слабка…

Зрештою, купи сміття – чи не найпомітніша «візитка» Неаполя. Це перше, що впадало у вічі, коли я вийшла з вокзалу. Знала, що в Неаполі є така проблема, чула, що з нею борються силами регулярної армії, але не думала, що це таке жахіття! Гори сміття тут на кожному кроці. Біля них бігають півметрові щури завбільшки з собак! Навіть не бігають, а повільно ходять, бо, як жартує отець, такі грубі, що не годні бігати… Неаполітанці вже звиклися зі сміттєвими пейзажами, місцева преса хоч і пише про цю проблему, але вже якось приречено, без ентузіазму. Усі змирились з неминучим сусідством зі сміттям, бо розуміють, у чому «корінь зла», і корінь цей на ім’я «каморра» (мафія) не викорінити. До речі, саме слова «каморра» вголос бажано не вимовляти, це вважається ознакою поганого тону. Приблизно так само, як в Америці слово «нігер»…

Сміттєвий бізнес у Неаполі давно в руках мафії. Мафія має тісні контакти з місцевою владою. У Неаполі взагалі усе тісно переплетене, сфери впливу строго поділені між кланами, яких тут близько 40. Тут своєрідний культ родинних зв’язків, які передаються з покоління в покоління. Один в родині може працювати в поліції, інший у владі, а третій – в «каморрі»… Хоча з цим явищем держава начебто намагається боротися. Карабінерів зазвичай перекидають служити в інші регіони Італії, аби хоч якось розірвати це «порочне коло», та це не дуже вдається. «Не мафія така сильна, а держава слабка», – каже мені отець Іван, який дуже скептично настроєний щодо бажання держави боротися з мафією. Та й зі сміттєвим бізнесом не все так просто. На боротьбу з неаполітанською сміттєвою кризою Євросоюз щороку виділяє грубі гроші. Тому і державі, і «каморрі» вигідні оці гори сміття, якими лякають охайних європейських чиновників. Влада Неаполя щоразу відкидає пропозиції уряду щодо вирішення сміттєвого питання, зокрема будівництва сміттєпереробних заводів поблизу Неаполя. Аргументують це тим, що, мовляв, місцеве населення проти. Населення справді постійно висловлює свій протест. Ось тільки є підстави вважати, що ці «протести» щедро фінансує та сама мафія, якій не вигідне будівництво сміттєпереробного заводу.

Про мафію у Неаполі я наслухалась багато, намагалась провести паралель з Україною, адже у нас теж влада страшенно корумпована, і держава не може (чи, радше, не хоче) давати собі з цим раду. Але зробила висновок, що їм до нашої «мафії» далеко. І в Неаполі, і в Римі я майже не бачила дорогих автомобілів. Зазвичай італійці, незалежно від статусу і прибутків, їздять на скромних, не «понтових» авто. А для політика вважається хорошим тоном їздити на автомобілях, вироблених в Італії. Це переважно «Ланчія» чи «Альфа-ромео». На італійських машинах їздять і поліція, і державні чиновники різного рівня. Зрештою, в Італії машина не є показником достатку. Зважаючи на те, як вони їздять (в Неаполі це суцільний стрес, бо правил ніхто особливо не дотримується), та як паркуються (як попало, де попало, часом у два ряди), непобитих машин майже немає. Усюди шмигають моторини, які вискакують перед носом, часто створюють аварійні ситуації. Купувати дороге авто недоцільно.

Інтелектуала впізнаєш по газеті, багатія – по мештах

Для італійця ознакою добробуту є гарне помешкання, ще краще – особняк з садом. Якщо це Неаполь, то бажано з видом на море. Оце – межа щастя. До речі, звернула увагу, що багато чоловіків середнього віку тримають в руках газету. Запитала своїх італійських знайомих, чи це є ознакою респектабельності? «Якщо італієць тримає в руках газету, це свідчить про те, що він може собі дозволити її купити. Тобто він належить до певного класу – середнього або вище середнього. І, звичайно, інтелектуально не є обмеженим, – відповів мій знайомий. – Бо рівень освіти та культури багатьох італійців досить низький. У них життя будується за принципом усе на букву «п»: поспати, поїсти, погуляти…». Особливо це помітно по жінках. Для них мета – вийти заміж і стати домогосподинею. Якщо мети досягнуто, жінки зазвичай перестають себе доглядати, не поспішають шукати роботу чи професійно реалізуватися. Стають ліниві як пси. Типова неаполітанка – пізно прокинулась і, прямо у піжамі, немита, нечесана, з цигаркою в руках пішла на базар. Так у піжамі до вечора може ходити. А ті, що газети читають, – це вже особливий рівень. Дехто, гуляючи зі щойно придбаною газетою, хоче цей рівень продемонструвати. Але це не ознака багатої людини. Багатія можна впізнати по… взуттю. Якщо мешти коштують 500 євро, – значить це лікар. Швидше за все, кардіолог. Або адвокат. Його видають оці дорогущі мешти і погляд у небо…».

«Усе, що нижче Риму, то цигани…»

До речі, самі італійці (особливо з півдня) неаполітанців недолюблюють. Кажуть, усе, що нижче Риму, то цигани. Неаполь будували насамперед як портове місто, тому там осідав різний набрід. Це, звичайно, наклало свій відбиток. Там навіть мова (діалект) нагадує арабську. Італійці з півночі часом називають неаполітанців образливим словом «ладро» (злодії, крадії). У Римі є політики, які активно виступають за відокремлення півдня. Кажуть, їм соромно за Південну Італію, де не хочуть працювати. І значною мірою мають рацію. Українські заробітчани, які волею долі опинились на півдні, мріють за першої-ліпшої нагоди (зокрема, коли отримають легалізацію) перебратися на північ. Там і платять краще, і рівень життя вищий, і головне не буває випадків, щоб не заплатили, як це часто трапляється у Неаполі. Північ справді культурніша, цивілізованіша. Зрештою, неаполітанці також недолюблюють своїх північних співвітчизників. Прозивають їх німцями чи швейцарцями. А тим, що їх вважають злодіями, не надто переймаються, бо в Неаполі, як я вже писала, надурити когось не гріх. Вони цього не лише не соромляться, а навіть гордяться… Оскільки Неаполь – портове місто, то, зрозуміло, тут рай для контрабанди. У магазинах 90% – лівий товар. Тому і ціни тут нижчі, ніж в інших італійських містах. Але є суттєва відмінність – в Неаполі у магазині туристові зазвичай не дадуть чека. Влада з цим намагається боротися і ретельно за цим стежить. Тому, коли я пішла по магазинах, мене попередили, щоб вимагала квитанцію, що підтвердить мою покупку. При виході з магазину або навіть на вулиці до мене може підійти людина з податкової і перевірити мій чек. Якщо його немає, то оштрафують не лише магазин, де я закупилася, а й мене як несумлінного покупця! І що ви думаєте, у магазині, де я купила чоловікові сорочку, мені чека не дали, але зробили десятивідсоткову знижку. Про чек я забула, а коли згадала, то вже була далеко від магазину. Зателефонувала знайомому, аби спитати, що робити. Він у нервах сказав, щоб я негайно поверталась і вимагала чек. Я так і зробила, і дівчина-продавець без будь-яких заминок його мені віддала…

Єдине, що беззастережно об’єднує італійців, – це паста, піца і футбол! Щодо їжі, то вони – страшенні гурмани та патріоти національної кухні. Знайомий звернув мою увагу на те, що одна з їхніх улюблених страв – закуска «каприз» – під колір національного прапора: червоне – помідор, біле – сир моцарела, зелене – базилік. Італійці при зустрічі запитують: «Що ти сьогодні їв?», замість звиклого для нас запитання: «Як справи?». Коли ж грає національна збірна, всі стають просто італійцями і дружно вболівають!

http://archive.wz.lviv.ua

Натисніть, щоб оцінити цю статтю!
[Усього: 0 Середній: 0]

В Україні взялися за створення навчальних матеріалів для українських шкіл за кордоном

У Барі викрито фіктивних роботодавців, які подали на легалізацію