Marianna Soronevych
Pronto, рronto (“Алло, алло”) – не раз чуємо в італійських фільмах і усміхаємось, бо й самі не раз відповідаємо так на дзвінки.
Pronto: непідробна італійська любов – на зв’язку
Так крапля цілої середземноморської культури опинилась у нашому повсякденному житті. Але ж Італія – не лише піца, макарони та наші заробітчанки. Це ще й блискучий кінематограф, фільми якого становлять золотий фонд світового кіно. П’єр Паоло Пазоліні, Федеріко Фелліні, Бернардо Бертолуччі, Лукіно Віконті, Мікеланджело Антоніоні – милозвучні імена режисерів-творців справжнього авторського кіно, наповненого абстракціями та метафорами. Який же він, італійський кінематограф сьогодення? Як у ньому співіснують гаряча пристрасть, кохання, політика й релігія? Відповіді дає Тиждень італійського кіно, що у рамках проекту “Артхаус Львів” до 10 грудня триває у Львівському палаці мистецтв.
Екранна Італія оселилась в Україні ще на початку листопада – тоді до Києва завітала людина-епоха – легендарний комісар Катані з серіалу “Спрут” – актор і режисер Мікеле Плачідо. Він привіз власну стрічку “Велика мрія”, що була учасником конкурсної програми на Венеціанському кінофестивалі-2009. За словами Плачідо, це кіно – про нього. Про бідного хлопця, що мріяв про акторство, але починав у поліції. Про студентські заворушення 1968-го, що збурювали Італію. Про любовний трикутник і про почуття, які зароджуються у часи громадянських збурень за свободу, які мені особисто нагадали такі самі “випадки” кохання під час нашої Помаранчевої революції. Але італійське кохання не порівняєш з американським чи навіть французьким. Тут немає чогось незбагненного, занадто високого чи показового. Тут є те, у що легко і охоче віриш. Глибокі почуття, що водночас прості. І навіть секс тут не є вершиною режисерсько-акторських досягнень та “цвяшком” програми, як у більшості фільмах. Дивимося на італійську любов і бачимо – це все насправді.
Ще один фільм – “Тримай дистанцію” Карла Маццакураті, що отримав Національну премію Спілки кіножурналістів “Срібна стрічка” за найкращий сценарій та найкращу роль другого плану. Чи вміємо ми, журналісти, тримати правильну дистанцію щодо людей і подій, про які пишемо? Чи повинні ми залишатись безпристрасними, чи маємо право таки втрутитись і змінити хід подій? У випадку Маццакураті – на справедливий виток, але ж бувають й інші закінчення. У фільмі молодий Джованні прагне стати журналістом, тож і пише про життя своєї маленької провінції на півночі Італії. Ставши свідком дивних стосунків вчительки Мари та власника автомайстерні Хасана, він у результаті залишається чи не єдиним, хто може виправити хід історії, хоч і людських життів журналістові не повернути.
У біографічній драмі “Божественний”, що удостоїлась призу журі на Каннському кінофестивалі (2008 р.), режисер Паоло Соррентіно малює нам історію життя легендарного прем’єр-міністра Джуліо Андреотті, що пропрацював на цій посаді сім термінів. У романтичній драмі “Поцілуй мене ще раз” Габріеле Муччіно під чудову музику показує нам дорослих людей з їхніми буденними проблемами, життєвими трагедіями, пошуками щастя, безліччю поцілунків, ляпасів та ледь не биттям посуду. Розв’язка залишається невідомою до кінця. Та й після цього глядач не впевнений – чи справді на плівці стоїть крапка?..
