Marianna Soronevych
Наш найбільш іменитий український велогонщик Ярослав Попович, що живе в Італії, розповів про аукціон в допомогу пораненим в АТО, про бізнесменів на велосипедах і обгін тракторів у Бельгії
– Чесно зізнатися, до останнього часу політикою я не сильно цікавився, – каже Ярослав. – Просто не бачив у цьому сенсу, так як не особливо вірю в наших політиків. Але ланцюжок подій, які сталися з початку цього року… У лютому у мене були змагання в Катарі та Омані, після гонки в готелі заходив в інтернет і сидів там з шостої вечора до другої ночі – все моніторив, переживав. Важко було дивитися на те, що творилося. Мій батько їздив на Майдан. А я шкодував, що не мав можливості бути в цей час поруч із ним. Нехай я давно живу в Західній Європі, але Україна – це моя батьківщина. У мене в голові не вкладалося, коли дивився відео силових зіткнень в Києві. Ми ж не Сирія, ми – європейська країна. Київ – європейське місто. А тут таке…
– Тоді здавалося, що найстрашніше вже позаду. Але на жаль, це було не так.
– Це просто жах! Спочатку наші політики розіср… всю країну. А потім вже підключився північний сусід. Такий гидоти від керівництва Росії я не очікував. Шлють озброєння сепаратистам, відправляють найманців і завдяки своїм ЗМІ вміло розпалюють конфлікт всередині нас. Зараз у мене подвійні відчуття. Завдяки російському вторгненню в нашій країні почалася хвиля патріотизму. Вірю, що якось все налагодиться. Якщо не вірити в це, можна збожеволіти… Хтось може сказати: він вже 15 років живе в Західній Європі, який він там патріот. Але дуже часто буває, що українці, які проживають за кордоном, більше люблять Україну, ніж “домашні” співвітчизники. Тут доречне прислів’я: “Що маємо – не бережемо, втративши – плачемо”. Мене теж накрила хвиля патріотизму. Пишаюся тим, що я українець.
– Ви виставили на аукціоні свій Кубок світу, виручені гроші підуть на допомогу нашим хлопцям, пораненим в АТО.
– Була ідея виставити свою золоту медаль з чемпіонату світу-2001. Але я її виграв за “Андер” – серед спортсменів до 23 років, тому вирішив віддати цей трофей. Долучив до нього веломайку своєї нинішньої команди і американської “Діскавері Ченнел”, з яким домігся найбільших успіхів у своїй професійній кар’єрі. Все передали, днями виставили.
– У вашій американської велокоманді “Трек Фекторі рейсинг” виступають 30 гонщиків з 18 країн світу. Розпитують про те, що відбувається в нашій країні?
– Питання ставлять. Я раз на кілька днів розповідаю їм, що і як. Коли в лютому почалися силові зіткнення, три дні їздив з чорною пов’язкою на рукаві і ще одну жалобну стрічку пов’язав на сідлі.
– Ярославе, дуже часто наші спортсмени перемагають не завдяки, а всупереч. Що потрібно поміняти в українському спорті, щоб змінити цю ситуацію?
– Все складається з дрібниць. Згадую торішній чемпіонат світу, який проходив недалеко від мого будинку, у Флоренції. До мене приїхали українські друзі. Так вони розкривали роти, коли бачили, скільки італійців в обідню перерву виїжджає на велосипедах. “Це що, якісь змагання?” – Питали мене. А це просто культурна традиція. О 12:30 у людей починається обід. Багато хто замість їдальні переодягаються в велоформу, сідають на велосипеди і півтори години крутять педалі. Групами – по 10-20 або навіть 30 чоловік. Дуже різного віку – від 18 до 60 років. На роботі у них є роздягальні, де вони можуть переодягнутися, є душ. Покаталися, повернулися, і знову за роботу. Велопрогулка дає їм заряд бадьорості. І таке велорух не тільки у мене в районі – по всій Італії. Ви можете уявити собі щось подібне в Україні?
– На силу.
– У Європі до велосипедистам зовсім інше ставлення. Є спеціальні велодоріжки. В Бельгії, де велоспорт за популярністю реально конкурує з футболом, є навіть спеціальні розв’язки для велосипедистів. Згадую збір в Бельгії напередодні сезону. Зі своїм швейцарським одноклубником після ранкового тренування ми сіли в кафе на вулиці випити капучино. 50 відсотків людей навколо пересувалися пішки, друга половина – на велосипедах. Солідні бізнесмени в краватках і костюмах чинно крутили педалі. Діти зі школи теж на велосипедах їздять. І тут це сприймається буденно.
– Коли таке буде у нас?
– Я спілкуюся з друзями – в Україні є позитивні зрушення. Молодь по можливості вибирається в Європу, дивиться, як там поставлена справа в плані здорового способу життя. Люди намагаються відвідувати фітнес-центри, охоче сідають і на велосипеди. У Києві зараз кілька акцій на підтримку велосипедного спорту пройшло. Але в цілому в українському велоспорті ситуація не змінилася. Якби ви побачили організацію чемпіонату України, схопилися б за голову. Прямо скажемо, хвалитися нічим!
– Тому після вас ніхто з українців і не ставав кращим молодим гонщиком “Тур де Франс”.
– Зв’язок тут неочевидний – до мене цей титул ж теж ніхто не виграв. Але варитися у власному соку нашим хлопцям точно не варто. Потрібно їздити на європейські гонки, змагатися з сильнішими суперниками. Тільки в цьому випадку чемпіон України буде конкурентоспроможним і на чемпіонаті світу. У нашій країні в велоспорті потрібно все починати, по суті, з нуля. Давайте візьмемо казахську “Астану”, за яку я виступав в 2009 році. В її складі були і казахські гонщики, і високлассниє легіонери. Більшість казахів жили в Європі і приймали участь в гонках самого високого класу. І росли професійно на тлі кращих велопрофі.
– Так у “Астани” бюджет – до 15 мільйонів євро в рік. Наші ж команди не можуть і мріяти про подібні гроші.
– У нас власники провідних футбольних клубів вливають у свої дітища і більш солідні суми. В Європі ж професійний велоспорт – серйозний бізнес. Команди, які беруть участь у “Тур де Франс”, мають бюджет від 3 до 18 мільйонів євро. В основному це спонсорські гроші. Наприклад, в 2005-2007 роках я виступав за американську команду “Діскавері Ченнел”, основним спонсором якої був однойменний телеканал. Маркетингова служба телеканалу ще в 2005 році порахувала віддачу від того, що є титульним спонсором команди. Результати були вражаючі – з’ясувалося, що це краще вкладення, більше ніде б за такі гроші (бюджет команди становив 12-15 млн євро) вони не отримали такої віддачі.
– Виходить, добре там, де нас немає?
– В Україні жоден телеканал не зможе на такому рівні містити велокоманду – тут зовсім інший ринок, зовсім інший рівень життя. Хоча зараз проблеми в економічному плані є і в США, і в Європі. Найкраще я знайомий з ситуацією в Італії. У нас в цьому сезоні була гонка з Риму в Анкону. Дороги – покоцані, страшні. Швейцарці з нашої команди були здивовані таким станом італійських доріг. В країні серйозне безробіття, доходи у населення впали. У мене в Італії багато друзів, які працюють в різних сферах бізнесу. Майже у всіх справи йдуть поганенько. Ще гірша ситуація в Іспанії. Там, правда, перед кризою встигли значно поліпшити інфраструктуру – побудували автостради, школи, торгові центри, запустили швидкісні поїзди. А ось в Бельгії, де ми проводили збори і проїхали кілька гонок, ситуація трохи краще. Розвинене сільське господарство, по дорозі обганяємо нові трактори, проїжджаємо біля нових будиночків.
– Ви виступали за команди п’яти країн. Скільки мов вивчили за своє 15-річну професійну кар’єру?
– Крім української та російської знаю італійський, англійський і польський. Стерпно розмовляю іспанською. У разі необхідності зможу порозумітися французькою.
– В свою рідну школу “Медик” у Дрогобичі ви регулярно привозили велоінвентарь. Продовжуєте це робити?
– Кожні два-три місяці їжджу по італійським веломагазинів своїх приятелів, збираю інвентар і відправляю автобусами в Україну. Щороку привожу в Дрогобич свою велоформу, велосипедні покришки і так далі. “Медик” дав мені путівку в життя. Зараз директором школи працює мій батько. Він налагодив контакт з місцевими бізнесменами, відремонтували спортзал, місто дало школі автобус, тепер хлопців більш організовано возять на змагання.
– Скільки у вас ще залишилося стартів у нинішньому сезоні?
– Три. На носі дві гонки в Італії, в другій половині жовтня їду в Японію. Потім вже наступить довгоочікувана відпустка.
