Marianna Soronevych
«В Італію на заробітки поїхала тому, що сини розпочали навчання і в мене не було можливості його оплачувати», – говорить п. Анна. Заробітчанство затягує як трясовина. «Спершу думала, що попрацюю один – два роки – і повернуся назад, – говорить жінка, – але, на жаль, чим більше я там була, тим більше, приїжджаючи в Україну, у мене виникали проблеми, а для їх розв’язання потрібні були гроші – і я знову верталася».
«Коли повернулась в Україну, мене зустріли вітаннями, квітами, але стосунки у сім’ї надзвичайно змінилися», – говорить п. Анна і додає, що ці зміни привели до розлучення. «Діти, однак, якось зрозуміли, що якщо я не буду в Італії, то навчання вони не зможуть продовжувати», – говорить жінка і зауважує, що чужина, це як трясовина, яка там нас затягує. За її словами, вирватися з тієї трясовини дуже важко, незважаючи на зусилля, які докладають люди. Жінка звертає увагу також на те, що, попри труднощі закордоння, «нас там прийняли, як своїх, а тут, в Україні, нас вважають чужими», – зауважує п. Анна і окреслює ситуацію, в якій опинились українці, «де свої є між чужими, а чужі між своїми».
«Ми живемо в селі, діти вже подорослішали, не вистачало грошей на одяг, а тим більше на навчання», – говорить п. Орися. Не маючи відповідної освіти та праці людина залишається опущеною у нашій країні. «Ми важко працювали на землі, але, як кажуть, «ні ззаду ні спереду», – говорить жінка про причини виїзду. Повернення також має свої пережиття. «Якось дала зауваження своїй доньці на прощі, а вона на те: «Мамо, ви думаєте, що мені десять років, як тоді, коли ви мене залишили. Я вже виросла, маю свої погляди на життя і розумію, що до чого», – відповіла мені дитина. Про проблему роз’єднаних родин висловлюється коротко: «Чоловіки без жінок робляться слабкими. У селі як у селі – пляшка на столі і гостина та розмови про нас», – говорить жінка.
Повернення у сім’ю, додому, несе із собою уже отриманий досвід закордонних реалій, у яких «ми вже навчилися жити, побачили як є краще, а рідні цього не розуміють і говорять, що ми хочемо командувати», – ділиться жінка і зауважує, що на цьому починаються сварки і незгода. «Пішла на цю прощу, щоб повернути мир і спокій нашій сім’ї», – говорить учасниця і додає, що хоч «ми і заробляємо, але набагато більше втрачаємо».
Про переживання дитини мігранта ділиться своїм досвідом п. Надія. «Десять років тому моя мама виїхала за кордон, бо треба було допомогти трьом дітям, «поставити їх на ноги». Жінка розповідає, що у теперішній час вони голодували. «У нас був випадок, що ми два дні їли картоплю, яку давали поросятам, і горіхи. Мама сказала: «Досить. Такого не має бути». Зібрала речі – і поїхала, залишивши нас», – говорить жінка. «Ми б і далі їли ту бульбу, але коли уже маєш своїх дітей – ти усвідомлюєш, що не можеш їх чимось обділити, або дозволити, щоб вони хворіли, а ти не мала їх чим вилікувати», – говорить п. Надія. Закликала, щоб ми усі, беручи приклад з наших заробітчан, робили щось тут, тому що «те, що ми робимо там, можна робити тут набагато краще і робити це спільно», – наголошує жінка.
Проблема сучасного заробітчанства є лихоліттям нашого часу, «тому що колись висилали сім’ями, а тут доводиться їхати добровільно», – говорить п. Надія і зауважує, що «ніхто не кликав, ніхто не наганяв – їхали самі, бо треба було». «У щоденних записах мами, її спогадах є ті болючі хвилини, які нас ранять до болю», – згадує п. Надія і цитує материн вислів: «Ми виїхали, щоб наші діти більше ніколи туди не їхали».
Звертає увагу на труднощі порозуміння батьків з дітьми після повернення: закритість, відокремленість тих, хто повернувся. «Є приклади того, що заробітчани, котрі живуть в одному селі, не спілкуються між собою, не шукають контактів, бо вони зневірені, чують осуд», – зауважує жінка і пропонує замість цього нашим можновладцям «поїхати не на екскурсію, а на два місяці пожити з нашими батьками, попрацювати там і почути, як діти плачуть в телефонну трубку».
Проблему дитини заробітчанина подовжує Назар. «Мій батько 15 років тому поїхав за кордон у США. У той час я йшов у перший клас. Я плакав і розумів, що це розлука надовго», – говорить хлопець. «Я є залежним від наркотиків і алкоголю», – свідчить Назар і коментує цю залежність саме обставинами розлуки. «Просто в якийсь момент мені була потрібна підтримка таких як батько, брат, сестра, а вони в цей час були зайнятими: хто наукою, хто будовою своєї сім’ї, а батько заробляв гроші», – говорить Назар. Очікуване повернення батька розвіяло усі сподівання хлопця. Вони віддалилися, незважаючи на усі старання, які зараз докладає батько. «Тепер він старається, хоче мені добра, я про це знаю, але від нього я це не сприймаю і мені важко зрозуміти його як людину, бо довший час він для мене був «гаманцем з грошима», – ділиться хлопець.
«Коли мені було 10 років мама виїхала за кордон у Польщу, пізніше в Італію», – розповідає бр. Павло. «Без мами дитина себе відчуває не дитиною, і не сиротою, бо знаєш, що вона десь є на відстані», – говорить хлопець і зауважує, що жодні, навіть часті телефонні розмови не можуть замінити її присутності. «У мене були такі моменти в житті, коли я хотів, щоб мама допомогла, щось підказала, чи просто приголубила», – ділиться хлопець своїм пережиттям і звертає увагу, що «коли слухав свою маму, то запам’ятав її слова та велике бажання бути поруч, послужити, хоч випрасувати сорочку, чи ще щось інше зробити, – говорить бр. Павло і з болем зауважує, що «коли б вона залишилася тут, то не було б і тієї ж сорочки».
Він також дякує Богові, що має маму, котра взяла на себе цей тягар заробітчанства, бо, «маючи трьох дітей, яким треба дати їсти, мабуть, також десь би задумався і не хотів би, щоб вони мали в чомусь недостачу», – говорить студент. Крім того, звертає увагу на ситуацію в Україні, яка є дуже сумною. На цій прощі понад 300 осіб складають Богові молитву, «щоб наша влада звернула увагу на це ганебне явище, щоб батьки не виїжджали і не залишали сім’ї», – наголошує студент.
Нагадаємо, що з 5 по 14 серпня тривала Міжнародна піша проща родин мігрантів із Самбора у Зарваницю, у якій її учасники 10 днів молилися за родини заробітчан.
Іванна Рижан
ДІ УГКЦ
У справі П-4 з’являються все нові імена високопосадовців, бізнесменів, військових і громадських діячів Італії, прямо або побічно причетних до діяльності ложі. Поки як свідок проходить Джанні Летта, секретар ради міністрів і найближчий помічник прем’єра Берлусконі. Останній не заперечує своїх приятельських контактів з організатором П-4 Луїджі Бізіньяні. «Це людина з величезною кількістю зв’язків. Я підтримую з ним дружні стосунки», — заявив Джанні Летта.
Рік тому римська прокуратура розслідувала справу іншої масонської ложі — Propaganda 3 (П-3), яка була свого роду проміжним етапом між П-2 і П-4. У тій, нині дещо призабутій справі, також фігурували близькі до Берлусконі люди, які займалися нібито підкупом суддів на користь прем’єра. Серед них був підприємець Флавіо Карбоні, який колись підозрювався у вбивстві одного з лідерів П-2 — Роберто Кальві. Останній був відомий як Банкір Господа і підозрювався в тому, що він відмивав гроші для мафії через банк Ватикану. Карбоні був визнаний невинним, а суд постановив, що Банкір Господа наклав на себе руки. А втім, слідчі знову уважніше розглядають справу П-3. На їхню думку, зв’язок між П-3 і П-4 досить очевидний.
Юридичні проблеми Берлусконі доповнюються політичними. Виборці завдають йому удару за ударом. На часткових регіональних виборах у травні правоцентристська коаліція втратила контроль над найбільшими італійськими містами — Турином, Болоньєю, Неаполем, Кальярі, Трієстом і Міланом. Останнє для прем’єра було особливо вразливим, оскільки це рідне місто Берлусконі та економічна столиця країни. Там розташовується штаб правлячої правоцентристської партії «Народ свободи», а саме місто з 2006 року управлялося довіреною особою і ставлеником Сильвіо Берлусконі Летіциєю Моратті. Сам прем’єр дещо легковажно назвав поразку в Мілані «неможливою». До цього Моратті керувала міністерством освіти Італії, при цьому її діяльність викликала постійне незадоволення італійців. І хоча до правління Міланом у городян особливих претензій не було, проте вона набрала лише 45% голосів, поступившись своїм кріслом кандидатові від Демократичної партії Італії Джуліано Пісапії, який заручився підтримкою 55 % виборців. У південній столиці — Неаполі — член опозиційної партії «Італія цінностей» Луїджі де Маджістріс отримав 65% голосів, тоді як за його суперника-правоцентриста Джанні Леттьєрі свої голоси віддали лише 35% виборців.
Потім відбулося не менш болісне голосування на референдумі. Понад 90% виборців, які взяли участь у голосуванні, висловилися проти планів повернення атомної енергетики й приватизації водних ресурсів. Крім того, італійці підтримали скасування закону, що забезпечує членам уряду та його голові часткову судову недоторканність. Тепер Берлусконі не зможе ігнорувати повістки прокуратури та виклики до суду.
В опозиції є всі приводи для радості. Після голосування щодо санкціонування арешту Альфонсо Папи з її лав надійшли заяви про втрату урядом більшості. Лідер партії «Ліга Півночі» й союзник прем’єра по коаліції Умберто Боссі попередив Берлусконі про свій намір вийти з коаліції в разі втрати Мілана. Поки що Боссі утримується від різких заяв, але результати голосування щодо Альфонсо Папи досить красномовні.
Можливим виходом з урядової кризи може стати зміна лідера правоцентристів. У передбачуваних наступниках Берлусконі значаться міністр економіки Джуліо Тремонті, а також міністр юстиції й особистий адвокат прем’єра Анджеліно Альфано. В будь-якому разі опозиція почала святкувати кінець «ери Берлусконі».
Те, що відбувається в Італії, дуже нагадує нашу країну. Збіг просто вражаючий. Та все ж Італія — не Україна. Передусім тому, що правоохоронні органи там порушують справи, по-перше, за дійсні порушення закону і, по-друге, в більшості своїй — проти політиків і чиновників, незважаючи на ранги та посади. Для наших можновладців звичайна річ, що вони займаються лобіюванням призначень на державні посади своїх креатур. Звинувачення в цьому італійського прем’єра їм здаються просто смішними, хоча й український закон це забороняє. Хто повірить у те, що одного чудового дня прокурори можуть в нашій країні порушити такого роду справу. Таких наївних у нас немає навіть серед найзавзятіших прибічників нинішньої влади. А закриття і переслідування незручних ЗМІ в Україні давно стало звичною практикою. Прокуратура і суди на Апеннінах не є політично заангажованими й не служать засобом зведення політичних і фінансових порахунків. Ось і в нас би так!
Іванна Рижнан
