in

Юля. Оповідання Наталі Гаєвської

 

Юля, 27 – річна висока струнка шатенка,  з досконалою  англійською, ось уже близько години сиділа в приймальні приватного підприємства. Крім неї там було ще 10 дівчат. На цю співбесіду вона прийшла за оголошенням. Юні діви помітно хвилювалися. Всі, крім неї. Вірніше вона теж хвилювалася, але зовсім з іншого приводу. Леонід, її колега, якого вона вважала своїм другом і не більше того, три дні тому, зробив їй пропозицію вийти за нього заміж. Що б не образити його відразу своєю відмовою, вона сказала: «Не ображайся, але мені треба подумати».

Думати не було про що. Вона його не любила. Так їй подобалося з ним розмовляти, іноді попити кави … Але ось іскри, що запалюють  серця, між ними не пролітали.  Юля  була спантеличена: чому він зробив їй цю пропозицію? Тим більше Леонід, знав, що вона безнадійно закохана в свого сусіда. Правда, той був одружений і навіть про це не здогадувався.

  За цими роздумами підійшла і її черга до співбесіди. Перед тим, як прийти сюди, Юля навела довідки і про підприємство, і про його директора. Інформація була  невтішною. Підприємство належало трьом людям. Його 35- річний директор славився своїм сарказмом, іронією і чорним гумором. А менеджер – секретарі, змінювалися у нього мало не зі швидкістю світла.
Ця робота Юлі не так вже й була потрібна. Проте  це міг бути  варіант втечі від Леоніда з його пропозицією.

Пройшли  ті часи, коли директорами підприємств були 50-60 річні сиві чоловіки з передінфарктною задишкою. Нинішні директори, більше схожі на суперменів або кіноакторів з глянцевої обкладинки. Тому Юля дуже здивувалася, побачивши за директорським столом чоловіка з ріденькими волоссям, що прикривало лисину. Це був явно не директор. Юля, відчувала якусь пастку, підступ. Вона озирнулась . У дальньому кутку сидів інший чоловік -високий брюнет з красивими темними очима. Він спостерігав за співбесідою  на відстані.
Лисенький ставив їй якісь питання, вона відповідала, але про себе вже вирішила, що ця робота їй не подобається.
– Ну, що ж, Юлечко, дякую, що відгукнулися на наше запрошення. Про результати співбесіди ми вам повідомимо по телефону.
Юля кивнула головою і попрямувала до дверей.
-Хвилинку, – сказав оксамитовий голос з кутка.

Юля зупинилася.
-Мені здалося  чи  ви не дуже боролися за це місце?
Юля подивилася уважно в його темні  глибокі очі.
-Я не хотіла б відповідати на це питання.
Брюнет встав, підійшов ближче. Юля відмітила, що він трохи вище  за неї.
Тепер він уважно розглядав себе в її зелених холодних очах.
– Мене звати Кирил Яніцький.   – директор. Робочий день у вас буде не нормований. Його початок і закінчення буде прямо пов’язане з моїм робочим днем. Якщо це вас влаштовує, ви можете пройти з Олексієм. Він вам покаже ваше робоче місце.

Так Юля почала своє знайомство з новою для себе професією «менеджер – секретар». Як не дивно, вона їй сподобалася. Директор був трудоголіком. Але їй це не заважало, навіть навпаки. У школі їй життя здавалося монотонним  і нецікавим. Та й зарплата ніяка. Тут же кожного дня  вона з подивом відкривала багато нового в цьому  дивному світі завдяки своєму нестерпному «босу».
Одного вечора  після роботи Юля затрималася довше і її застала тітка Клава, 60-річна жінка, що прибирала на їхньому поверсі.
– Ти новенька? – уточнила вона.
Юля мовчки посміхнулася.
– Ти ж дивись, дитинко, не наступи на ті ж граблі, що і попередні.
Юлі стало цікаво.
-А що це за граблі?
– Ти не в курсі?
-Ні.
-Директор  у нас хлопець хоч куди … але дивний, – почала вона свою розповідь. – Дівчата -секретарші закохуються в нього. І, звичайно ж, рано чи пізно, намагаються розповісти про свої почуття. У підсумку він їх звільняє, без пояснень.  Голубий він чи що?
Юля з полегшенням зітхнула.
-Мені це не загрожує. У мене є, кого кохати.
За роботою непомітно миготіли дні календаря, і життя йшло своєю колією. Аж до чергового авралу. Того вечора вона закінчила роботу далеко за північ і вирішила заночувати в офісі. Їхати тільки на пару годин додому не було резону.  Юля прилягла на офісний диван.

Коли вранці вона відкрила очі – журнальний столик був присунений до дивану. А на ньому стояла чашка з  запашною кавою та її улюблений медівник. Кирило сидів навпроти і з напівусмішкою
дивився на неї. Як тільки він побачив, що дівчина прокинулася,  стрімко встав та вийшов з офісу, кинувши на ходу:
– До обіду я буду на об’єкті.
«Добре, що він втік, – подумала дівчина, – а то я вже теж хотіла  ущипнути:« Підглядати за сплячою людиною, все одно, що в замкову щілину ».
Все йшло як раніше. Директор іронізував, кепкував. Юля робила вигляд, що їй все одно, як він себе веде, але … з тих пір її переслідував цей ласкавий «усміхнений» погляд.
 
Кирил  дійсно був трохи дивним. Він не любив свята, не бігав за жінками і дуже рідко відвідував світський бомонд. За те часто їздив провідувати маму, у якої був довгий реабілітаційний період після інсульту. Він був таким же чудовим і дивним для Юлі, як і ті вірші якими він захоплювався. Дівчині  здавалося, що це вірші його  мами.  Проте вона не наважувалась запитати, аж поки в інтернеті не натрапила на автора –  Ніла Яніцька.

Не люблю приручати
Ні слова, ні людей.
Сам по собі Хрещатик –
Вічно юний спудей*.
Знов під ранок у гості
Напросилася Ніч:
Грала з Часом у кості
На мільйони облич…
Розлетілися маски,
Мов метелики, в сон…
– Всім не вистачить казки, –
Плачуть очі вікон.
Не люблю приручати
Ні слова, ні людей…
Жив на світі Хрещатик –
Вічно юний спудей.

Юлі хотілося заперечити» Чому жив? Живе Хрещатик. І хай собі буде завжди юний»

Здавалося їх відносини стали більше схожі на дружні, партнерські, ніж «начальник – підлегла». Він довіряв дівчині вирішувати деякі питання на  її розсуд. Іноді навіть питав поради.  Але, скоріш за все, це  були її власні фантазії,  куці сонячні промені в глухому лісі. І це лякало Юлю. Вона вже давно не зітхала за своїм сусідом, і все більше їй хотілося ловити його променистий погляд. Та дівчина пам’ятала участь своїх попередниць і змушувала себе відводити від нього  свої очі.

Тривати вічно так не могло. Її почуття просилося на зовні. Юля стала задихатися  біля нього, ночами плакала в подушку. А вечорами про все розповідала по телефону Леоніду. Календар відрахував ще один рік. Нічого не змінювалося.

Дівчина  вирішила, що пора з Нового року починати нове життя і написала заяву на звільнення. «Якщо підпише, – вирішила вона, – зателефоную Леоніду і погоджуся виходити заміж за нього».
Кирило довго читав заяву, так  ніби вона було написана на китайській. Вилиці його трохи напружилися, але він, не сказавши ні слова, підписав її. Потім підняв на неї холодний погляд.
– Згідно із законом ти повинна відпрацювати два тижні, поки я знайду тобі заміну, – сухо сказав Кирило.- Але мені буде досить, якщо ти прийдеш тільки на сьогоднішню ділову вечерю. Вона буде в «Стожарах», в 20-00.
Юля кивнула головою. Говорити  не могла, її душили сльози відчаю.

До ресторану дівчина підійшла без п’яти вісім. Машина Кирила вже була на стоянці.
-Юлю Володимирівно, -кликнув її знайомий голос.
До ресторану підходив Леонід.
-Леоніде? Що ти тут робиш?
-У мене ділова зустріч, – посміхнувся Леонід, пропускаючи її вперед.
– У мене теж, – чомусь  зраділа Юля.
Офіціант показав їм на дальню кімнату.
-Вас вже чекають.
За столом сиділи п’ятеро осіб. Побачивши їх Леонід чомусь зблід.

Кирило був на чолі столу. По праву руку від нього сиділа маленька тендітна жінка з сивим волоссям. Її очі були дуже схожі на очі Кирила. Швидше за все це була його мама.
– Познайомтесь, – сказав встаючи Кирило. – Це мій зведений брат Леонід. Він вчитель французької. А це його французький друг Мішель. У них любов, але вони боялися самі про це вам сказати. А це моя любов – наш новий партнер Юля Володимирівна Мелешко. У неї буде 11% акцій.
Юля нічого абсолютно не розуміла і не знала, як поводитися.
-Але звідки …
– Їх тобі подарувала моя мама – Раїса Сергіївна.
– Це мій вам, Юленько, весільний подарунок, – посміхнулася сива жінка.
– Я думаю, ви нас вибачите, якщо ми усамітнимося на 2 хвилини? – сказав Кирило і потягнув за руку Юлю до холу.
-Юлю! У мене поганий характер, багато грошей і ще більше конкурентів. Я без тебе з цим всім не вправлюся. Ти вийдеш за мене заміж?

Натисніть, щоб оцінити цю статтю!
[Усього: 0 Середній: 0]

Черв’ячок. Оповідання Наталі Гаєвської

Як львів’яни «подавали» італійцям місто Лева