in

Материнство на віддалі, або про заробітчанство без прикрас

   «Просили мама, просили тато, і ми вас просимо…», — красиві молоді дівчата несподівано переступили поріг нашого дому одного сонячного недільного дня. У юнках впізнаємо далеких родичок із сусіднього району. Запрошуємо, як годиться в таких випадках, до столу. Розмовляємо, розпитуємо — давно ж не бачилися. Радість же неабияка: одна із сестричок виходить заміж!

Щось надламалося…

По хвилі стискає серце мимовільний біль: ні мами, ні тата на весіллі не буде — на заробітках. Батько давно в світах, сім’я й не відає, де саме — звісточки не подає. Ненька ж в Італії вже четвертий рік, про повернення її додому ще не йдеться…Зітхаємо й здивовано зауважуємо, що дівчатка про відсутність батьків говорять напрочуд спокійно. Зате навперебій розповідають про пакунки з Італії, замовлені страви, інтер’єр ресторану, де відбуватиметься весільна забава. Захоплено демонструють фотографії облаштованої хати, де мешкатиме молода сім’я.

Щось надламалося в нас, українцях. Споконвічні “сімейність”, міцність родинних зв’язків, намагання, прагнення опікувати родину, дітей… І йдеться не про матеріальне, а духовне, чого найбільше потребують наші діти й старенькі батьки.Відвіку цю гуманітарну місію було покладено на жіноцтво. Заробляти гроші для родини — пріоритет сильної половини. Нині ж світ перевернувся. Заробітчанство лягло на плечі слабшої…

Один бік медалі, або Відкрита правда про маму

Можливо, багатьом тема заробітчанства видається нецікавою: мовляв, виїхали з доброї волі за великими грошима, то хай їм так і буде. Одначе, за “припудреною” принадами стіною зарубіжжя — численні жіночі долі — там, а покинутих чоловіків, дітей, батьків — тут.

Кажуть, на чужині притуплюються материнські почуття, як і вдома — синівські. Відстань стирає радість за одруження дітей і сум за хворими чи померлими родичами. Ось тільки всілякі болячки допікають. І летять, як на крилах, до рідних домівок, де вже ніхто не чекає. Чи не в цьому трагізм жінки-заробітчанки?

…Й інший, або Тут живуть ваші діти

Як правило, приїжджаючи на кілька тижнів із-за кордону, годі уявити всю повноту сімейних проблем. Про це неодноразово доводилося чути від самих же заробітчан. Одна знайома, заставши вдома чоловіка-гуляку й сина, котрий встиг заробити “умовну” судимість, бідкалася: “Мені б повернути здоров’я й мою сім’ю на час мого від’їзду — більше нічого не просила б у Бога!”

Соціальне сирітство, як явище, віднедавна визнане й на офіційному рівні. Пройдімося нічними барами, що, як гриби після дощу, “ростуть” у кожному населеному пункті. Якби пташкою-невидимкою пролетіла задимленими й пропахлими спиртним і потом, ледь освітленими питейними приміщеннями, кожна із тих, котрі гірко заробляють долари і євро… Ой, як гірко вдвойні б на душі стало! А чи солодко від того, що діти соромляться батьків-заробітчан?            

Сімейна пошта

Ще одна проблема, яку породило масове заробітчанство: автоперевізники. За підрахунками, у цій нелегкій сфері трудиться до п’яти тисяч українців. Але на трасах до найбільших заробітчанських центрів процвітає рекет, щоразу удосконалюючись. Наші водії вимушені їхати, не зупиняючись, “валкою” — часто кількома бусами, бо інакше обберуть пасажирів до нитки. Трапляється, що і зброєю погрожують.”Данину” навчилися брати вже й угорські поліцейські: наші правоохоронці приклад показують.

Водії зверталися за захистом навіть до Президента, але й досі автоперевізники покладаються лише на себе або ж наймають охорону. Після однієї з аварій в Австрії, розповідали на зустрічі, вже йшла мова про заборону таких автоперевезень, маршрути пропонували обслуговувати комфортабельними автобусами. Однак виникає нова проблема — працевлаштування нинішніх перевізників. До того ж, кожна жінка-заробітчанка має “свого” водія, тобто довіру до конкретного  підприємця. Вони передачі з України чи навпаки доставляють особисто в руки.

Сільські й міські заробітчани

Цікаве спостереження, про яке розповідали самі ж заробітчани: за кордоном відчутно різняться сільські й міські українки. На всі заходи, які організовувала церква, до прикладу, в Італії, здебільшого збиралися міські. Вони ж гуртуються в різні спільноти, беруть участь у концертах, екскурсіях. Словом, живуть повноцінним духовним життям.

Боюсь, що закидають мене після нижченаведених слів звинуваченнями в упередженні, але висновки не я роблю, я лише передаю почуте. Так ось. У той час, коли після недільної служби Божої “місто” прагне якоїсь самореалізації, “село” потопає… в плітках. Пані Оксана, а її підтримали й інші з числа колишніх заробітчан, розповідала, що була прикро вражена тим, наскільки деякі любительки “смаженого” знають чи не першими про всі любовні притрафунки, хвороби, втрати чи здобутки своїх колишніх односельців (подібна інформація за тисячі кілометрів поширюється зі швидкістю кулі). Так що байка про село, як про оплот української духовності, на жаль, тріщить по всіх швах, якщо ж додати, якими темпами прогресує у наших малих чи великих селах проституція, алкоголізм, наркоманія…

Одначе, треба віддати належне сільським трудівницям: вони не витрачаються на морозиво, культурні заходи і т. ін. У цьому середовищі панує культ збагачення. Що, власне, доволі помітно тут по євроремонтах, нових будинках, кованих огорожах і шикарних автомобілях. Зауважу, як аналізував свою роботу один городенківський таксист. Мовляв, влітку заробляв до 120 грн за день: студенти їздили. Ну а звідки у вічно бідних студентів гроші на таксі — питання риторичне.    

Людмила СТРАЖНИК для БРІЗ.

Заробітчанські шляхи української жінки

Свято, що змінює світ на краще