in

Парафування угоди з ЄС: крок у правильному напрямі

   Україна всього лише парафує угоду про асоціацію з ЄС через вісім років після того, як до ЄС приєднали більшість держав Східної Європи, і через 5 років після Румунії та Болгарії.

Позитив, хоча й не такий великий

Глави делегацій на переговорах України та Євросоюзу парафували Угоду про асоціацію, включаючи поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі.

При цьому до частини угоди про зону вільної торгівлі ще вноситимуться технічні правки. Сторони зобов’язалися завершити правову експертизу тексту, зокрема технічні додатки та протоколи та зобов‘язалися вжити подальших технічних заходів, необхідних для підготовки до підписання Угоди про асоціацію.

Є чимало охочих під приводом критики нинішньої влади принизити значення цієї угоди та факту її парафування. Хоча угода про асоціацію з ЄС значно глибша за змістом і більша за обсягом, ніж та, що була підписана між Україною і ЄС 1997 року, а влада в її підготовці зіграла переважно позитивну роль (звичайно, цього не скажеш про зрив підписання через переслідування опозиції).

Для критики є й інші підстави.

Почнемо з того, що Україна всього лише парафує угоду про асоціацію з ЄС через вісім років після того, як до ЄС приєднали більшість держав Східної Європи, і через 5 років після того, як до ЄС приєдналися такі держави, як Румунія і Болгарія.

Україна за 20 років п’ять разів втрачала колосальні шанси у відносинах з ЄС (за Кравчука, раннього і пізнього Кучми, за Ющенка, і тепер за Януковича). Таких дурощів інші східноєвропейські держави собі не дозволяли.

Більше того, практично всі післявоєнні Балкани запрошено до ЄС. Наступного року членом ЄС стане Хорватія, що пережила дві війни: у Хорватії та Боснії. Буквально місяць тому до ЄС запросили Сербію, яка пережила 4 війни, і причому від неї навіть не вимагали визнання Косова. Ще раніше до переговорів про членство в ЄС запросили Чорногорію, яка за останні 20 років воювала двічі.

На тлі вступу до ЄС практично всієї Східної Європи і запланованого масованого приєднання до ЄС післявоєнних Балкан угода про асоціацію з Україною виглядає якось непереконливо.

Останній раз гальмування на шляху до ЄС трапилося завдяки хворобливій мстивості влади щодо Тимошенко й Луценка.

Але навіть попри це, угода про асоціацію – безумовний позитив. Так що позитивом можна назвати навіть обіцянку її підписати колись у майбутньому.

Адже угода з ЄС, крім глибокої політичної частини співпраці, означає дуже важливі речі.

Європейська ідентичність

Знайти свою нішу на європейському ринку означає колосальну інвестицію в майбутню конкурентноздатність країни, отримати можливість для країни заробляти на себе та інтегруватися у світовий розподіл праці. А 1% ринку ЄС – це більш як 10% ринку Митного союзу і СНД.

Україні потрібен доступ до ринку ЄС. Тоді як товари ЄС уже давно завдяки контрабанді мають вільний доступ на ринок України. Україна вже отримала більшість негативів від вільної торгівлі з ЄС, настав час отримувати позитиви.

І коли сьогодні дехто питає, які товари Україна може продавати в ЄС, то хай подивиться офіційну статистику Держстату, там усе написано, Україна вже сьогодні експортує до ЄС майже чверть від усього свого експорту. За даними Держстату, за січень 2012 Україна експортувала до Росії на 1,35 млрд. доларів (25,3% від усього експорту України),1,28 млрд. до Європи (24,01%), і 1,62 млрд. (30,39%) до нашого, як виявляється, партнера №1 – «не пострадянської» Азії (Туреччина, Китай, Індія тощо), з 5,33 млрд. усього експорту України за січень.

По-друге, ЄС в угоді про асоціацію фіксує формулювання про європейську ідентичність України, тобто підтверджує право України домагатися членства в ЄС згідно з базовими угодами ЄС. «Задкувати» від такої позиції для ЄС буде дуже важко.

По-третє, парафування угоди з ЄС дещо нейтралізує тиск Росії з намаганням затягнути Україну до Митного та Євразійського союзів.

Усі ці «євразійські союзи» – шлях до консервації низької конкурентоспроможності України (сировинний профіль зовнішньої торгівлі, низька додана вартість, неконкурентна продукція); погіршення структури імпорту (зниження його технологічного рівня через зростання імпортних тарифів та переорієнтацію на російських постачальників); а головне – соціальна відсталість та деградація. Питання: воно нам треба?

У Литві й Естонії, які не мають жодних енергоносіїв, ВВП на душу населення суттєво вищий, ніж у Росії, а в Латвії – приблизно такий же. І це при тому, що ВВП у цих країнах значно більш рівномірно розподілений між громадянами, ніж у Росії.

Між тим, нині, після того, як Україна останні 357 із 378 років була в різноманітних союзах – вона на 7-му місці у світі з 230 країн за швидкістю зменшення населення. А серед співмірних за розмірами країн – на першому (усі порівняльні дані – з СIA World Factbook).

Українці – на 6-му місці у світі з 223 країн за смертністю на 1 тисячу населення; гірші за нас 5 країн – Ангола, Афганістан, Південна Африка, Нігерія і Росія.

Україна на 198 місці за рівнем народжуваності із 221 країн (позаду нас зі співмірних за розмірами держав лише постіндустріальні Японія, Італія, Німеччина і Південна Корея).

Україна на 211 місці з 222 за кількістю народжень на одну жінку (з співмірних за розміром держав позаду нас лише Японія і Південна Корея).

Крім того, Україна – на перших місцях за рівнем захворюваності соціальними хворобами та хворобами, що найшвидше поширюються в деморалізованих суспільствах.

Петро Симоненко передбачувано скаже, що це наслідки незалежності, а не СРСР.

Проте якщо поглянемо на карту України, то побачимо, що найкращі соціальні показники в тих регіонах, які найменше часу були в “союзі”.

А крім того, депопуляція сільського населення України (тобто перевищення кількості смертей над народженнями) почалася ще в 1979 році, і вже тоді стало зрозуміло, що до переходу цієї тенденції на місто лишилися лічені роки.

Як же так трапилося, що Україна, яку не так давно порівнювали з Китаєм за швидкістю зростання населення, стала зоною демографічної катастрофи?

Куди поділися українці

Почнемо з того, що у 1914-1915 навчальному році на території майбутньої УРСР у перший клас пішли 1492878 учнів. У 1928-1929 навчальному році – трохи більше за півтора мільйони (1585814). А у 1938-1939 навчальному році, тобто коли в школу мали піти діти, народжені в 1931-1933 роках, українських першоклашок раптом стало менше від одного мільйона (985598).

І це втрати лише дітей, і лише в першому класі!

Чисельність українців у СРСР за переписами становила:

1926 рік – 31 млн. 194 тис. 976;

1937 – 26 млн. 421 тис. 212;

1939 – 28 млн. 111 тис. 007.

1959 (після включення близько 7 мільйонів галичан, волинян, буковинців і закарпатців) – 37 млн. 252 тис. 930.

Середнє співвідношення населення СРСР між переписами 1926 і 1937 років (без урахування постраждалих від голодоморів українців і казахів) становило 119,4 %, тобто приріст майже 20%.

Чисельність українців за цей же час зменшилася до 84,7% від чисельності українців у 1926-му.

Тобто станом на 1937 рік число українців становило лише 70,9% від кількості, яка мала б бути в разі поширення на Україну загальнодержавних тенденцій. У такому разі втрати України від Голодомору становлять 10 мільйонів 844 тисячі.

За даними нового перепису 1939 року, кількість українців скоротилася з 31,195 мільйона у 1926 році до 28,111 мільйона у 1939, тобто на 3,084 мільйона осіб. За цей же час відбувся приріст кількості росіян у СРСР на 21,8 мільйона (28%).

Населення всього СРСР зросло за цей час на 23,5 мільйона (16%).

Якби Голодомору не було, то чисельність українців, за умови поширення на нього загальносоюзних темпів приросту, у 1939 становила б 36,19 мільйона, тобто на 8,075 мільйона осіб більше від наявної за даними перепису 1939 чисельності.

Підкреслимо, це занижені дані, оскільки загальносоюзні темпи приросту вже від початку занижені (за рахунок України й Казахстану).

Нічого подібного у 20 столітті не було не лише в Європі, а й у Азії.

А ще були колосальні втрати України від Першої світової, у яку втягся імперський Петербург за Галичину й Константинополь, від Громадянської війни, що її розв’язала більшовицька Москва, від Другої світової, розв’язаної на пару Німеччиною і СРСР.

ЄС потрібен Україні в тому числі й для того, щоб такі катастрофи для українського народу ніколи не повторилися.

Що таке Євразія?

Тому, по-четверте, слід раз і назавжди зрозуміти, що політично й економічно ніякої Євразії не існує, а існують Європа і Азія.

Прихильники союзів розповідають, що вони дали українцям освіту і вивели з темряви. Але є ще цікаве питання: а хто українців туди завів?

Переписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини (це три з половиною нинішні області) існувала тисяча шкіл – практично в кожному значному містечку чи селі.

Результати національного гноблення кардинально позначилися на стані освіти в Україні: перепис 1897 показав, що в Україні стало менш як 15% письменних, хоча у XVII столітті в Україні було 60% письменних. Відбулася нечувана інтелектуальна деградація у світовій історії.

Російська імперія запровадила в Україні у 1783-1795 роках кріпацтво з правом продажу людей, навіть окремо від решти родини. Такого цілком дикунського рабства до того Україна не знала. Адже за часів панування Польщі й Литви дозволявся продаж феодалам податкових прав із земель, і ніколи – самих людей. А сталося те покріпачення в той час, коли вся Європа скасовувала залишки феодалізму.

Щоправда, дехто каже, що в союзі збудували “велику країну”. Хоча якби СРСР був такий великий, то чи розвалився б він так легко у 1991 році? Напевно, з такою кількістю скоєних злочинів, як у СРСР, держави просто не живуть…

І це не кажучи про моральну якість аргументу – економічний розвиток ціною вбивства мільйонів.

Між тим, більшість європейських держав успішно індустріалізувалася і виробляла продукцію без жертв. Фінляндія нині є однією з провідних держав за рівнем розвитку у світі насамперед тому, що відбилася від союзів у 1918 і 1939 роках. І «Нокіа» вона виробляє без знищення мільйонів своїх співвітчизників.

ЄС, крім своїх «вроджених» демократичних цінностей Європи та ефективної економічної культури, об’єктивно є поліцентричною структурою. Вагу кожної держави в державних органах ЄС визначають за кількістю населення кожної країни. І тут можливі впливи не лише з боку одразу кількох великих держав (Німеччини, Франції, Великої Британії, Італії, Іспанії, Польщі тощо), а й з боку коаліцій держав всередині ЄС (наприклад, об’єднання східноєвропейських держав). У таких умовах захищати інтереси країни об’єктивно на порядки легше, ніж у моноцентричних системах.

Слід сказати, що в проштовхуваного росіянами Євразійського союзу почалися проблеми ще до його заснування. Останній саміт ЄврАзЕС закінчився фактично пшиком. Підписання угоди про трансформацію ЄврАзЕС було зірвано, зусиллями найбільше Казахстану, президент якого Назарбаєв перед тим у статті заявив, що не поступиться суверенітетом. Поки що схоже на те, що цей проект казахи за прихованої підтримки білорусів заговорять і спустять на гальма.

Зацікавленість Росії у різноманітних союзах зрозуміла.

Оточення підпорядкованими сателітами дозволить Росії, з її найслабшою економікою серед країн БРІКС, вдесятеро меншою за економіку Євросоюзу, набратися ресурсів і солідніше виглядати у відносинах з ЄС, США і Китаєм.

Крім того, Росії потрібен ринок збуту для своєї неконкурентоздатної продукції.

Нарешті, сьогодні Росія, як і Україна, виснажена демографічною та соціальною катастрофою. Нещодавно Володимир Путін заявив, що для модернізації Росії не вистачає 50 мільйонів робочих рук.

Росії потрібно кількадесят мільйонів “рабів”, які працюватимуть за пайку, як це нині роблять трудові мігранти, і при цьому будуть достатньо кваліфікованими та не змінюватимуть кардинально облич російських міст.

Роль України в такому союзі в кращому разі – постачальник сировини і дешевої робочої сили.

Невже це так почесно: бути сировинним придатком сировинного придатку?

Слід відзначити, що прихильники «євразійської інтеграції» є поганою рекламою для своїх ідей. Свій персональний вибір роблять на користь Європи. Бо людей дурити – не мішки тягати?

***

Один екс-радник Януковича пише про принади «євразійської інтеграції», постійно живучи в Італії. Ну не анекдот?

Нинішні прихильники євразійської інтеграції можуть спробувати довести її привабливість, якщо самі пересядуть на «Лади», одягатимуться в російські чи білоруські «шмотки» та одягатимуть у них своїх дружин. Тобто ніколи.

Попри всі застереження, парафована угода є безумовним досягнення української дипломатії. Вона означає, що створюються інституційні передумови, за яких повноцінний рух до Європи може бути відновлений одразу, як тільки минуть антидемократичні «маразми» влади або мине сама нинішня влада.

Олександр Палій

http://www.unian.ua/

Бюджет Італії страждає від нераціонального використання грошей державної скарбниці

Паспортний дефіцит став хронічною бідою українців