in

«Не нас, галичан, а «москалів» треба вчити, як Україну любити…»

  Декілька «незручних» питань директору Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки Ірині Ключковській

 

Ірина Ключковська, ректор Львівської політехніки Юрій Бобало і президент СКУ Євген Чолій,який зробив запис у Книзі почесних гостей університету.

Протягом тижня у серпні  Львів був епіцентром світового українства. Нашими гостями були понад 1000 керівників і представників українських громад з 35 країн світу. У Львівській політехніці, в Оперному театрі, Палаці мистецтв пройшли Світовий конгрес українців, нарада Світової федерації українських жіночих організацій, діаспорний конгрес, присвячений 200-літтю Тараса Шевченка, численні виставки, круглі столи, майстер-класи… Це масштабне дійство було на плечах невеличкого колективу, який очолює Ірина Ключковська. Усе це пройшло через її серце і нерви. Ірина Михайлівна призналася, що задовго до днів української діаспори не могла спокійно спати більше трьох годин…

 Попри великий позитивний резонанс від колег-журналістів, друзів, знайомих доводилося чути і скептичні, навіть іронічні коментарі щодо доцільності та ефективності таких заходів саме у Львові.

– Ірино Михайлівно, у виступах наших гостей, особливо із “багатих” діаспор, зі США і Канади, відчувалися месіанські нотки. Урочисте відкриття СКУ у Львівській опері, де зібралися самі патріоти України, нагадало мені радянські часи, коли на атеїстичні вечори сходилися самі атеїсти і переконували одні одних, що Бога немає. Виникає питання: “Чому б світовій українській діаспорі не перенести свої зусилля на зросійщені регіони України, скажімо, Донецьк, Луганськ, Одесу, Крим?”. Як висловився мій знайомий, не нас, галичан, а “москалів” треба вчити, як Україну любити…

– Ваше запитання є свідченням певних стереотипів, які є у нашому суспільстві. Ніби хтось приїздить нас чогось вчити… Не забуваймо, що люди, які усе життя прожили у вільному світі, дивляться іншими очима на розвиток держави, повсякденне життя, стосунки між людьми… Не їздять у Луганськ чи Донецьк? Це неправда. Після проголошення незалежності України Світовий конгрес вільних українців, який раніше так називався, почав проводити свої річні наради і на території України. Вони відбувалися один раз у Львові, двічі у Києві, один раз у Донецьку і один раз у Харкові. Отже, вони працюють і зі східними регіонами. А у нас, у Львові, є краща можливість поширення інформації про світове українство у пресі, на радіо, телебаченні, в інтернет-ресурсах. Як мені відомо, президент СКУ Євген Чолій зустрічався у Києві з президентом України. Пан Чолій доніс до Віктора Януковича позицію світового українства у питаннях євроінтеграції та закликав і владу, і опозицію бути єдиними у прагненні підписати угоду про асоціацію з Євросоюзом.

Світове українство зробило акцент на євроінтеграційних устремліннях України. Але найбільша українська діаспора – у Росії. Я цікавився, як українці у Російській Федерації ставляться до можливого підписання Угоди про асоціацію України і Європейського Союзу? Майже однаково висловилися гості з Уфи і Санкт-Петербурга: “Не провокуйте нас на щиру відповідь. Не забувайте, що ми, насамперед, громадяни Росії…”. Чи вам знайома ця ситуація?

– На жаль, такі реалії. За кілька останніх років кількість громадян Росії, які визнають себе українцями, зменшилася з 3-х до 2-х мільйонів. У Російській Федерації ми маємо знищене Об’єднання українців Росії, проблеми з Українською бібліотекою… Очевидно, підписання угоди про асоціацію вдарить рикошетом по нашій діаспорі в Росії. А лінію Кремля будуть гнути насамперед ті етнічні українці, які працюють на високих державних посадах, в різних органах влади. Думаю, наші євроінтеграційні зусилля підтримають інтелігенція, бізнесмени найбільших міст Росії. Адже для них наші кроки до Європи – це вищий рівень демократії, ліберальної економіки. Думаю, в душі наш вибір підтримує більшість етнічних українців у Росії. Інша річ, що вони не можуть відкрито висловлюватися з цього приводу. Не секрет, що серед етнічних українців є й такі, що працюють на розвал українських громад, які ніяк не можуть об’єднатися.

– Цей світовий конгрес був присвячений сумним роковинам Голодомору. Чи можна судити про ефективність діяльності українських громад з того, які парламенти визнали Голодомор геноцидом українського народу?

– Можна. Голодомор визнали геноцидом парламенти Австралії, Бразилії, Грузії, Естонії, Канади, Латвії, Литви, Мексики, Парагваю, Перу, Еквадору, Угорщини. Першою це зробила Угорщина. Не без активної участі голови української громади у цій крані Ярослави Хортяні. Вона особисто провела бесіди з усіма членами парламенту і уряду Угорщини. У рамках проекту “Україна пам’ятає, світ визнає” восени цього року буде закладено наріжний камінь під величний пам’ятник жертвам Голодомору у Вашингтоні. Конгрес США виділив велику площу у центральній частині міста, а наш уряд та приватний бізнес скерують великі кошти не лише на пам’ятник, а й на український інформаційно-культурний центр.

– З усіх круглих столів у рамках конгресу мене найбільше зацікавила проблематика трудової міграції, так звана четверта хвиля. Ваш інститут глибоко вивчає цю проблематику. На вашу особисту думку, у цьому явищі більше плюсів чи мінусів?

– Вже минули ті часи, коли заробітчан вважали мало не зрадниками Батьківщини… Важко покласти на терези плюси і мінуси. Мінуси полягають у тому, що виїхала соціально активна частина нашого населення. Фахівці кажуть, що ресурс трудової міграції, тієї четвертої хвилі, вже вичерпується. А у новій хвилі вже буде інше покоління людей, переважно успішні випускники університетів, щоб вибудовувати свою кар’єру за нормальну платню… Наразі маємо втрати не лише інтелектуальні, а й демографічні. Але є і плюси. Нові іммігранти інтегруються у те середовище, у яке вони потрапили. Вони постягали туди дітей, вони там вкоренилися, розвинули свій бізнес, формують свої діаспори. 90 відсотків трудових мігрантів кажуть, що будуть повертатися, але ніхто не каже, коли саме. Передбачаю, що більшість з них назавжди покинула Україну. Плюс у тому, що ми будемо мати своє лобі там, де ми його раніше не мали. Маю на увазі Іспанію, Португалію, Грецію, Чехію, Францію… Я вже не кажу про вагоме грошове вливання в економіку України. За 2012 рік трудові мігранти і українська діаспора переказали в Україну 7,5 мільярда доларів США. Добрий друг нашого інституту професор Олег Воловина з університету Північна Кароліна (США) провів глибокі соціологічні дослідження щодо трудової міграції у цій країні. Він відзначив позитивний вплив четвертої хвилі на мовну ситуацію. Адже ці мігранти вивчали сучасну українську літературну мову у наших школах. Почався активний процес залучення їх до громадського життя.
 

Наші вчителі, які виїхали, працюють з дітьми у недільних і суботніх школах вже за новими методиками.

– І останнє. Я відчуваю повагу до тих людей, які на чужині зберегли віру і мову батьків. Але чому президент СКУ пан Чолій має послуговуватися такою архаїчною українською мовою? Чую на організаційному засіданні: “Хто має інші внески?”. Подумав, що гроші збирають. А це, виявляється, пропозиції… Чому “українчі”, а не українці? Адже він президент не лише канадської діаспори, а й світового українства…

– Не будьте таким суворим суддею. Зважте на те, що пан Чолій народжений у Канаді. Він вивчив українську мову від своїх мами і тата, діда і баби. Здобував вищу освіту англійською мовою. Як стверджують філологи, та мова, яка закладається у дитинстві, до 12 років, на фонетичному рівні надовго збережеться. Важко виправити те, що ми називаємо акцентом. Я, як філолог, пізнаю українську мову українця з Польщі, Франції, Канади чи Аргентини, де є нашарування мови титульної нації. Інша річ – лексика. Але хто вам сказав, що “внесок” погане слово. Це наше українське слово, на відміну від “пропозиція”, слова іншомовного походження.

– Не погане, а недоречне у цьому контексті… Погляньте в академічний тлумачний словник української мови!
 

– Дай Боже, щоб усі у нашій Україні, від сходу до заходу, від півдня до півночі, знали так українську мову, як знає її президент Світового конгресу українців Євген Чолій!

http://www.wz.lviv.ua/

Микола Рябчук: Національні рамки не є достатні для адекватного розуміння світу

У Реджо Калабрія знайдено обгорілий труп українки