in

Майбутнє ЄС: Випробування кризою

Ситуація з економікою Греції може зруйнувати інтеграційні процеси в ЄС. Не встигнувши до кінця інтегруватися, Євросоюз може припинити існування як єдине політичне утворення. Економічні та політичні проблеми можуть як змусити членів ЄС проявити солідарність та відповідальність, так і навпаки – підсилити розбіжності між окремими колами певних країн.

Світова фінансова криза стала важким випробуванням для ЄС. Адже під сумнівом виявилася ефективність механізмів економічної взаємодопомоги та стабільність єврозони під впливом конкурентної боротьби з боку США за глобальні ринки валюти.

Неекономні економіки

Прикладом можна вважати сучасну ситуацію у Греції, де тривалі періоди правління лівих політичних сил призвели до того, що економіка країни перестала справлятися із соціальними видатками. Особливо це проявилося під час кризи, коли увійшовши до єврозони, Греція набрала кредитів, користуючись їхньою доступністю, щоб врятувати свою економіку на деякий час (приблизно так само, як і Україна взяла кредит МВФ у 2009 році).

Зараз сукупний державний борг Греції складає приблизно 300 млрд. євро і потроху збільшується (притому, значну частку складають доларові кредити, а оскільки США збільшили облікову ставку долара, подорожчали і кредити – а це може бути ознакою гри проти ЄС в цілому, щоб знецінити євро).

Щоб зберегти цілісність єврозони, ЄС пропонує своїм членам утворити фонд для порятунку грецької економіки обсягом приблизно 1 трлн. євро. Однак в обмін Греція має скоротити витрати  бюджету, зокрема на зарплати та пільги держслужбовцям, скоротити кількість чиновників, розпочати масштабну приватизацію держпідприємств (принаймні, зменшити пакети акцій, що належать державі, від контрольних до блокуючих), зменшити загальний обсяг податків і т.д.

Щоправда, є й інші варіанти того, як можна вирішити “грецьку проблему” – обговорюються такі рішення, як вихід із зони євро і відновлення драхми як національної  валюти і т.д. До того ж, подібні проблеми спостерігаються не лише у Греції, але й у Португалії, меншою мірою — в Іспанії та Італії, де теж було багато невиконаних зобов’язань по кредитах, зокрема доларових. Якщо конкуренти ЄС зіграють на підвищення курсу долара та подорожчання кредитів, то ситуація у цих країнах може погіршитися.

Об’єднану Європу також продовжують роз’єднувати і на енергетичному фронті. Якщо на фінансовому фронті це роблять США та їхні банки-резиденти, що діють глобально, то на тут своєрідну роботу щодо розколу Європи, можливо і ненавмисну, проводить Росія.  

Мова йде про обхідні газопроводи, які у разі їхньої повномасштабної реалізації можуть позбавити Центральну та Східну Європу газу. Головними споживачами газу з “Північного потоку”  та “Південного потоку” є саме західна частина ЄС,  тобто “стара Європа”, яка часто виступала проти ініціатив США щодо розширення впливу НАТО, а це збігалося з позицією Росії. 

Побудова газопроводів виявилася своєрідним геополітичним “хабаром” для цих країн, які не сильно зацікавлені в експансії США через НАТО та  вважають за краще мати дружні стосунки з постачальником газу. Відповідно,  країни “нової Європи”, які увійшли в НАТО раніше, ніж стали членами ЄС, Росією розглядаються як агенти впливу США. І Росія намагається так чи інакше проштовхнути цю думку у  “старій Європі”, головним чином через позицію Німеччини, яка є основним споживачем російського газу.

Таким чином, якщо транзит газу по “Дружбі” буде припинений або різко скорочений, тоді як по обхідних шляхах він залишатиметься стабільним (якщо обидва “потоки” таки запустять в штатному режимі), це викличе розкол серед країн ЄС та взаємне відторгнення “старої” і “нової” Європи.

Проблеми в економічній сфері країн єврозони знову підняли на поверхню питання про політичну доцільність існування такого утворення, як Євросоюз.

Європа як плавильний казан

Ратифікація  Лісабонської угоди, яка могла б перетворити ЄС на дійову наддержаву, поки йде повільно і в минулому були перші ознаки збоїв вже на стадії утвердження. Зокрема, в Ірландії перший всенародний референдум з цього приводу зазнав провалу, а у Чехії група сенаторів зверталася до конституційного суду з приводу відповідності угоди законодавству країни, чим загальмувала прийняття угоди в цілому. Вона набрала чинності лише у грудні 2009 року, замінивши собою провалений на референдумах у 2004 році проект конституції ЄС.

Сам по собі даний договір сформульований досить розпливчасто – не зовсім зрозуміло, яку частину суверенітету він забирає у кожної з країн-членів ЄС. Власне кажучи, починаючи з цієї угоди, Євросоюз стає самостійним суб’єктом міжнародних відносин, а міжнародні угоди країн ЄС не мають суперечити загальноєвропейському законодавству.

Запроектована також система єдиного європейського судочинства, зокрема аналог конституційного суду для ЄС – Суд європейських спільнот. Про об’єднання збройних сил країн ЄС, альтернативне НАТО, поки мова не йде – Єврокорпус розглядається лише як об’єднання миротворчих контингентів та військ спеціального призначення, зокрема антитерористичних підрозділів.

Незважаючи на м’якість та розпливчастість формулювань, що можуть потенційно обмежити суверенітет кожної країни ЄС, сама ідея того, що хтось когось обмежує, може бути використана антиглобалістськими угрупованнями як правої, так і лівої  ідеологічної орієнтації. 

Перші заявлятимуть, що країни ЄС втрачають державний суверенітет та ознаки національної ідентичності. Другі скажуть, що інтеграція ведеться виключно в інтересах великого бізнесу. А йому не важливо, звідки йде робоча сила – головне, щоб вона обходилася дешево, а інтеграція сприятиме саме трудовій міграції, де у глобальному плані  громадяни країн “третього світу” замість розвитку економік цих країн будуть працювати за порівняно нижчу зарплату, ніж громадяни “золотого мільярда”, без тих соціальних гарантій та з постійною загрозою звільнення.

Потім ці ідеї можуть бути підхоплені менш радикальними політиками, які почнуть їх розвивати на свій лад. Наприклад, консерватори з країн “старої Європи” часто висловлюють такі аргументи – навіщо ми  будемо витрачати кошти наших платників податків на допомогу колишньому соцтабору, якщо ті все одно дослухатимуться більше до Вашингтона,  ніж Брюсселя.

Їхні ж опоненти казатимуть, що більшість рішень, що приймаються загальноєвропейськими органами влади, насправді вигідні лише найсильнішим в економічному плані країнам саме зі “старої Європи”. Плюс є кілька традиційних конфліктних ситуацій між країнами ЄС, які тягнуться інколи століттями. Наприклад, задавнене суперництво між Францією та Німеччиною, яке у минулому так чи інакше ставало одним з факторів розв’язання як мінімум 4 великих війн (починаючи від наполеонівських кампаній і закінчуючи Другою світовою війною).

Є й етнічні проблеми. Наприклад, існує ймовірність відокремлення від Великобританії Шотландії та Північної Ірландії у найближчі 10-15 років. Чи фламандсько-валлонська проблема  у Бельгії, що може потенційно привести  до розпаду країни.

Отже, роль “плавильного казана”, яку  відводять політико-правовим інститутам ЄС, мало сумісна з доктриною мультикультуралізму, яку ЄС водночас намагається провадити стосовно національних, етнічних  та культурних відмінностей. Складається враження, що у ЄС намагаються досягти однієї і тієї ж мети взаємовиключними методами.

Міграційний фактор

Єдину європейську ідентичність заважає сформувати й “ісламський” фактор. Представники цієї досить численної спільноти, за походженням трудові мігранти та їх нащадки, не могли свого часу повноцінно інтегруватися у суспільства європейських країн, незважаючи на всі зусилля влади. Причиною був саме релігійний фактор у сполученні з фактором соціального походження – експансивність ісламу як релігії поєднувалася з консерватизмом, традиціоналізмом та низьким ступенем освіченості мігрантів з країн Магрибу та Близького Сходу, переважно селян та кочівників.

Незважаючи на тривалу присутність, скажімо, французької колоніальної адміністрації у Північній Африці, прищепити арабам “європейський” стиль життя практично вдавалося досить рідко. Тому після деколонізації та хвиль трудової еміграції  у Європі почали утворюватися замкнуті спільноти, які досить важко сприймали європейську культуру та прагнули до самоізоляції. З іншого боку, були й прояви ксенофобії, але вони не набували такого розголосу, як зараз.

Інша хвиля вихідців з Азії почала прибувати до Європи після арабо-ізраїльських війн та загострень протистояння  у Палестині — і саме вони стали оформлювати цю спільноту релігійно та політично, привносячи туди радикальні версії ісламу. Також певний внесок у формування азійських анклавів внесла і Туреччина — зокрема, через трудову міграцію до Німеччини та інших  економічно розвинених країн. Хоча це лише один з прикладів того, яким чином неєвропейські за походженням культури не вписуються у європейську ідентичність.

Соломинкою, що звалила з ніг навантаженого верблюда, виявилася демографічна ситуація: через особливості традицій  (зокрема, схвалювалися багатодітні родини, незважаючи на бідність та неможливість надати кожній дитині освіту) та меншу соціальну мобільність серед жінок у цих етнорелігійних анклавах народжуваність у декілька разів перевищувала аналогічний показник в середньому по країнах Західної Європи. При тому, що серед корінних мешканців цих країн народжуваність знижувалася, починаючи з післявоєнних років.

Внаслідок цього Європа отримала ще один фактор нестабільності – величезний прошарок людей, які не мають кваліфікованої роботи, не поспішають отримувати освіту і взагалі не прагнуть приймати хоча б зовнішні атрибути світської культури, і серед яких поширюються радикальні версії ісламу.

А якщо врахувати і те, що ця спільнота перетинається зі спільнотою африканців, то навіть найменші прояви побутового расизму з боку “корінних” мешканців країн ЄС може викликати гостру реакцію. ЄС фактично живе на расово-релігійній бомбі, породженій надто ліберальною політикою попередніх років щодо інтеграції мігрантів у суспільство.

Отже, для ЄС приведення інтересів до спільного знаменника із врахуванням  багатьох факторів виявляється утрудненим процесом. І не факт, що в епоху, коли зміни політичної ситуації з кожним роком пришвидшуються, об’єднана Європа буде встигати за цими змінами. Адже під сумнівом сама єдність і здатність її сформувати за стислий проміжок часу.

Максим Побокін, для Новинаря

Берлусконі заявив, що не має влади

Голкіпер збірної Італії пропустить груповий етап чемпіонату світу