in

Соціальний пофігізм кандидатів у президенти

Політичні програми в Україні – у тому числі й президентські – сприймаються як малозначуща формальність. Здається, до них серйозно не ставляться не лише виборці, а й самі претенденти на гетьманську булаву. Хоча відсутність чіткого й переконливого плану дій в ідеалі мала б поховати будь-якого політика, у нас цей принцип не працює. Наш виборець голосує переважно інстинктами та емоціями, визначаючись за критеріями «найменшого зла» або «свій – чужий».

Група «асоціальних» підходів

Експерти Національного форуму профспілок України проаналізували програмні пропозиції вісімнадцяти кандидатів на посаду Президента в частині розв’язання найбільш гострих соціальних проблем. Судячи з результатів, люди, що бачать себе в президентському кріслі, існують в іншій реальності. Абсолютна більшість програм не містить чіткого бачення того, як підвищити якість життя людей праці, зробити соціальні стандарти реальними, захистити трудові права працівників в умовах кризи. Якщо ж кандидати й звертають увагу на соціальний розвиток країни, їм переважно не вдається утриматися від спокуси популізму.

Можна було б списати все на очевидну істину: всі наші політики бачать життя країни лише через тоноване вікно свого джипа. Але ж у них є консультанти, піар-технологи, штатні ідеологи та спіч-райтери. Куди, скажімо, дивилася вся кандидатська рать, пишучи програму Яценюка, де за «прогресивною» термінологією не стоїть жодної конкретики? Чому досвідчений політик Сергій Тігіпко в соціальній проблематиці обмежився однією фразою про «зниження рівня безробіття за рахунок реалізації державних інвестиційних проектів»?

Я вже не кажу про карнавальну стилістику пана Противсіха чи Михайла Бродського з його суто мультиплікаційною назвою програми – «Друзі, давайте жити дружно».

В Олександра Пабата глибина розуміння соціальних проблем вичерпується тезою «ситий голодного не розуміє». Нічого дивного. Якщо вірити декларації про доходи кандидата Пабата, його сімейний автопарк вимірюється десятком солідних авто.

Олег Тягнибок у своїй програмі більше робить акцент на питаннях історії, мови та люстрації влади, не деталізуючи соціальних проблем.

Особливо не переймаються проблемою соціальної справедливості й Сергій Ратушняк і Людмила Супрун.

Отож вісім із вісімнадцяти кандидатів взагалі не збираються формулювати соціальні проблеми та їх вирішення в Україні.

Група «соціально невизначених»

До іншої групи можна зарахувати тих претендентів на булаву, хто спромігся бодай пунктирно означити свої соціальні зобов’язання. Це, зокрема, Інна Богословська, що обіцяє навести порядок у державних зарплатах і пенсіях, аби їхній максимальний розмір не перевищував мінімальний більш як у 20 разів. Також кандидатка вірить, що разом зі зростанням виробництва та підвищенням продуктивності праці зарплати й пенсії теж зростатимуть.

Олександр Мороз виступає за «співвідношення мінімальної і максимальної зарплат та пенсій на рівні 1:10». Щоправда, головний соціаліст випустив з поля зору необхідність підвищення «мінімалки».

Анатолій Гриценко у своїй програмі турбується про впровадження мінімальної погодинної оплати праці, яка при повній зайнятості має бути вищою за прожитковий мінімум. Також обіцяє підвищити мінімальні пенсії і затвердити перелік гарантованих безоплатних медичних послуг.

Віктор Ющенко стримано висловився за порядок у системі визначення розміру зарплат і пенсій, встановлення мінімальної пенсії не нижче від реального прожиткового мінімуму. У чинного Президента знайшовся ще один оригінальний козир: скорочення робочого дня на одну годину без зменшення зарплати для матерів, чиї діти ходять у садок або вчаться в молодших класах. Ідея корисна, хоча на тлі народних депутатів, котрі місяцями безкарно прогулюють роботу, така поступка матерям виглядає вельми мізерною.

Уся президентська програма юриста Олега Рябоконя побудована на ідеї створення активного й розгалуженого громадянського суспільства, яке займатиметься саморегулюванням і врешті-решт має перебрати на себе частину функцій держави. Ідеї місцями нагадують м’яку версію анархо-синдикалізму. Різноманітні спілки та громадські ради в Рябоконя мають контролювати владу, що є, в принципі, ідеєю потрібною і перевіреною часом. Але кандидат несподівано підводить до парадоксального висновку: «Президент повинен очолити рух формування громадянського суспільства». Ця теза руйнує всю попередню теоретичну побудову. Адже як громадянське суспільство зможе контролювати головного представника влади – Президента, якщо той сам його очолює?

Група «соціальних популістів»

До третьої групи, яка приділяє увагу соціальним питанням, належать п’ятеро кандидатів. Один із них – Віктор Янукович, чия соціальна політика видається найбільш популістською. Віктор Федорович обіцяє людям державний «антикризовий» продовольчий кошик – перелік продуктів харчування, захищених державою від цінових коливань (хліб, овочі, олія, молочні продукти, цукор, круп’яні вироби), а також державний «антикризовий» медичний кошик.

Принцип роздачі грошей лідер ПР вирішив покласти в основу боротьби за материнські серця. Допомога при народженні першої дитини при Президентові Януковичу, починаючи з 2011 року, має становити 25 тис. грн., другої – 50 тис. грн., третьої та кожної наступної дитини – по 100 тис. грн. Крім того, «лідер» гарантує щомісячні соціальні виплати на кожну дитину: при досягненні нею 3-річного віку й до 13 років родина отримуватиме щомісячно по 250 грн., а з 13 до 18 років – по 500 грн. Для всіх, хто хоч трішки розуміє становище української економіки, ясно, що ці обіцянки в найближче десятиліття виконати неможливо. У програмі кандидата джерела фінансування таких бюджетних статей не вказані.

Також лідер ПР обіцяє встановити нові мінімальні розміри пенсій, яких вистачить на житло, їжу та лікування, та підвищити соціальні стандарти для задоволення культурних потреб і придбання товарів довгострокового споживання. Ще один реверанс головного “регіонала” в бік трудящих: скасування пільг при нарахуванні пенсій для високопосадовців.

Юрій Костенко спромігся торкнутися теми пільг дещо глибше: він – за надання адресної грошової допомоги тим, хто її справді потребує, замість неефективної та несправедливої системи соціальних пільг загалом. Водночас голова УНП виступає за формування єдиного фонду обов’язкового соціального страхування (включно з пенсійним та медичним страхуванням), внески до якого здійснюватимуться як єдиний соціальний податок. Така ініціатива вже ходила в парламенті й була визнана ризикованою. У наших нинішніх умовах об’єднання фондів може обернутися створенням масштабного корупційного осередку.

Обіцянки Юлії Тимошенко – не менш бронебійний варіант популізму, ніж у Януковича. Акцент зроблено на нещадних для економіки виплатах радянських заощаджень, які буде завершено протягом трьох років. Допомога родинам, де є інваліди, становитиме 2000 грн. на місяць, а розмір стипендії буде не меншим від рівня прожиткового мінімуму. Одразу після завершення кризи Юлія Тимошенко планує відновити довгострокове кредитування купівлі житла під 2–4% річних на 10–30 років. Словом, молочні ріки та золоті гори. Усі ці обіцянки перекреслює один факт: якби Юлія Тимошенко хотіла й могла здійснити свій «український прорив», вона б зробила це вже зараз – очолюючи виконавчу владу й парламентську коаліцію.

Ясна річ, не міг не відзначитися в цій групі головний комуніст України. Він же й головний просвітитель країни: Петро Симоненко обіцяє збільшити обсяг державних інвестицій у розвиток науки, культури, освіти, охорони здоров’я до 15% ВВП.

Імовірний Президент Симоненко планує вже до кінця 2010 року знизити рівень безробіття втричі. Якими засобами? Насамперед широкою організацією громадських робіт. Жорстоко… Громадські роботи насправді – доволі принизливе явище, коли люди з певною кваліфікацією мусять виконувати некваліфіковану роботу двірників і вантажників. Крім того, зниженню безробіття, за програмою лідера КПУ, сприятиме передача в народну власність підприємств, чиї господарі вдаються до масових звільнень трудящих. Думка правильна, проте її реалізація небезпечна для самої Компартії: варто націоналізувати підприємства всіх «гнобителів трудящих» – і фінансувати Комуністичну партію України стане нікому. Як, зрештою, і всі інші політичні партії в Україні.

Водночас Симоненко – єдиний, хто прислухався до вимог профспілок щодо надання їм права законодавчої ініціативи. Крім того, він обіцяє закріпити повноваження профспілок у питаннях розподілу прибутку підприємств і політики оплати праці.

Частку зарплати в структурі собівартості продукції лідер українських комуністів пропонує відразу закріпити не нижче від 60%. Доволі висока планка, до якої європейські країни йшли десятиліттями.

У Володимира Литвина більш реалістичні цифри. Він пропонує довести частку оплати праці у виробничій сфері з 8% до 30% собівартості продукції. Співвідношення мінімальної та максимальної заробітної плати, на його думку, має становити 1:5. Нинішній спікер обіцяє завершити реформування системи оплати праці, піднявши зарплати й пенсії втричі (не надто реальний план). Зокрема, зарплати бюджетників мають дорівнювати середнім по економіці.

Корисною ініціативою Литвина можна вважати скасування системи обрахунку мінімальної зарплати та заміну її соціальним стандартом споживання, що включатиме основні потреби людини.

Утім, у свій арсенал Литвин записав і традиційно популістські засоби: державне фінансування соціального житла, надання кредитів для будівництва житла всім, хто його потребує, надання молодим сім’ям пільгового кредиту на житло. Такі обіцянки в Україні давали багато політиків, але ніхто ніколи їх не виконував.

Потреба нової соціальної доктрини

Прочитавши програми кандидатів у президенти, можемо зробити кілька висновків.

Перше. Більшість програм ідеологічно всеїдні. Постулати лібералізму змішуються з ідеями соціалізму й приправляються консервативними цінностями. Це свідчить передусім про те, що ідеологія для сучасного українського політика є лише вимушеною маскою, зітканою з перших-ліпших різнобарвних клаптів.

Друге. Небожителі слабо орієнтуються в соціальних проблемах країни й переважно не здатні формулювати реальні завдання для їх подолання.

Третє. Магнетизм популістських методів самопіару для більшості кандидатів виявився непереборним. Обіцянками всіляких виплат не гребують і люди, що пропрацювали у виконавчій владі не один рік. При цьому джерела фінансування роздачі грошей залишаються віртуальними.

На мою думку, кандидати в президенти мали б у своїх програмах зосередитися на подоланні наслідків кризи, оскільки саме це питання визначатиме порядок денний наступної «п’ятирічки». Їхній обов’язок – формування нової соціальної доктрини на базі реального розвитку економіки. Із цим завданням не впорався ніхто.

На тлі нинішньої кризи посилюється деградація трудових інстинктів пересічного працездатного українця. Споглядаючи діяльність народних обранців, він і сам починає мріяти про нетрудові доходи. Працювати вже не модно. Ідеалом молодої людини стають легкі гроші. Наприклад, усіма правдами й неправдами отримати три квартири, в одній – жити, а дві інші – здавати, усе життя проїдаючи орендну плату. І життя, вважається, удалося…

Тому нова соціальна доктрина має передусім стимулювати українця працювати й створювати національні багатства. Усім, хто може працювати, треба забезпечити рівні умови, робочі місця й гідні зарплати.

Гіпертрофована система пільг має бути знищена. На сьогодні в Україні видано 26 млн. пільгових посвідчень – жодна економіка такого не витримає. Держава ж має піклуватися лише про тих, хто працювати не може – пенсіонерів, інвалідів, сиріт. Право на пільги слід залишити тільки цим ліченим категоріям.

Зростання соціальних стандартів має бути жорстко прив’язане до зростання ВВП. Необґрунтовані «роздачі» слід припинити, хоча це й не популярно. Щоб підвищувати зарплати й пенсії, треба, щоб ці гроші економіка спочатку «заробила».

У соціальної доктрини має бути чіткий економічних базис. Тому економіку, що «погоріла» на своїй експортній орієнтації, слід переорієнтувати на внутрішній ринок. Підтримати великі підприємства за рахунок стимулювання внутрішнього попиту на їхню продукцію, сформувавши державне замовлення на неї.

Важливо розв’язувати проблеми не за рахунок працівників підприємств, а за рахунок реформ. Скажімо, держава здатна вивести з-під удару кризи металургію без звільнень і скорочень зарплат. Для цього потрібні конкретні проекти у сфері машинобудування, транспорту, будівництва мостів, які піднімуть попит на вітчизняний метал.

Урядова програма створення робочих місць має передбачати, по-перше, підтримку малого й середнього бізнесу. Починати потрібно з елементарного – спрощення реєстрації та зниження оподатковування для підприємця.

По-друге, треба визначити пріоритетні галузі й забезпечити їхній розвиток. Це, зокрема, сільське господарство, сфери обслуговування й туризму, розвиток внутрішньої інфраструктури, будівництво доріг і підготовка до Євро-2012. Усе це – джерела робочих місць і наповнення державного бюджету.

Нарешті, треба вивести зарплати з тіні, послабивши податкове навантаження на фонд зарплат. При цьому – жорстко стягувати податки з усіх на рівних умовах.

Причому виконання всіх цих завдань можливе лише за умов боротьби з корупцією.

Прикро, що таких елементарних речей бракує більшості програм кандидатів. І це ще один привід замислитися – кого, власне, змушені обирати наймані працівники, які своєю працею створюють усі ресурси країни…

Мирослав Якібчук, голова Національного форуму профспілок України

В італійских аеропортах будуть встановлені боді-сканери

Ті хто очікують легалізації, можуть реєструватися до національної медичної служби Iталії