in

Поети й художники назвали його Вічним містом, та для мандрівників Рим – вічне свято

 Бідні, бідні римляни! Ну як, скажіть, жити в цьому перенасиченому цивілізаційному розчині? Там круговерть тисячоліть втягує в такі провалля історії, що голова йде обертом.

Там кожен будинок, а всі вони палаццо, примушує остовпіти від сонму імен: Пліній Старший, Джойс, Гоголь, Бай­­рон – перелік чи не безкінечний. Там кожна вулиця, вуличка, стежка, не кажучи вже про пилюку Via Appia зі слідами Ісуса, засмоктує трясовиною власних ремінісценцій і чужих спогадів. Там за кожним рогом у сутінках оливкових гаїв та обідраних портиків увижаються тіні цезарів і весталок, а в повітрі назавжди лишилися відгомін гладіаторських поєдинків, суперечок Рафаеля з Мікеланджело та квапливі кроки берсальєрів Муссоліні. Вихід один: розчинитися в любові. Один до одного чи хоча б до людства, що значно легше. І, безперечно, в любові до Великого міста.

Весняна зима

Рівно рік тому наш літак приземлився в Фьюмічіно. Снігу катма. Морозу й поготів. Рим бентежить блідо-рожевим шумовинням цитрусових гаїв, гойдалками пальм і кипарисів та буянням незрозумілих квітів. Б’ють фонтани, верещать птахи, сонце припікає, а народ вдягнутий, як у травні на Хрещатику. Хоча деякі красуні все ж підмітають прадавню бруківку розстебнутими шубами, а на ногах – чобітки зі шкіряної сітки. Проте легких черевичків, а то й просто підошов з однією перетинкою значно більше. Кав’ярні так і не сховали своїх столиків усере­дину приміщень, тож пахощі міцної кави й гіркого шоколаду не дають шансу пройти мимо.

«У Римі не вміють варити поганої кави, – заспокоює наш чичероне (гід. – Ред.) волинянин Ярик, – сідаймо тут!» Маленька кафешка: чотири столики всередині, два – на вулиці. Між ними у великому горщику прикрашена ліхтариками ялин­­ка. Господар, сеньйор Джованні, доки його син чаклує над кавою, несе традиційні різдвяні солодощі: домашнє печиво biscotti, мигдалеву нугу і, звісно, смажені каштани. До речі, їх можна купити всюди: ситно, смачно, дешево. «Коли закінчуються гроші, на них і сидимо», – відкриває Ярослав таємницю українських студентів. Ми випадково познайомилися в літаку, і хлопець запропонував показати нам принади Рима.

Часу в мандрах завжди обмаль. У місті ми вперше, тож починаємо із символу Рима – Колізею. Він видається значно більшим, ніж очікували. Величний теракотовий колос, який зовсім не псує зруйнована частина: вона додає йому шарму мужності, так само як шрами – обличчю воїна. Колись його стіни вкривав мармур, колись тут ревіли звірі й людський натовп, а сходинки, мабуть, ще пам’ятають важку ходу легіонерів і грайливий біг куртизанок. Зараз вітер гне додолу польові квіти, тиняються туристи й завивають всюдисущі коти. Їх у Римі, як собак у Парижі. Їхні задерикуваті мармизи визирають із вікон цілком буржуазних апартаментів, вони клянчать смаколиків у всіх підворіттях, та все ж найбільше котів у Колізеї. Це справжнє котяче царство. Варто хоча б на хвильку поставити сумочку, як нахаби починають її дерти в пошуках їжі.

«Не ловіть гав і стережіться не котів, а кишенькових злодіїв! – сміється наш гід-доброволець, – ті від сумки точно не відмовляться». Ярик розповідає, що найнебезпечніші крадії, які гасають на мопедах і мотоциклах. Один злодюжка за кермом, інший – хвацько шарпає сумки, барсетки, теки. Наздогнати їх неможливо, а поліція навіть не реєструє таких випадків.
Швендяємо римським Форумом. Ця велика площина між Палатинським і Капітолійським пагорбами була центром суспільного життя прадавнього Рима. Наразі це штовханина шедеврів античності, середньовіччя і бароко. Поміж безкінечних руїн храмів та громадських будівель упадає в око арка Тіта, яку возвели на честь взяття римлянами у 70 році Єрусалима. Неподалік – заквітчані трояндами біломармурові залишки храму богині домашнього вогнища Вести. Біля базиліки Юлія, де відбувалися судові процеси, просто на бруківці – брутально видовбані квадрати для різних ігор. Ярик каже, що то справа рук так званих оплескарів – людей, яких наймали, щоб вони оплесками підтримували виступаючих на засіданнях. І таких молодців було чимало, бо римляни обожнювали судові тяжби.

У західній частині Форуму – знаменита кафедра Ростра, з якої до співгромадян звертався Цицерон, а після його наглої смерті саме тут на поталу римлянам виставили його руки й голову. Цирк Массімо – стадіон для колісничних змагань, храм Ромула, будинок Августів. І так до безтями: колонади, арки, рештки чогось дуже й не дуже значного…

Urbi et Orbi

Очманілі від непідйомного культурно-історичного шару повертаємося на вулиці міста. Тихо спадає ніч. Будинки м’яких коричнево-жовтуватих тонів, вітрини магазинів і просто вікна городян жевріють святковими вогниками. Підсвітка вихоплює з темряви чергові пам’ятки архітектури, на деревах миготять гірлянди, а на деяких тротуарах з’явилися червоні доріжки. Всюди написи: «Buon Natale!» – «Щасливого Різдва!»

Вже прикрасили величезні ялинки на двох головних площах: ватиканській – Святого Петра – і римській – Венеції. Щороку дерева привозить якась із північних країн. Кажуть, що черга дарувальників розписана на півстоліття наперед.

У кожній церкві, капличці стоять різдвяні ясла з немовлям Ісусом, юнкою-Мадонною й волхвами. В соборах вони багатофігурні, облаштовані на зразок діорами, й можуть займати чимало місця.

Наш давній знайомий, отець Григорій, зараз живе у Ватикані, навчається в Папській церковній академії. Та він таки знайшов час показати нам найзнаменитіші вертепи Рима.

Вранці разом вирушаємо до церкви Святих Козьми й Даміана, що неподалік імператорських форумів. Різдвяний вертеп тут можна побачити впродовж усього року. Ясла ряс­­но-густо заселені. Окрім головних героїв дійства, мало не тисяча фігур: янголи, люди, тварини. «У ХVIІ сторіччі склалися напружені відносини між Неаполем та Римом, тож цей мистецький витвір неаполітанських різьбярів мав залагодити чвари», – втаємничує отець Георгій.

І знову на Капітолійський пагорб. Церква Санта Марія ін Арачелі. Ясла в ній чи не найдавніші: їх встановлюють тут ще з VI сторіччя. Великі, ледве не в людській зріст, дерев’яні фігури, які ще тоді неабияк майстерно вирізьбили з олив Гефсиманського саду. Всі скульптури вдягнені в ошатні, оздоблені дорогоцінностями строї. Отець Григорій розповідає, що час від часу фігурку сповитої святої дитинки носили по домівках, бо вважається, що вона зцілює хворих. Та згодом віряни й самі почали її нишком цупити з храму, щоправда, потім завжди повертали. «Тепер реліквію зберігають за сімома замками й дістають тільки на Різдво, а до Santissimo Bambini дозволяється звертатися лише письмово: ніякого панібратства», – суворо закінчує панотець, а в очах – бісики.

Завдяки отцю Григорію ми не лише потрапили на нічну різдвяну месу в церкві Санта Марія ін Арачелі, а й отримали омріяні бейджі з написом «волонтер», що давали право увійти на територію Ватикану. «Ніякого панібратства», – весело повторювали ми один одному, проштовхуючись крізь багатотисячний натовп, що заполонив площу перед собором Святого Петра.

Паломники з усього світу в національному вбранні, прапори, величезні різномовні плакати, галас, пісні. І раптом тиша. На балконі маленькою цяточкою – понтифік. Щорічна промова «Місту і світові» для мало не мільярда католиків планети. Далі – вітання з Різдвом. Ці коротенькі поздоровлення Папа виголошує різними мовами, тож площею котяться хвилі-відповіді. І ми долучилися українською. Не знаю, як сприймали цезареве Urbi et Orbi давні римляни й посланці завойованих народів. Ми ж залишали площу зворушені й трохи розгублені.

Як і всюди, в Італії Різдво – сімейне свято, яке відзначають у колі рідних. Тож ми здивувалися й зраділи, коли нас запросили нові знайомі. Разом із Паолою й Марчелло ми поїхали до Остії, невеликого містечка поблизу Рима. Там у майже сільському старовинному будинку зібралася величезна родина: чоловік тридцять. Бабусі, тітоньки, гордовиті матусі з немовлятами, дідусь у возику, молодь, галантні чоловіки середніх літ. На столі – традиційні різдвяні страви: риба, морепродукти, паста з м’ясною начинкою, багато сирих, тушкованих, маринованих овочів і свіжих фруктів. Кульмінація вечері – італійське шампанське spuman­­te та різдвяний торт panettone з духмяною кавою.

Тріє Царі со дари

«Різдво із сім’єю, Новий рік – з ким заманеться», – римляни не зраджують цього загальноєвропейського правила. Саме після Різдва починаються відчайдушні веселощі, карколомні вечірки, дискотечний нон-стоп і справжня вакханалія шопінгу.

Вулицями вештаються Babbo Natale, італійські Діди Морози і Pifferai – пастухи, вдягнуті в короткі штанці, вельветові піджаки та хутряні куртки з гамашами. Така собі ремінісценція біблейських пасторів. Вони задерикувато грають на волинках і чіпляються до перехожих із двозначними жартами.

На площах побільшало яток із виробами ремісників усієї Італії: вишиті барвисті хустки, золоті й срібні прикраси, кераміка, усілякі вироби зі шкіри. А великі супермаркети заохочують покупців ще привабливішими знижками. Річ у тім, що італійці зазвичай на Різдво подарунків не отримують, на Новий рік – хіба що якісь дрібнички. Головний подарунковий день – Epifania, українською Богоявлення, наша Водохреща, яку католики святкують 6 січня. І до цього дня римляни готуються ретельно й заздалегідь.

Мешканці Вічного міста знають багато перевірених способів, як навернути щастя в році, що наступає. Найвірнішим вважається шубовснути з мосту в річку Тибр. На таких відчайдухів полюють ґави й поліція. Добре допомагає і з’їдене гроно білого винограду – жовтуваті блискучі виноградинки символізують золоті монети. А запивати ягоди слід шампанським, обов’язково з шийки пляшки, тоді криза нізащо не зачепить.

Додому проводжав нас Ярослав. На прощання навчив волинської колядки:

Тріє Царі йдуть со дари
Золото, ладан, миро
Дитяті несуть в офіру…

Обмінялися подарунками: Ярику – дерев’яна козацька люлька, нам – крихітний срібний Колізейчик.

 

Олена Чекан, http://tyzhden.ua/

Ватикан прикрашатимуть 43 українські ялинки (ВІДЕО)

Звернення Президента до Українського народу з нагоди 20-ї річниці проведення Всеукраїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України