in

Мармурова Верона

   Місто Ромео і Джульєтти називають Різнобарвним

Перші хвилини перебування у старому центрі Верони бентежать. Складається враження, що час зламався: вузенькими вуличками, що перетинаються виключно під прямим кутом, ходять сучасні у всіх аспектах люди. І пересуваються так, наче під ногами у них не рожевий мармур, а з обох боків – фасади будівель раннього Середньовіччя, а заасфальтовані тротуари, обрамлені стандартними коробками багатоповерхівок. Біля будинку, де, за переказами, сім століть тому жила Джульєтта, чи поруч з величчю місцевого амфітеатру, третього за розмахом після римського Колізею, подих затамовують лише туристи.

Окрім цих фантастичних декорацій, історія залишила свій слід і в назвах вулиць. Якщо ви помітите на табличці «Вулиця співочих жаб», «Смердюче поле» чи «Острівна площа», сміливо вірте своїм очам. Коли річка Адідже затопляла частину міста, а це зазвичай ставалося чотири-п’ять разів на рік, на вкритих водою тротуарах галасували жаби. А запах стояв такий, що й у сусідніх кварталах городяни не наважувалися відчиняти вікна. Востаннє Верону затопило наприкінці ХІХ століття – під водою опинилася значна частина міста. Після цього місцеві можновладці вирішили приборкати стихію. Дно річки обклали тротилом, після вибуху якого Адідже стала глибшою, осушили бічні русла та побудували цегляні укріплення вздовж берегів. Сьогодні навіть у сезони дощів, коли ріка піднімається до 4,5 м, веронці сплять спокійно: жаби співають у річкових очеретах, а не на підвіконнях.

На зорі існування Верони фасади будинків були цегляними. Але зовсім скоро, уже в перших століттях нової ери, тут почали видобувати мармур і прикрашати ним усе, на що здатна фантазія. Навіть у наші дні рожевий мармур – візитівка Верони у сфері торгівлі і найпомітніша прикраса міста. Площі, тротуари та торговельні вулиці нагадують палац багатого вельможі. На дорозі жодної пилинки, наче тротуари й дороги щойно ретельно помили. Однак насправді в цьому немає потреби. Десятихвилинний дощ освіжив і без того сяючу вулицю, а сонце розсипало довкола блискучі самоцвіти. Під ногами на рожевому тлі пливли хмарки, точно повторюючи кожен небесний рух. Неймовірно казкове видовище! Щоправда, після дощу мармурові дороги стали такими слизькими, що втриматись на ногах навіть у кросівках було непросто… Зрозуміло, чому на вулицях Верони не видно дівчат на підборах. Навіть найвишуканіші модниці віддають перевагу взуттю на пласкій підошві. Не побачила у старому місті і людей літнього віку. Мабуть, вони свідомо оминають мармурові вулиці, якими приємно милуватися, але ходити ними нелегко.

«Мармур у нас всюди», – усміхається Йоанна. Двадцять років тому польська студентка філологічного факультету поїхала до Італії і на все життя закохалася у країну, де сонце ніколи не зникає надовго. Оселившись у Вероні, дівчина “перетворилася” на Джоанну і тепер розповідає про принади нової батьківщини туристам – російською або англійською. «Навіть у звичайних будинках — мармурова підлога, рожевим мармуром оздоблені кухні і вбиральні. Це практично: у літню спеку, коли ртутний стовпчик термометрів перевалює за 40°С, ходити такою підлогою приємно і корисно. А зими у нас теплі, рідко коли температура опускається нижче нуля. Хоча два роки тому італійці запанікували: мінус 15°С у нас вважається катаклізмом».

Замість Ермітажу — руїни і щури

У ХVI-ХVІІ століттях серед заможних родин модним було змагатися у розписах на фасадах будівель: чим яскравіші фарби, тим вищий статус сім’ї. Золото для жовтого кольору, блакитний лазурит та інші коштовні матеріали привозили з Месопотамії, Афганістану, Пакистану. І хоч веронцям не вдалося зберегти ці фрески для нащадків, Різнобарвною Верону називають донині.

Звичні нам вітрини магазинів, засклені від стелі до підлоги, на яких виставлено одяг чи комп’ютерні гаджети, веронці вважають найбільшою огидою міста, що псує враження від старовинних вулиць. Навіть про бібліотеку, побудовану у 70-ті роки минулого століття, місцеві мешканці говорять не інакше, як про зразок несмаку. “Як на мене, найбільшою ганьбою міста є о-о-он та будівля, – Йоанна показує на палац на вершині пагорба. – Коли Верона належала Австро-Угорщині, для офіцерів австрійської армії спорудили казарму, а потім покинули напризволяще. Ззовні це прекрасний палац, а всередині — самі руїни. Бігають щури, величезні, як фокстер’єри… У цих казармах хотіли зробити відділення Ермітажу. Тоді всі так зраділи: філіал одного з найвідоміших музеїв світу — це і престиж, і гроші. Однак влада Верони ніяк не могла поділити примарні прибутки, визначитися, хто більше гідний на цьому заробити. А поки вони сварилися, відділення Ермітажу відкрили у… Феррарі. Веронцям залишили щурів і руїни. І так буде наступні 150 років, не сумнівайтеся…”.

Розмовами про колишні казарми, яким не судилося перетворитися на Ермітаж, краще не ятрити ніжну веронську душу. Натомість місцеві жителі охоче проведуть вас до будинку на Віа Капелло, 23, де колись мешкала Джульєтта Капулетті. Або ж до амфітеатру, на арені якого щороку проводять оперні фестивалі, концерти, балетні вистави та вечори сучасної музики. Мармурові стіни Арени ді Верона пам’ятають розкішний тембр Марії Каллас, Плачидо Домінго, Лучано Паваротті. 15-тисячні трибуни аплодували і співакові кохання Стінгу, і Елтону Джону. А вісім століть тому після жахливого землетрусу красень-велетень перетворився на… мармуровий кар’єр. Розікрали майже все внутрішнє оздоблення. Лише через 400 років італійці все відновили — 44 ряди любовно виклали мармуровими плитами.

Мову Данте почути важко…

Мабуть, найбільша гордість італійців — італійська літературна мова, яку вони називають не інакше як мовою Данте. “Але в Італії ніхто нею не користується, усі спілкуються діалектами, – сміється Йоанна. – Кожне місто, навіть кожне село має свою власну говірку. За 100 км від Верони у бік Мілана почуєте таку мову, що жодні знання італійської не допоможуть її зрозуміти. Нерідко італійці, які приїхали з різних куточків країни, ледь розуміють одне одного. А ось інший парадокс: найважливіше свято в Італії — об’єднання країни. Два роки тому 17 березня італійці гучно святкували 150-річчя цієї знакової події. Та, попри це, вони постійно шукають характерні відмінності і недоліки у своїх же співвітчизників з інших провінцій, до яких ставляться не завжди толерантно”.

Веронці вважають Данте «своїм»: тут він створив не одну сцену своєї «Божественної комедії»

Окрім Данте, який після вигнання з Флоренції отримав притулок у Вероні і там створив не одну сцену своєї “Божественної комедії” (про це нагадує пам’ятник на центральній П’яцца деї Синьйорі, яку неофіційно ще називають площею Данте), гордістю Верони є Джироламо Фракасторо. Його місцеві мешканці називають не інакше, як батьком світової бактеріології. Ще на початку XVI століття учений говорив про існування мікроорганізмів і доводив, що чума — не підступний план євреїв, а наступ невидимих бактерій. За прикладом Данте, цей видатний лікар, учений та письменник свій літературний твір, головними героями якого є пастух Сифілюс і… сифіліс (“Сифіліс, або про галльську хворобу”), розділив на три частини: зараження, лікування і профілактика. Сьогодні кам’яний Фракасторо з глобусом у руці суворо розглядає перехожих з висоти свого п’єдесталу. Місцеві жартують, що за першої-ліпшої нагоди він кине глобус на голову безгрішного… Та за 500 років потрібної кандидатури ескулап не примітив.

Фото Юрія ЗАЙДОВОГО

Tratta di minori contesi fra Africa e Europa la base operativa era a Palermo, fra sette arrestati una è ucraina

Танцівниця з «Коста Конкордія» визнала себе коханкою капітана затонулого лайнера