Marianna Soronevych
“Безсумнівно, насильство породжує насильство, – каже знаний німецький кримінолог Крістіан Пфайффер. – Серед убивць світу немає тих, кого виховували в любові та добрі”. Проте не кожна дитина, яку в дитинстві били, пізніше бере в руки зброю. Однак діти, які зазнавали насильства від батьків чи вчителів, у п’ять разів частіше вдаються до насильницьких дій.
Керівник Кримінологічного інституту Нижньої Саксонії опитав 45 тисяч німецьких підлітків. З “вихованих у добрі” молодих людей лише 2-3 відсотки вчиняють насильницькі акти. “Серед тих, до кого в дитинстві застосовували насильство, цей показник сягає 17 відсотків”, – розповідає кримінолог. Це тому, що “діти мають власний досвід: насильство окуповується, сильний перемагає – і якщо я сильніший, тоді я на коні”, пояснює Вольфґанґ Ельснер, психотерапевт з Кельна, який працює з девіантною молоддю. Саме тому до застосування насильства більше вдаються ті діти, які самі його зазнавали.
Серед таких дітей простежується й тенденція застосування вербального насильства та навіть вчинення злочинів правоекстремістського характеру, переконаний Пфайффер. Діти, яких били та психічно принижували, шукають шляхів для компенсації свого почуття безсилля та отримання влади, от вони й беруть у руки зброю, продовжує кримінолог. Наслідки, каже Пфайффер, можуть бути жахливими: наприклад, трагедія, що сталася в Ньютауні, коли підліток розстріляв у школі 20 дітей і шістьох дорослих.
Американське “репресивне” виховання
Пфайффер покладає вину за велику кількість насильницьких злочинів у США на, як він каже, “репресивне виховання”. Водночас кримінолог наголошує, що інші фактори, як от безробіття, також відіграють роль. У Сполучених Штатах 70 відсотків батьків вважають, що час від часу лупцювати дітей корисно – також учителями. У 21 штаті вчителям взагалі дозволено піднімати руку на учнів, причому часто вони використовують для цього дерев’яні палиці, так звані “paddle”.
У дослідженні правозахисної організації Human Rights Watch, здійсненому ще в 2009 році, задокументовані випадки з американськими дітьми, які “піддавались серйозному насильству” та яким завдавали тілесних ушкоджень. І хоча є чимало батьків, які проти побиття їхніх дітей у школі, вчителі часто ігнорують їхню позицію, – йдеться у дослідженні “Насильницьке виховання”. “У дітей виробляється імунітет проти постійного застосування насильства, і вони сприймають його як звичну частину життя”, – стверджують автори дослідження.
“Тому й не дивує той факт, що бажання мати зброю притаманне великій частині американців”, – каже Пфайффер. Кримінолог вимагає “роззброїти” виховання дітей, як це відбулось у 1990-ті роки в Німеччині.
Право на виховання без насильства
Закон про заборону насильства у вихованні надає німецьким дітям право на виховання власне без застосування сили. “За останні 20 років поведінка батьків змінилась дуже відчутно”, – каже Пфайффер. Понад 60 відсотків усіх дітей та молоді не зазнають з боку батьків навіть ляпасів. А частка батьків, які “постійно б’ють дітей” за два десятиліття скоротилась з 15 до семи відсотків. Пфайффер переконаний, що саме й через це в Німеччині знизився рівень злочинності.
Батьки, які б’ють дітей, каже Пфайффер, часто мають низький рівень освіти та живуть в умовах бідності. Майже 100 відсотків з них самі пережили сімейне насильство, пояснює кримінолог.
Тягу до насильства можна перевиховати
Втім, не всі діти, до яких застосовували насильство, пізніше вдаються до нього або беруть у руки зброю. “Готовність до застосування насильства піддається виправленню”, – каже психотерапевт Ельснер. “Це дуже важка робота, але її результат має шанс”, – переконаний він. У віці приблизно з 12-ти років додається можливість самокорекції: молодь може себе по-іншому ідентифікувати, шукає нові взірці – наприклад, футбольного тренера чи сусіда.
“Тож Савл може перетворитися на Павла – або ж навпаки”, – каже Ельснер. Адже й діти, яких виховують в любові, також можуть вдатися до насильства. “Ми не повинні забувати, що насильство може сприйматись із захопленням”, – пояснює Ельснер. Кожна людина має свій потенціал агресії, тож він має бути спрямований у соціально і культурно прийнятні рамки.
