in

Голосування за Президента Ющенка у Римі

Ми стояли з дружиною в черзі під консулятом, цього разу українським. Черга тяглася вздовж віа ді Бреме і звертала за ріг, на віале Чертоза. Була неділя, 21 листопада 2004 року. Схоже, всі українці з північної половини Італії з’їхалися в той день до Мілана, щоб проголосувати у другому турі президентських виборів. Декотрі під’їздили спеціально винайнятими автобусами, декотрі йшли невеликими групами від сусідньої станції. Більшість мала при собі помаранчеві прапорці чи стрічки на грудях, дехто ніс великі жовто-блакитні фани. То тут, то там чулися українські пісні.

— Ви звідки? — спитала нас жінка у черзі, непомильно розпізнаючи в нас ”новоприбулих”.
— Із Києва, — сказала дружина. — Ми були у Ґарньяно, на конференції.
— Тут із роботою досить скрутно, — сказала жінка. — Але варто попитати знайомих — усе залежить від того, які у вас папери.
— Папери о’кей, — сказав я.

Жінка була вчителькою із Бучача, доглядала тут, під Турином, напівпаралізовану тітку, — незлу, за її словами, але з препаскудними родичами. Щоб приїхати до Мілана, мусила заплатити 50 євро знайомій албанці, аби та її підмінила коло старої, і ще 50 — за автобус.
— Як ви думаєте, Ющенко виграє? — запитала вона, дивлячись мені в очі. І щось було в її погляді, в її стомленому не за літами обличчі таке, що змусило мене сказати неправду, тобто — зовсім не те, що я тоді думав:
— Виграє!
— Ну, слава Богу! — зітхнула жінка. — Хай би вже все це нарешті скінчилося!

Я помилився, Ющенко справді виграв. І тепер я страшенно хотів би, щоб і він, і усі, хто прийде за ним, коли-небудь поглянули в очі тій жінці. І щоб чесно, на відміну від мене, сказали, коли ж це нарешті скінчиться.

Микола РЯБЧУК, газета по-українськи

Фестиваль «Гілка Калини-2009» назвав переможців

Запроваджується реєстр доглядальниць та нянь