in

Дежавю, або ціна вибору

Ех, дороги, дороги… Дороги, як і люди, бувають різні: одна веде до столиці, друга – в Європу, третя – в світле майбутнє (такою ми вже колись йшли), четверта – на Голгофу. А бувають дороги, котрі ведуть в нікуди. Так, так, саме в нікуди. Ідеш нею рік, другий, третій, четвертий, а то й п’ятий, і опиняєшся на тому самому місці, звідки вийшов. “Тупцювання”, – скажете. Е ні! Це не тупцювання, це стрибки на місці – ніби й енергії стільки витрачаєш, і слів при цьому багато хороших чуєш, а результат – нульовий – віз історії і далі тут, а по нашому, по-хлопськи: “фіра залишилася, а коні поїхали”.
Але почнемо все спочатку. Ми, велика українська нація, скоро вже 360 років як перебуваємо в тимчасовому відрядженні. Тому й історії своєї не знаємо. Її нам завжди писали інші, вони її нам, безграмотним, і тлумачили. А ми, холодні і голодні, мали право лише на сапу, плуг, орало, швабру, кар’єр, відбійний молоток. Нам нічого було робити за їхнім вишуканим філософським столом зі своїм хохляцьким рилом, бо вони – то інтелігенція вищої культури, широкомасштабного світосприйняття. В їхніх хоромах нашим достеменно було лише одне – служити вірою і правдою, закидати вугілля в пащу ненажерливого парового котла під назвою СРСР, без права виходити на свіже повітря. Але раптом, без окопів, фронту, крові ми стали вільними. Доля подарувала нам те, що вартує часом й життя – свободу. Не оцінивши здобуте, привідкривши квартирки вікон, ми якнайшвидше повистрибували в закриту для нас роками Європу. Почався “чейнж”: спочатку міняли мелену каву в мішках з-під цементу, спирт, п’яних кіз (алкоголь для спокою і сну, щоб не блеяли при перетинанні кордону) та іншого нехитрого постсовкового краму на предмети цивілізованого світу – плеєра, відики, магнітофони,музичні центри, джинсу, попсу і ін. Аж поки тим не наситились, не зупинились і не роздивились навколо – Ба!!! Та тут гарно!!! Європа, так само, як і ми, струшувала з себе пострадянський модернізм і ставала на ноги. Та вона чомусь робила це мудро і швидко, а ми – весь час оглядаючись назад – чи не заберуть, чи не повернуть в загальне стійло. Пізніше, після того, як поляки, чехи і навіть румуни стали міцно на ноги, їхали вже не торгувати, а працювати. Навчились багато чого: і як зуби ремонтувати, і як ремонти в будівлях робити, та й як будувати взагалі. Бо бач, якось воно так вийшло, що за сімдесят років в Союзі ми лише мости і ракети споруджувати освоїли. І почалась світова міграція українців – хіба що тільки в Гондурасі нас не було. А в той самий час надія Майдану – Ющенко – обіцяв нам повернути всіх додому, створити мільйони робочих місць і… створив їх за кордоном. Та українці, по світу грошиків заробивши, собі на прожиття залишали копійки, а все додому слали: річний переказ новоспечених гастербайтерів в декілька мільярдів доларів хіба що не трохи менший від прибутків індустріального Сходу. Скажете, що то не одне й те саме. Ага, ага: гроші зі сходу йшли на відбудову міністерств і обійсть ахметових, порошенків і до них подібних; а гроші із заходу йшли на приватні садиби, а водночас – на розвиток малого і середнього бізнесу. Бо відомо, що не повезеш ні тротуарну плитку, ані руру криничну з Кривого Рогу до Станіслава, бо та рура по дорозі що скривиться, а що золотою для вашої кишені стане. А якщо це не так, то най мене, як казав мій дідо, грім лусьне.

Проїдьтесь Донеччиною, такою індустріально високорозвинутою і рідною Коломиєю. Не до порівняння. Роз’їхавшись світом, і виконуючи чи не найбруднішу і не найтяжчу роботу, ми не скиглили і не плакали. Нам не відкривали візи, відправляли з кордонів, та ми, як миші, все одно у всі шпарини лізли: хто з польським, хто з румунським, хто з чеським паспортами проповзали. І єднало нас одне – рідна мова і любов до Батьківщини. Пролізши на захід, ми роками сиділи, як у тюрмі, по всіх містечках і селах Італії, Іспанії, Португалії, Данії, Австралії. Географія настільки широка, що часом стає незрозуміло: де Україна – тут, чи в діаспорі? Працювали, як той буратиновий тато Карло: від раннього ранку й до пізньої ночі. І слали, слали, слали гроші, одяг предмети побуту; піднімали свої сім’ї і родини. Ті, що на Україні залишились, теж даром не сиділи – на ці гроші власні бізнеси розвивали. А податки платили – ну, звісно ж, куди. Копальні і шахти не скуповували, бо нема їх тут, та й там не так грошима, як здоров’ям, а то і життям розплачуватись треба. Ми, західняки, все мирним шляхом і чесним трудом старались надолужити. І який же це широкий світогляд і глибину знань треба було мати нашому екс-президенту, щоб обізвати дипломованих заробітчан повіями і лоточниками!.. А, може, ліпше було не виїзджати, а залишитись тут і барикади будувати?

Час ішов. Доробились, “перміссо” подіставали, додому за ннадцять років змогли приїхати. І знову все нашвидкоруч – зуби підремонтували, спину полікували, ноги вирівняли, машину купили і в гараж поставили, квартири нанотехнологіями обставили – хай стоїть. І вперед, у Європу, до роботи, гроші кувати, поки вони куються і доки сили вистачить. І вдячності ні від кого не просили, бо що та вдячність – слова. Забули й дивитись у сторону Азії. За той час совкова, по суті, п’яна Росія, змінила назву та залишилась відсталою, відрізнялась від такої зрозумілої нам Європи: гроші крутились хіба що в Москві. Чорт його знає що і збоку бантик. Причому бантик, як завше, у свого народу вкрадений, похабцем вчеплений і дуже вже дико виглядає на мамризі силовиків російських.

Та вдарила криза: по українських банках найсильніше. Легко позичені в світі під 3-5 % гроші, а своякам віддані під 20-27%, стали недоступними – ввели мораторій на людські депозити, на взяті кредити мораторію не було, себто, спрацювали як завше – що твоє – то наше, а що наше – то віддай! Ворожнеча між правлячими досягла свого апогею: стояло питання – хто кого. Депутати не знали, на кого робити ставку: зранку бігли в НУ-НС, звечора – перескакували в блок БЮТ. Доходило до смішного: на правому лацкані піджака біло-голубий значок, на лівому – сердечко. Потім всі дружньо побіліли, та так, що заговорюватись почали – прем’єра могли президентом назвати. Так боялись помилитись, що вирішили бути від гріха подалі – рідше в тій Верховній Раді з’являтись. Приходили тільки тоді, коли великі гроші світили. Однак, народні кошти на оздоровлення такого дорогоцінного, нічим і ніким недоторканого депутатського здоров’я, справно взяли: ну, ясно – скільки ночей не доспали, скільки разів кнопки тиснули. На народ уваги не звертали – знали, що ті українці живучі, як псячі блохи. Мий, пери, тріпай, на голу землю клади, закатуй в асфальт – все одно виживуть, з корінця, як пирій, проростуть, про себе, своє потомство та ще й про депутатів подбають. Перші особи держави жили за принципом: чим гірше – тим ліпше. Аби тільки довести свою правоту. Довели. До влади дорвались ті, чий менталітет “Розділяй і властвуй!” Почали різко і без церемоній: змінили Конституцію, галасливих настрашили, що заберуть ліцензії, збільшать податки, згорнуть демократію – бо для чого “біомасі” свобода? Прикриваючись щедро гаслами епохи “а-ля Радянський Союз”, вказують поволі нам на наше місце: асфальт має бути ось тут – під ногами.

А що Коломия, що наше славне місто? Чи стояло воно осторонь тих перемін, що за 19 років промайнули над Україною? Звичайно, що ні. Бо, якщо хворе серце, то чи може весь організм функціонувати нормально? За всі ці роки в міській раді мінялись люди, але чи завжди відповідали вони своєму статусу, чи завжди відстоювали інтереси громади? Часто бувало так, що свої цілі, інтереси своєї сім’ї, свого бізнесу, свого клану ставили над проблемами Коломиї. Поміж вибраними ділили землю, комунальну власність. Коломия справно збирала податкові “яйця” в єдину корзину і відправляла в столицю. Звідти назад виділяли одне “яйце” з чітким наказом: виростити з нього корову, напоїти і нагодувати всіх скиглящих. “Яйце” не хотіло піддаватись чарам мера, не хотіло рости, подвоюватись, а, часом, мер і не вмів вибити в бюджет міста додаткові кошти. І тому коломийські дороги перетворились у проїзд з бар’єрами, тротуари зазнали гореутворення, весняні дощі перетворювали місто в озеро, а міське озеро набуло статусу болота.

Делеговані “батьки” Коломиї їздили в європейську Польщу, дивувались їхнім статкам, комфорту, дорогам, благоустрою, забувши при цьому спитати, як формується місцевий бюджет. А, очевидно, що тамтешні зібрані місцеві податки розподіляються в відсотковому співвідношенні так, що бідний президент Лех Качинський (царство йому небесне) мусив летіти в Смоленськ на старому російському ТУ-154. Проте, міста і села в наших сусідів усі заасфальтовані і приведені в цивілізований вигляд.

Але, скажете ви: “Досить цього сарказму!” Ні, це не сарказм, бо сарказм – це сміх над кимось; у нас – іронія: бо сміюсь над самою собою. Просто згадую, як всі ми, разом з українським суспільством і коломийською громадою, прийшли в день сьогоднішній…

Минуле – це засіб, за допомогою якого можна досягти, збудувати наше з вами майбутнє, переосмислити пройдене і радикально змінити стратегію поведінки, самоорганізувати громаду і уникнути повторення помилок. Адже майбутнє починається сьогодні. Розумний і далекоглядний господар завжди дивиться вперед, заздалегідь готується до дій. Просто пообіцяти назавтра рівні дороги – це утопія, в котру може повірити хіба що сліпий. Людина відповідальна слів на вітер не викине. В основі будь-якої обіцянки має бути перш за все бачення проблеми і способи її вирішення. Безпринципність лідера, делегованого людьми, назавтра породить хаос і вседозволеність. Покласти край колективній безвідповідальності – це те, що в силі зробити кожний із нас. Ініціативність, креативність людини робить з неї особистість.

Перед нами вибір: остаточно дозволити себе опустити або до кінця стояти тут, на Майдані. За кожним із нас лише онуки, діти, батьки. Ми маємо тепер і тут вирішити долю свого майбутнього. Кожний із нас зробив свій внесок у цей некерований процес, – нам з вами тепер і направляти його в життєдайне русло.

Події Майдану 2004 року віддзеркалюються сьогодні. Це є другий, нечуваний шанс для України. І для кожного з нас. Маємо пройти через послане випробовування з гідністю, очиститись самим і очистити свою країну. З тим, щоб на питання: “Камо грядеше, українець?..” кожний чітко усвідомлював свій, Богом даний єдиний, вірний шлях. Є питання – має бути відповідь.

Автор: Олександра Мельник-Базюк, директор “Газети Реклами”

Взимку на Італію чекає відставка Берлусконі?

В Італії загострюється “сміттєва” проблема