in

“Журавлина доля” заробітчанки в Італії

У поетичній збірці жінка то мажорно, то мінорно виспівала власну долю.

Й водночас виспівала долю неньки України. Бо й там, у неблизькій сонячній Італії, в неї, доньки українського народу, патріотично налаштованої громадянки, болить серце, стогне душа через незрозумілу й затяжну гібридну війну з «братньою» Росією, через наші втрати, що болюче ятрять все єство, повідомляє Золота пектораль.

Без имени-1...

«І ось що так тисне і душу снує…»

«Згадаймо: це вже було. Під палючим південним сонцем томилися на турецьких галерах густокосі, кароокі дівчата-бранки, гнані у чужинську неволю, в рабство. Там, у далеких байдужих світах, насолоджувалися їх красою й піснями, що увібрали принади української землі, чванливі й пихаті, пожадливі та масні завойовники. Згадаймо: це вже було. Зосталося десь на здаленілих віхах нашої історії та в тужливих народних піснях. У думках про рідну землю тендітної й мужньої Роксолани, що душею-чайкою линула із султанських покоїв на Україну, до батьківського Рогатина…

Це вже було. І повторилося знову – через стільки століть! Лиха та зловісна гра долі. Україна – незалежна, вільна держава проростає по світу сотнями, тисячами новітніх роксолан. Що жене їх до чужинських берегів? Убогість, нужда…».

Це – рядки з моєї газетної публікації «І знову лине світом дзвін кайданів, і чути Роксолани тужний спів…». Публікації з актуальної, неминаючої теми – заробітчанської. Вони не випадково спали на думку власне тепер, в текстурі прочитання ось цих віршів – місцями пристрасних і гарячих, місцями – сльозливих та розпачливих аж до зойку, до невигойного болю. Бо їх виспівала заробітчанська душа, виписала заробітчанська рука.

У серці у нас лиш одна Україна…
І ще найдорожче – це рідна родина.
І ось що так тисне і душу снує…
Воно миле й рідне – твоє і моє.

Авторка цієї збірки на чужині вже 12-й рік. Це багато. Так і не діждалася її у вітцівському краї, рідній, наймилішій серцю Долині – невеличкому й мальовничому галицькому селі, помандрувавши в засвіти, рідна мати. Зростають тут, в Україні, улюблені онуки п. Іванни – рветься до них, тягнеться серцем, однак…
Ідуть роки в чужім цім краю,
А я надією згораю,
Що скоро вернусь до села,
Де народилась і зросла.

У поетичній збірці жінка то мажорно, то мінорно виспівала власну долю. Й водночас виспівала долю неньки України. Бо й там, у неблизькій сонячній Італії, в неї, доньки українського народу, патріотично налаштованої громадянки, болить серце, стогне душа через незрозумілу й затяжну гібридну війну з «братньою» Росією, через наші втрати, що болюче ятрять все єство.

Ой чому ж тя Україно, «старший брат» вбиває?
Убиває, розпинає, бо жалю не має.
Та не вдалося тобі, брате,
У полон сестру узяти,
Бо сестра не була твоя,
Не була й не буде.
З нею воля й перемога
І Благословення в Бога…

В її поезії багато ностальгії, багато чуттєвості. Власне там, на чужині, й трапився цей типовий вже для заробітчанського кола феномен: жінка почала писати. Не надміру, «видобуваючи» щось з душі, – ні, навпаки, віршоване слово ллється з її глибин легким струмочком, що знай собі жебонить та й жебонить…

…полину на рідну Вкраїну,
На землю мою солов’їну,
Легеньку спаду я росою
Чи, може, гіркою сльозою…

Не задля повчання чи, не дай, Боже, якоїсь критики буде мовлено, однак багатьом віршам наразі ще бракує філігранної поетики, частенько – і власне самої рими, однак їх принада в тому, що вони напрочуд щирі. Читаєш – і мимоволі здається, що це й твоє, настільки близькі та доступні ці рядки, ці слова почуванням багатьох її земляків.

Як умру на чужині,
Душа полине в вишині.
Й залишу я вам невмируще,
Що в жінці неначе співуче.
Ті слова, що летіли птахами
І тихенько сідали віршами,
В них була й туга, й страждання,
Віра й Надія – мої сподівання.

Як глибоко віруюча людина, побожна вірянка, п. Іванна ні в дні радості, ні туги не минає молитви до Господа нашого Ісуса Христа та Покровительки України і жіноцтва загалом Пресвятої Богородиці. А якою втіхою сповнене її серце через утворення парафії вірних з числа емігрантів на чужині!
Образ вітцівщини раз у раз постає в уяві авторки в найрізноманітніших іпостасях: то – родина, то – односельці, то – однокласники… Їм всім загалом і багатьом зокрема, як і численним друзям, що вже стали своєрідною «групою підтримки» там, в чужому краї, поетка щиро присвячує свої вірші.

Осібно стоять рідні внучата, для них – теж щира, трепетна присвята поетичних рядків. Це для них – цілий цикл віршів «Дитяче», хоча не лише для своїх «кровиночок». Крізь сльози й журу в словах авторки бринять-дзвенять оптимістичні нотки, віра в потужну будучність України. Тому й милі, маленькі образки рідної землі, змальовані нею в дитячих віршах, – то спрямованість небайдужої душі в майбутність. В цьому – і віра, й надія, і палка любов жінки-«журавки» до ріднокраю, котрому, впевнена, після страждань та боротьби судилась Всевишнім добра доля. Дай-то, Боже!

Анна БЛАЖЕНКО,

Усі підручники української школи. Скачати онлайн

Реєструвати клопотання та призначати дату прийому для отримання візи в Україну можна онлайн