in

Наталія Трибушук. Народжена під знаком лева

Наталія Трибушук, еколог за професією, змушена була змінити в Італії професійні орієнтири. Жінка блискуче пройшла кар‘єру від прибиральниці до завідувачки відділом Сonfesercenti провінції Неаполя

За спокійним, ввічливим, навіть м’ягким, виразом обличчя 35- Наталії Трибушук криється справжня вдача левиці (знаку під яким вона народилася). Її цілеспрямованості, умінні безпомилково обирати стратегію, здорової амбітності до кар’єрного росту, витривалості, організаторським здібностям – можна тільки позаздрити білою заздрістю. Вона належить до категорії тих сміливих жінок, які добре знають чого хочуть від життя: свою силу вони не демонструють у популізмі, а тримають для себе й реалізації своїх цілей. Випробування їх не можуть ні зламати, ні поставити на коліна, а навпаки, ще більше підживлюють внутрішню злість. Такі жінки миттєво перетворюються із жертв на завойовниць. Тож не дивно, що володіючи арсеналом ділових рис, Наталія блискуче пройшла шлях від прибирання помешкань італійських сеньйор до завідувачки відділом colf esercenti провінції Неаполя. У середовищі своєї сім’ї молода жінка проявляє риси такого ж спокійного лідера: без агресії, але, одночасно, й безапеляційно, визначає основний курс їхнього життєвого корабля…

«Якщо розповідатиму наскільки, нам з Володею, було важко у перші роки іммігранстького життя у Неаполі, то, мабуть, виглядатиму банальною. – Каже Наталія. – Адже на початку через моральну «ломку» проходять усі українські заробітчани. Першим до Неаполя, у 1999 році, приїхав мій чоловік. Заплативши посередникам 300 євро, типову на той час «таксу» за роботу, він влаштувався працювати в піцерії. Через рік до нього приєдналася я, разом з нашою трьохрічною донечкою Анною. Родом ми з Волинської області. Пригадаю, як доводилося дзвонити по офісах майже усіх туристичних фірм, які відмовляли у відкритті візи як тільки дізнавалися, що у мене на руках така маленька дитина. Але я не здавалася. Знайшла таки одну фірму, де мені сказали: роби фотографію багатої пані і вперед! Перших три місяці ми прожили в Кайвано. Пізніше зняли квартиру в містечку Джуліано поблизу вілли мого роботодавця, сеньйори Анни-Марії. Володя теж перейшов працювати на фабрику в Сант Антімо. Анечку мусіли влаштувати у приватний садочок, де вона перебувала до 15.00 щодня. У 2002 році, з виходом закону Боссі-Фіні наші роботодавці нас легалізували. Можна було з полегшенням зітхнути й почуватися безпечніше. Коли ми були впевнені, що усе, нарешті, владналося, відважилися на другу дитину. Навіть на чужині ми вирішили не відмовлятися від давньої мрії – мати двох дітей. Але незабаром у нас почався повний аврал. На п’ятому місяці вагітності, щоб уникнути перевтоми, я залишила роботу. Одночасно збанкрутувала фабрика, де працював Володя. У березні 2004 року народилася наша Іваночка. Ми опинилися в темному лабіринті, з якого негайно треба було шукати вихід. Вирішили чергуватися. На третій тиждень після пологів, я пішла працювати на день, тоді як Володя нянчився дома з новонародженою. Коли я поверталася, він йшов у нічні зміни на фабрику у Вілла Ріці, де виробляли пакети для супермаркетів. Умови праці на цій фабриці були нестерпними, тому й не дивно що там працювали тільки українські чоловіки. Пережиті уроки, все більше мене переконували, що в Італії, ніхто, нам, українцям, крім нас самих, не допоможе. У мене зародилася думка створити єдиний об’єднавчий центр для українців в Джуліано. Моя роботодавець, Анна-Марія, інтелігентна жінка, освітянка, морально мене заохочувала й підтримувала. У Джуліано ми дружили з п’ятьма українськими сім’ями, які й створили кістяк майбутньої асоціації «Союз Українок в Італії». Ми усвідомлювали, що не зможемо допомогти собі й нашим сім’ям, якщо, перш за все, не допомагатимемо усій громаді. Асоціацію було зареєстровано у липні 2004 року. Співпало так, що у вересні того ж року у Римі проходив з’їзд СФУЖО (Світова федерація українських жіночих організацій), на який я поїхала як делегат. На з’їзді виступали жінки – представниці вже третього покоління українських еммігрантів. Я мов губка всмоктувала їхні розповіді, їхній досвід про те як вони зберігали й розвивали українство у різних країнах світу. Подія справила на мене незабутнє враження. Зворушувало усвідомлення того, що ми є прямими творцями історії четвертої хвилі українських іммігрантів. Коли я поверталася додому в Джуліано, то більше не мала сумнівів у тому що я повинна робити й як діяти…».
Найпершим проектом Асоціації, очолюваної Наталією Трибушук, було заснування у жовтні 2004 року української недільної школи в Джуліано. Того ж таки року вона переконала італійського пароха Рафаеле Грімалді церкви Сан Нікола, віддати частину приміщення для українських православних богослужінь, які тепер править протоіерей Петро Бурак. Після подій оранжевої ревоволюції, інтерес італійців до України значно зріс, тож власник приватного каналу «Телеклуб Італія» Джованні Руссо запронував українській активістці вести також україномовну програму. Півгодинний тижневик складався з наступних рубрик: новини з України, місцева громада, корисно знати. Цей телепроект, з ефірним покриттям провінції Неаполя й північної Казерти, тривав з 2004 по 2006 роки. У 2007 році Наталія супроводжувала знімальну групу з Києва, під час зйомок у Неаполі документального фільму «Мати-Мачуха», протагоністкою у якому була Юлія Тимошенко. Ідея фільму полягала в тому, щоб на основі розповідей іммігрантів, показати як живуть Схід та Захід України.

Наталія Трибушук стала натхненницею міжнаціонального культурного центру в Джуліано, фінансованого центром послуг волонтаріату при регіоні Кампанія. Діти іммігрантів, які займаються у центрі, входять у дві вікові групи: з 5 до 8 років, які вивчають математику, українську мову, традиції та історію України, з 10 до 14 років – вивчають італійську мову, історію та культуру Італії. Загалом до ділових ініціатив Наталії та Володимира Трибушук належить величезна кількість просвітянських заходів. Пройшовши тяжкий шлях «чорноробочих», подружжя сьогодні щасливе й цілком задоволене своїм життям. Володимир поєднує роботу міжкультурного посередника в амбулаторії Меліто та викладача музики при міжнаціональному центрі (на Україні він закінчив луцьке училище культури, володіє багатьма музичними інструментами). Тут він створив підлітковий вокально-інструментальний ансамбль. Матері дуже задоволені цим проектом, бо, у той час, коли вони працюють, їхні діти мають можливість займатися музикою. Наталія, після пяти років стажування у відділі для іммігрантів при провінції Неаполя, «виросла» до посади завідувача відділом COLF ESERCENTI. « У 2004 (році, коли закладалися підвалини майбутньої діяльності), – розповідає молода жінка, – я вирішила записатися на курси італійської мови в Джуліано, організовані провінцією Неаполя. Оскільки група складалася в основному з африканських іммігрантів, то викладач пояснював матеріал англійською мовою. Я звернулась з проханням вести курси також українською або російською. Мені відмовили, мотивуючи тим, що не буде достатньої кількості слухачів. Тоді я їм привела бригаду українців, яких вистачило аж на три групи…». Ізадора Даіммо, асесор у ті роки з питань миру та імміграції провінції Неаполя, одразу ж «поклала око» на організаторські здібності молодої українки та залучила її до співпраці. Звідси й почався відлік Наталчиного росту.

Своїх дітей сім’я Трибушук намагається виховувати у дусі українських традицій. Три рази в тиждень старшенька Анна, яка навчається у третьому класі італійської середньої школи, та молодшенька Іванка – другий клас початкової школи, відвідують міжнаціональний культурний центр в Джуліано, який надихнули їхні чудові батьки. На Пасху розмальовують крашанки, щонеділі дівчатка допомагають мамі ліпити вареники. Ходять до української церкви, співають українських пісень. Коли батьки на роботі, Анечка бере на себе роль вихователя молодшої сестрички. «Я дуже люблю мою батьківщину, але майбутнє моїх дітей, – не лукавить Наталія, – бачу в Італії. Правда, мрію щоб дівчатка одружилися з українськими чоловіками й продовжували залишатись українками…»
Молоде подружжя, Наталія та Володимир, невтомно «кипить» ідеями. Так на літній сезон, вони планують, у співпраці з італійською асоціацією «Учителі без кордонів», реалізувати проект – агротуризм для підлітків-іммігрантів. А ще у їхніх планах – створити web tv, яке інформуватиме про роботу асоціації «Союз Українок в Італії», організувати курси італійської мови для іммігрантів, які вестимуть викладачі з неапольського університету «Орієнтале».

Наталія ІВАНИШИН

Та лише вдома і у вві сні – як у раю

Допоможіть знайти Степанову Маргариту Євангелівну