in

Олександр Марченко.Останній класичний італійський і перший український постеджаторе

“Він з України, і він – *”постеджаторе” – так починається розділ книжки сучасного класика неаполітанської пісні Сальваторе Паломби про тернополянина Олександра Марченка. Сама згадка у солідній монографії “Неаполітанська пісня” дорогого варта, тим паче для музиканта-професіонала, яким є Марченко. Але не менш цінним музикант вважає визнання себе як мандрівного музики – постеджаторе – простими італійцями: вони оцінили його пісню, розпізнавши у ній справжню неаполітанську душу, та голосували за неї своїми євро, коли це йому теж було дуже потрібно.

(*прим. іт., неап. “постеджаторе” – міський мандрівний співак-музикант; типове неаполітанське явище у пiсенно-романсовiй культурі; постеджаторе відомі з давніх часів, аналогічні трубадурам, менестрелям, кобзарям.)

“Україна – Італія – Україна”

 

Уже майже 10 років Олександр Марченко і його дружина Ольга живуть на дві країни. Зупинки у кінцевих точках звичного рейсу “Україна – Італія” щоразу, зрештою, самі ж підганяють у дорогу: в Україні так бракує Італії, а в Італії – України.

– Буквально без роботи тут не сиджу, – каже Олександр. – То книжку віршів “Чудеса начинаются засветло” сподобився на 51 році видати, то свій другий, вже український, диск “Повій, вітре!” підготував. Запрошення виступати з концертами теж бувають, але переважно зі Східної України, не з Тернополя. Розповідає, і сам дивується: все одно чогось саме у Тернополі тягне залишитися якнайдовше. Так, ніби не завдяки, а всупереч, чомусь тримається тут. Може, таки справді трохи неаполітанське серце у нього: надто щире й безпосереднє.

Це вже після повернення з Італії, де став, без перебільшення, місцевою зіркою, на Батьківщині про нього заговорили, стали іноді запрошувати на теле- і радіоефіри: репертуар та досвід Олександра Марченка можна використати при висвітленні практично будь-якої музично-літературної теми. Хоча авторських вечорів-зустрічей було дуже мало: як от у бібліотеці обласній, наприклад, чи художньому музеї, – куди тільки візьми і прийди.

– Але ж, – розмірковує він , – щось я вмів ще й до від’їзду в Італію, і раніше на Україні було що робити, та це ж треба було прилаштовуватися до “великого блату”. Часто планували, але… От хіба на благодійні концерти запрошували справно. І ще перед виборами кликали, але, як каже Олександр Марченко, йому “не дуже підходила партія”.

А комусь, певно, не дуже підходила його прямота, принциповість, небажання пристосовуватися, та навіть професіоналізм? Так одного дня Олександр Марченко, дипломований музикант (закінчив Львівську державну консерваторію), викладач (італійці згодом кликатимуть його маестро, professore – італ. “вчитель музики”, “музикант-виконавець”), взявши гітару, вирушив писати ще одну біографію – вже на італійській землі. Газети, телебачення, публіка та популярність з’явилися не відразу. Він же прибув туди вслід за дружиною Ольгою, повторивши шлях десятків-сотень тисяч наших співвітчизників. Спершу – мив посуд у піцерії, але недовго, бо втратив цю роботу.

Півроку до слави

Недаремно кажуть: якщо людина справді чогось хоче, то весь світ наче змовляється, аби їй у цьому допомогти. Як інакше, як не змовою всього світу вкупі з власним талантом, назвати те, що на першу й останню зарплату мийника посуду Марченко купив збірник неаполітанських пісень, а поліцейський Чіро Аморозо, який перестрів його (музикант вийшов з гітарою, розкривши футляр для монет, у зал чекання місцевого фунікулера), замість затримати, послухав кілька пісень і став вчити українського нелегала неаполітанської вимови?

Інший випадок – із імпровізованим концертом у домі господаря-адвоката, де працювала дружина Ольга. Той концерт відчинив йому двері до елітного яхт-клубу “Савойя”, розташованого у престижній історичній частині Неаполя. Як написав міланський журнал “Famiglia Cristiana” (15.10.2000), – “свого” артиста президент клубу Джузеппе Дeлла Веккья змушений був відстоювати перед завсідниками закладу: “Дехто мені дорікав, мовляв, кому ж ми дозволяємо грати у нашому славетному залі – вуличному артисту! Але я знаю, що люди з провулків – це найбільш нещадна публіка… І якщо вона зупиняється і аплодує, то тільки тоді, коли дійсно зворушена. Потрібні мужність, хоробрість, треба бути особистістю, щоб тебе прийняла вулиця. Тому я переконаний, що Саша матиме успіх”.

Практично через півроку після приїзду в Італію Марченко справді став місцевою знаменитістю. Журналісти не лінувалися напрошуватися на інтерв’ю й приїжджати з іншого кінця країни або годинами вичікувати його біля чергового робочого місця. Після виступів на фунікулері Олександр Марченко став голосом типових (з відповідною музикою та співом) неаполітанських ресторанів. Нову зірку неаполітанської пісні разом з дружиною і згадуваним уже президентом яхт-клубу запросили до Риму взяти участь у популярній сімейній передачі на національному каналі. На вокзалі на маестро чекав спеціально присланий лімузин, і Олександр, їдучи у розкішному авто по вулицях Риму, відганяв думку про можливий контроль документів при вході у телецентр: віза ж, і в нього, і в дружини, давно прострочена.

У цей період познайомився з синьйором Массімо Рубіно, визначною особистістю, почесним консулом Шрі-Ланки в Італії.

– Він, людина високої культури та порядності, попри усю свою занятість, завжди був готовий зустрітися для поради, він багато у чому бескорисливо мені допоміг, та й не мені одному. До сьогодні ми залишилися друзями, уся наша сім’я часто згадує його з вдячністю.

Вуличний музика-чужоземець заслужив славу одного з кращих виконавців неаполітанської пісні. Сальваторе Паломба, сучасний класик неаполітанської поезії, запримітив його в одному з ресторанів. А коли до Неаполя прибула група американських кінематографістів і звернулася до синьора Паломби з проханням порекомендувати кандидатів для зйомок фільму “Неаполітанське серце” – про кращих сучасних інтерпретаторів неаполітанської пісні, він серед 12 кращих назвав і Марченка – єдиного іноземця. У “Неаполітанському серці” звучать пісні у виконанні Олександра, в тому числі суперпопулярна “Кармела”, і неаполітанською, й українською мовою – у його власному перекладі.

– Цікаво, що італійці вважають, ніби по-справжньому неаполітанську пісню може інтерпретувати (не просто співати, грати, обробляти) тільки генетичний – з діда-прадіда – неаполітанець, – розповідає музикант. – Так, щоб їх за серце брало. Причому навіть Паваротті, на думку асів, не є взірцем у цьому плані. Вони віддають належне таланту всесвітньовідомого оперного співака, але от неаполітанської душі у його виконанні, кажуть, бракує.

Після виходу фільму популярності маестро додалося. Щоправда, не обійшлося й без заздрощів з боку місцевих співаків . А ще й коли одна з центральних газет дала гучний заголовок до статті про нього – “Я, український музикант, король постеджаторів”, – ходити у деякі ресторани, де був зарібок, перестав – так вирішили власники, аби не провокувати між постеджаторами протистояння.

Серенади від professore

З історією одного з останніх неаполітанських постеджаторів добре обізнані українські жінки, що працюють у Італії. Не раз запрошували його прийти та поспівати для них. І він таки знаходив час, за що бував винагороджений компліментом найвищої проби.

– Оці наші жінки, які не з добра все покинули й поїхали в Італію… Коли вони побачили мене по телебаченню і потім сказали: “От ти молодець! Показав їм, що ми тут можемо не тільки горщики виносити”, – в мені аж справді щось патріотичне заграло.

Окремі сторінки італійської біографії professore Марченко пов’язані з виступами у театрі “Грим та душа”. Його запросили “символізувати” на сцені дух неаполітанської пісні, і за одну ніч (а вистава, заключна в сезоні, мала відбутися вже наступного дня) у розклеєні афіші екстрено внесли поправку: “За участю маестро Олександра Марченка”.

Як справжньому постеджаторе, випало Марченку спробувати себе й у серенадах.

– Серенада в них і сьогодні насправді існує, як звичай. Як от у нас, наприклад, перед весіллям обряд заручин, так там закоханий має виконати, чи організувати серенаду під вікном дівчини. Часто хлопці-наречені запрошують для цього професіоналів. Та й загалом, – каже Олександр, – італійці – дуже музикальний народ, особливо південні. Компанія з кількох молодих людей, яка сидить у Неаполі на набережній вночі й виспівує під бубон пісні про кохання, – звична картина. Правда, сучасна поп-естрада – це зовсім інша річ. І тепер не тільки в Україні отак, – що можна співати будь-яку маячню, аби тільки пальцями у такт було добре підстукувати.

– А чи доводилося Вам за кордоном співпрацювати із співвітчизниками?

– Так, мені пощастило виступати у концертних програмах (ми мали по відділенню) з молодою і дуже обдарованою Оленою Харачко. (Вона зі Львова, сопрано, оперний та камерний спів.) Зараз живе та працює в Італії, одружена з італійським тенором Ріккардо ді Стефано. Позапрошлого року вони приїжджали до нас у Тернопіль. Захопилися містом та озером більше, аніж Венецією.

– А хто приймав участь у вашому артистичному житті тут, вдома?

– Все починалося з батьків. З п`яти років мама водила мене у студію при музучилищі. Спочатку – на скрипку, як хотів батько, – сам скрипаль, викладач музшколи. Потім – на фортепіано. Мама, хоч і не музикант за фахом, а біолог (пізніше – кандидат наук), але з абсолютним слухом, – у той період змогла краще зрозуміти, до чого я мав більший нахил. А от батькові я вдячний, що водив на усі філармонічні концерти. Та й у хаті музики не бракувало, у батька було багато пластинок. А пізніше, у сьомому класі школи, я зіграв, як соліст, фортепіанний концерт Моцарта зі шкільним симфонічним оркестром, яким батько диригував. Але, думаю, маминої участі у тому, що я музикант – більше.

Далі музучилище. Тут поталанило й мені, і усій нашій групі та й усьому музичному училищу у період, коли там працював Євген Григорович Чернов. Музиканта, викладача сольфеджіо, гармонії його рівня (разом з людськими якостями) я не зустрічав ніколи. А знаю, повірте, багатьох.

Ще – Алла Григорівна Барба, мій викладач фортепіано, з якою майже родинні стосунки ми мали практично до кінця її життя.

У цей період – наш вітчим, Михайло Миколаєвич Луців. Для мене й для сестри він був, як батько. А ще, як світла й обдарована людина, він завжди відчував справжність у мистецтві, хоча професійно не мав до цього відношення.

У консерваторії поталанило знов. Еміль Дмитрович Кобулей, мій професор по аналізу музичних форм. Як ведеться, він дослужився лише до посади старшого викладача. Хоча, за перевіреними даними, мав удома матеріалу на десяток добрих докторських дисертацій. Коли роздавалися вчені звання чи нагороди, тоді про нього не пам`ятали. Проте згадували відразу, як тільки до Львівської консерваторії приїжджали авторитетні вчені з Москви, Ленінграду чи Будапешту. Тоді Еміля Дмитровича висували вперед: для розмови на рівних, аби у приїжджих склалося враження, що у консерваторії, як жартував І.Солертинський, не лише “каструлі паяють”. Не маю на увазі усіх викладачів, серед яких безумовно були іще професіонали. Але такого, як Кобулей, особисто я більше у консерваторії не знав.

У ній же, у консерваторії, я нажив собі товариша, як кажуть, друга на все життя. Власне він і влаштовував мої перші авторські виступи з віршами, потім з піснями. – І це тоді, коли ще газети чи радіо про мене не знали. Один з таких виступів, наприклад, відбувся в обідню перерву у нотному магазині на Академічній у Львові. І перший у моєму житті авторський концерт у повному великому залі, – залі консерваторії, – теж пробив він. Звати його Марк Гройзбург, зараз живе в Москві. А першим, хто з власної ініциативи, навіть без мого відому, потайки зібравши і відредагувавши тексти, самвидавом надрукував першу книгу моїх віршів був Олександр Голубцов, один з видатних та найчесніших діячів у цілому русі Авторської пісні. Було того збірника всього три примірники: один Саша зробив собі, один сюрпризом приніс мені і один подарував комусь із близьких. Посьогодні той збірник для мене найдорожчий, бо, окрім небувалої для автора реальності тримання у руках власної книжки у ті часи, Саша на все життя подарував мені найчистіший приклад реальної бескорисливості. Зараз Олександр Голубцов живе в Америці.

Колись у Тернополі, після виступу Олени Камбурової, Марік відніс їй у готель самодруковану (знову, таки, ним) збірку моїх віршів. Так ми з Оленою Антонівною познайомились і потім співпрацювали у Львові та Москві.

Ще у Одесі мав я шанувальників жанру, які влаштовували, – і не тільки мені, – квартирні, майже підпільні, авторські виступи. Це лікар Ліля Добра (зараз живе в Америці), скульптор Дмитро Єнтіс (зараз в Ізмаілі). У Львові – поет Олександр Вєрнік (зараз в Ізраїлі). У Москві – це лікар, правозахистник Олена Захарова.

– А у Тернополі?

– У Тернополі мені теж більше згадуються люди, які, не стільки тепер, а, власне, раніше були уважними до того, що робив і роблю. Тобто зараз буде йтися про часи до-італійські, – іще задовго до присутності вашого покірного у італійських мас-медіа; тобто – про чиюсь зацікавленість чисту, а не вже підтриману “з-за бугра”. Тобто – про тих, хто робив мої перші звукозаписи, даруючи свою увагу, час та моє відчуття власної потрібності і у рідному місті.

Почав записувати мене у Тернополі Михайло Зубик, він же й – перший співрозмовник у місцевому прямому ефірі (потім були Богдан Бекесевич, Світлана Шведа, Оксана Павлишин, Петро Сорока та інші симпатичні люди, але зараз ми – про часи радянські). Так от:

Володимир Баранов, звукорежисер у ляльковому, – більшість моїх тодішніх касетних записів зроблені з ним і завдяки йому. Пізніше – Олександр Жуковський (дружили і разом відіграли не одне весілля), з ним – перший запис композиції “Повій, вітре!”. Леонід Новосільцев, теж друг дитинства, а не так давно він – звукорежисер мого другого українського диску, названого так само, – “Повій, вітре!”.

А от Левон Вартабедян, як директор четвертої школи, мав сміливість на початку дев`яностих відкрити у школі факультативний курс “Культура та релігія”, для читання якого мене й запросив. У рамках цього курсу він також організував для завучів міста поїздку по місцях Шевченка на Тернопільщині. А ще разом з ним та моєю дружиною відкрили ми “Салони по четвергах” у директорському кабінеті школи, куди запрошувалися різні цікаві та видатні особистості. Приємно згадати неофіційність, а навіть і унікальність таких речей у Тернополі. Я родився у Львові, левонів батько – вірменин, але обоє маємо коріння в Кременці. Там і понині живе його брат-близнюк, Вартабедян Олег, художник та викладач медучилища. У Кременці живе й поет Іван Потій, хто фактично першим надрукував мої, – спочатку “не-радянські” а потім “не-українські”, – вірші, хто заснував альманах “Курінь”, а пізніше – щорічний літературний фестиваль “Останній день зими”. Звідти й більшість наших соратників по “Куріню” та Фестивалю, – і Ольга Біркова, й Аркадій Пономаренко, й Леся Романчук. Звідти родом і Микола Мамчур, відомий художник, вихователь, тренер по рукопашному бою, великий приятель, тепер в Америці. Там і музей Словацького, де часом виступаю перед нашими та поляками, і його директор Тамара Сеніна, й приємні наукові співробітники, серед яких – найкращий, як для мене, краєзнавець, інтеллигентна й гостинна Олена Гаськевич.

До від`їзду за кордон, практично єдиним місцем у Тернополі, крім власного дому, де мене чули та запитували про щось нове, – була приватна амбулаторія “Астра міа”; там вечорами ми могли посидіти-побалакати з її директором, лікарем та моїм приятелем Іваном Пришляком, якому все оте було не байдуже. Часом компанія могла бути більшою, – Анатолій Дерегуз (інший лікар та земляк-кременчанин), а то й – усі працівники.

– А з режисерами довелося Вам спілкуватися, працювати?

– Доводилось. І з мудрими, й з відомими. Правда, єдиною людиною, від якої завжди усе, що я чув з приводу мистецтва, було би по суті справи, – це моя дружина. Коли б то, про що б то, чи про кого б не йшлося.

Колись приймав я участь у тому мистецькому русі, який називається “Aвторська пісня”, або ще кажуть “бардівська”. Головне у цьому жанрі – ставлення до будь-якої цензури. Ознака жанру – співати те, що тебе справді турбує. Це можуть бути й вірші визнаних класиків, і заборонених поетів, і рядки початківця, написані часом невміло, але завжди щиро. У авторській пісні текст – це ні в якому разі не другорядно-допоміжна складова у поєднанні з основною музикою. Одним словом, “авторська пісня” – це вірші, які співаються, як, до речі, віршам, по самій їх природі, належить. Усвідомлюю себе більше як літературного автора, ніж музичного. Окрім власних віршів, маю музику на слова Норвіда, Рембо, Пушкіна, Лермонтова, Державіна, Гумільова, Гройзбурга, Чічібабіна, Вінграновського, Івана Потія, Ольги Марченко. Переклав три неаполітанські пісні, кілька французьких та польських.

І захолола кава

Останнім часом Олександр Марченко дуже прикипів до нового тернопільського проекту – арт-клуб “Коза” (http://koza.te.ua).
– Тернополяни, – каже, – концертним життям тепер не перегодовані. Але от, візьмімо, як приклад, той же “Шинок” чи “Козу”. Те, що там роблять підприємці (Ігор Мамус, Олег Макогін – співвласники, Сергій Смерчинський , артистичний адміністратор), – деколи роблять собі й на грошовий збиток. Бо аншлаги на все те, де потрібно відчувати й думати, тепер у світі – не завжди. І от оці люди організовують у “Козі” бібліотеку, крутять фільми, запрошують когось цікавого, влаштовують зустрічі, концерти, творчі вечори – щось більш цікаве, щось менше. Але важить сам факт, що така хвиля – пішла. І публіка приходить, і та публіка сидить, стараючись не шуміти. Очевидно, що народ хотів би різного. І є люди, які готові приїхати, виступити, при тому, що на цьому ж мільйон не заробиш, – той же Павло Вольвач, Василь Жданкін (до слова, його останній концерт був у Тернополі 14 років тому), Сергій Синюк.

Стверджувати це Олександр Марченко має право хоча б на основі власного досвіду. Наразі недільними вечорами саме він господарює на сценічному майданчику “Кози”, і люди йдуть “на Марченка” й на добру авторську пісню. Один з недавніх виступів присвятив українському романсу (тому самому, який сучасні теоретики музики вважають явищем фактично віджилим), а у другій частині концерту виконав хіти світового кабаре – те, що чують від нього на розкішних круїзних лайнерах європейські товстосуми.
Не знаю, як багатії на кораблях, але публіка у “Козі” сприймала все на ура і якось трепетно-шанобливо. Поки не стих останній гітарний акорд і маестро не попрощався до наступної зустрічі, всі на якийсь час ніби забули про свої частунки на столах. А може, таки й забули, бо й сама злила потім в охололу каву розтале морозиво – десерти не встояли перед експресією звуків.


Галина Коверко

Україна відмовилася від переходу на зимовий час

Декрет флусссі. Італія запрошує на навчання 10 000 іноземців