in

Прокидалася першою, лягала спати останньою…

Як львів’янка шукала щастя у «місті українських попелюшок»

Надія Вікторівна Бубенчик, інженер за освітою, поїхала до Італії на заробітки у 1999 році. З тієї причини, що і більшість українок, – потрібно було вчити дітей. Лише через кілька років двоюрідна сестра, яка знала, що не зустріне її на вокзалі, призналась у цьому. Не зустріла – бо не змогла: в Італії не прийнято відпрошуватися з роботи. Пані Надія, яка вже легально працює у цій країні, розповіла кореспонденту «ВЗ», як їй жилося у перші роки в Неаполі.

«Коли опинилася на вокзалі, здавалося, ніби стою на пташиному ринку – чую шум-гам і нічого не розумію, – розповідає жінка. – «Що ж я вчила стільки часу?» – ставила собі запитання. Виявляється, в Італії літературну мову можна почути лише на телебаченні і в пресі. У різних регіонах розмовляють різним діалектом. І розумій його, як хочеш. Стою з непідйомною сумкою і не знаю, що маю робити. Роздивлялася по сторонах. Аж раптом побачила чоловіка, з яким колись працювала на одному підприємстві. Згадала його прізвище і почала голосно кричати. Чоловік підійшов, і я розповіла йому свою історію. Сказав чекати. За півгодини прийшов і повів мене до відчеплених вагонів на вокзалі. Один з них став моїм першим житлом у чужій країні».

Надія Вікторівна поїхала до Італії на позичені гроші – мала зі собою 200 доларів. Робота тоді коштувала 300 доларів. Крім того, треба було за щось купити їжу, десь переночувати. За ніч у найдешевшому готелі тоді треба було заплатити 30 доларів. Три тижні жінка поневірялася на вокзалі і спілкувалася з такими ж нещасними людьми, як і вона, – які опинилися в чужій країні і не знали, як вижити. Це були не лише українці, а й люди інших національностей. Були серед них і бідні італійці (навіть колись багаті бізнесмени, які збанкротували). Щоб зекономити гроші, разом із ними пані Надія харчувалася у їдальні благодійної організації «Карітас». «Щоб о 12.00 пообідати, о 10.00 треба було виходити з вокзалу. Неаполь – розтягнуте місто, тому на добирання з одного кінця в інший іде багато часу. Квиток на автобус на наші гроші коштував тоді сім з половиною гривень. Таку розкіш не могла собі дозволити. Пообідавши, треба було іти в інший кінець міста – на вечерю. Годували нас смачно. На католицьку Пасху всім дали по пасці і шоколадному яйцю. Навіть мусульманам. Перед їжею треба було перехреститися. І вони це робили», – розповідає заробітчанка.

Через людей, які крутилися на вокзалі, пані Надія пробувала знайти роботу. Одна жінка, яка хотіла звільнятися, запропонувала їй своє місце. «В електричці їхала сім зупинок від Неаполя. В мене – непідйомна сумка, а на носі – ніч, – розповідає моя співрозмовниця. – За допомогою словника запитала пасажирів, де вийти. Зі станції я мала зателефонувати роботодавцю, і мене мали зустріти. Виявилося, що не працює телефонний автомат. Якось пояснила це черговому, і він подзвонив за мене за вказаним номером зі свого мобільного телефону і все пояснив. За мною приїхали. Я потрапила у триповерховий особняк, де мешкала молода сім’я. Господині потрібна була помічниця, яка б доглядала за дитиною та наводила лад у домі. Вона покликала мене нагору, а я не зрозуміла, що від мене хочуть. Синьйора сказала, що я їй не підходжу, бо погано володію мовою. Вона ж говорила якимось діалектом. Довелося повернутися у вагончик».

Друга спроба влаштуватися на роботу також була невдалою. «Я мала працювати у фешенебельнобу районі Неаполя – потрібно було доглядати за бабцею, – розповідає пані Надія. – Поки з іншого кінця міста доїхала до місця призначення, стареньку забрали до лікарні. Мені дали гроші на таксі, і я поїхала на вокзал».

Третю роботу Надія Вікторівна знайшла через поляка, з яким її познайомили заробітчани. Заплатила йому двісті доларів, і ще сто мала заплатити після першої зарплати. «Я приїхала в село – за 70 кілометрів від Неаполя, – каже жінка. – Потрібно було прибирати в чотирикімнатній квартирі, готувати їжу, доглядати за дитиною та вигулювати собаку. За місяць пропонували 300 доларів. Я погодилася».

Синьйора, у якої працювала пані Надія, була вчителькою – викладала в школі італійську та англійську мови. Її чоловік був сицилійцем і возив із Сицилії в Неаполь різний товар. Сім’я мала власний магазин одягу, в якому після обіду працювала синьйора, а зранку – її сестра. Родина була середнього достатку. «Незадовго після того, як я влаштувалася на роботу, господиня подарувала мені блузку, – розповідає Надія Вікторівна. – Попросила мене відразу її одягнути. Казала, що вона мені дуже пасує. Поносивши, я її попрала і почала прасувати. У кишені знайшла сто доларів. Віддала їх господині. Думаю, так вона перевіряла, чи порядна я людина».

Надія Вікторівна прокидалася о 7.00 і готувала для всіх членів сім’ї каву (італійці зранку ситно не їдять, до кави можуть з’їсти хіба що якесь тістечко). З 12.00 до 14.00-15.00 у них на роботі перерва – робітники їдуть додому їсти макарони. «В Італії макарони їдять недовареними, – каже заробітчанка. – Спершу готувала їх по-своєму – доварювала, – каже вона. – Італійці не хотіли таке їсти. Навчили мене читати уважно все, що написано на упаковці. На людину має припадати 50-70 грамів. Макарони або рис – це перша страва для італійців. Друга – м’ясо або риба, салат. Салати приправляють олією, лимонним соком, можуть покласти до нього маленьку головку часнику».

Після того, як дорослі знову їхали на роботу, пані Надія залишалася з дитиною. Перед вечерею мало бути все прибрано, випрано, випрасовано. Треба було дивитися і за песиком, який мітив «свою» територію. Лягала вона спати останньою. «Якось вирішила попрати фіранки, – продовжує розповідь моя співрозмовниця. – З них аж сипалася пилюка. Поклала їх у ванну, вручну випрала, висушила, підпрасувала. Господиня як це побачила, ледь не зомліла. Ці фіранки коштували дві тисячі доларів! Їх не можна було прати – лише нести у чистку. На щастя, я їх не зіпсувала. Після цього випадку про все радилася із синьйорою».

Надія Вікторівна втомлювалася від фізичної роботи, але не мала права хоча б на 15 хвилин прилягти на диван чи впасти на м’яке крісло і трохи розслабитися. Свої справи вирішувала у вихідні. А в місяць їх було лише два. З часом – більше. І жінка примудрялася підробляти.

Після трьох місяців роботи господиня сказала Надії, що її послуги більше не потрібні. Виявляється, її наймали лише на час літніх канікул. «Поляк не пояснив мені, що робота тимчасова, а гроші – забрав, – каже заробітчанка. – Я знову мала йти на вулицю і починати все спочатку. Встигла віддати борги в Україні, заробила мізерну суму. Нову роботу купити не мала за що. Розповіла про все синьйорі. І вона влаштувала мене на роботу у цьому ж селі – у величезний особняк, де треба було працювати набагато більше за таку ж зарплату. І за це їй вдячна».

За час перебування в Італії Надія Вікторівна змінила не одну роботу і зараз працює в Будинку перестарілих. Мовою володіє вільно, але ще вправляється у граматиці. До неї переїхав чоловік і теж там на роботі легально. Подружжя планує працювати в Італії до пенсії. Швидше повертатися в Україну немає сенсу.

Пані Надія каже, що коли почалася економічна криза, в Італію знову почали активно їхати українки. Більшість із них доглядає літніх людей, дітей, прибирає в особняках. Як і раніше, роботу продають – іноземці і українці. «Якщо ви надумали їхати в Італію на роботу, шукайте її через знайомих заздалегідь, – радить заробітчанка. – В Італії не так просто залишити роботу – потрібно знайти людину, яка погодиться робити її за вас. І за це треба заплатити гроші».

 

 

Джерело

Легалізація ошуканих

Трьох українців затримали за жорстоку бійку