in

Про покинуте

«…Заробітчанство приносить матеріальний дохід, але жбурляє життя у глибоку безодню із якої потрібно вириватися, щоб повернутися до покинутого»

 

Кілька років на чужині здаються цілою вічністю… Так звикаєш до цієї безглуздої буденності, що здається ніби так було завжди. Тільки думки та згадки повертають до рідного краю, до покинутої нами реальності…

 

У цей весняний час там готуються до величного свята Воскресіння, мають передсвяткові клопоти.

Ми ж радіємо з того, що вони мають усього в достатку, мають чим гостей пригощати, за що веселитися. І ця радість легенько зігріває серце, та все одно огортає сум за покинутим.

Щоб не дати величному святу промайнути звичайним вихідним днем, йдемо до церкви із кошиком, як годиться. Та немає у ньому запашної домашньої пасочки. Її місце займає італійська коломба. Немає запашної ковбаски, замість неї – салямі. Тільки яєчка, розмальовані у тузі, прикрашають малесенький кошик накритий вишитим рушничком. І багато буде таких символічних кошичків складених однією особою для себе ж, а не для своєї сім’ї і родини.

Серед натовпу чужих людей намагаєшся віднайти хоч когось схожого на своїх близьких. Одна жінка дивиться на чужого хлопчика у святковій вишиванці і згадує свого синочка, інша крізь сльози посміхається кількамісячній дівчинці, мабуть, згадуючи онучку. А біля порогу церкви, скраєчку, українська молодичка тримає попід руку стареньку італійську сеньйору, а думками лине до своєї старенької матусі, якій сьогодні доведеться самій накривати святковий стіл.

«Христос Воскрес!» – велично промовляє священик. «Воістину Воскрес!» – а з очей линуть сльози. Немає у нас радості. Ми залишили її, покинули…

Після святкового Богослужіння не повернемося до хати, де ще пахне свіжим вапном, а шукаємо місця просто неба, на траві, на лавочці. На сьогодні клаптик італійської землі стане маленькою Україною, бо наша рідна Україна змусила нас її покинути.
Заробітчанство приносить матеріальний дохід, але жбурляє життя у глибоку безодню із якої потрібно вириватися, щоб повернутися до покинутого.

Інна ШЕВЦОВА
Мілан

Ви задоволені своїм життям в Італії?

Мої діти – моя винагорода