Marianna Soronevych
День усміхнувся до українців в Новарі, що на Півночі Італії, зимовим сонечком і службою Божою у церкві.
Час не стоїть на місці, нікого не питає, летить вперед, немов непокірний вітер. Він несе нас за собою так стрімко, що ми дивуємось: ще день і наступить найбільше свято цього людства – Різдво Христове. А сьогодні Святий Вечір: 6 січня – День народження Спасителя нашого.
День усміхнувся зимовим сонечком і службою Божою в Новарі у церкві.
Перед всіма присутніми виступив єпископ «Брамбіла» слова якого запали в душу кожного.
Ніби одна велика родина, присутні затамували подих, слухаючи службу Божу. Коли всі священники в святковому, білому одязі так урочисто йшли поміж рядами – кожен схвильовано згадав свій рідний куточок, де народився і виріс. Після служби Божої вся українська громада вирушила на святкування – на сімейну святу вечерю. І ми потрапили ніби в казкове дійство, де нас зустрів парох УГКЦ о.Юрій з святковою молитвою і щирими побажаннями. Під час вечері лунали різдвяні колядки, сипалися, немов сніжинки, привітання, а також жалісно стискали серце власні поезії. Наші думки, як бистрі коні, летіли до рідної домівки.
“Свят вечір”
Свят вечір надходить, родина сідає
А рідної мами удома немає
Десь бідна, нещасна по світу блукає
І гіркії сльози вона проливає
А що там родина вечеряти має?
Чи свою матусю вона пам’ятає?
А в неньки серденько від болю стискає
А хто ж моїм діткам колядки співає?
А хто ж моїм діткам насмажить пампушки?
А як спати ляжуть – поправить подушки?
Хто дасть їм пораду, хто дасть їм розраду?
Колись були разом – усе це позаду!
За що, Боже милий, мені такі муки?
Моє вже серденько не терпить розлуки
Не дай Бог нікому в чужиночці жити,
Вечерю Святую без діток спожити.
Дитині чужій я тут ненькою служу,
А рідна дитина без матінки тужить.
О, Боженько, любий скажи ти мені
Чому маю жити одна в чужині,
Чия це провина і хто це зробив?
Хто з торбами в світ українців пустив?
Так чим же вкраїнці тебе прогнівили?
Щоб встали з колін, так дай же їм сили!
Бо Бог нам наснагу і силу дає
В нас буде ще краще, і вірю я в це.
Роки не питають – так скоро минають
Вже діти дорослі – й онуки ростуть.
Дуже міцно тоді вас пригорнем,
Рідних красок рясний колорит.
І світитиме радісно хата,
Ну а щастя припнем до воріт.
Будуть ночі рясними і ранки,
Не побачите більше сльози
Будем ткати ми світанки, щоб окутані щастям росли
Ми всі повернемось у рідний край,
Мов ті журавлики, лиш зустрічай.
Годити будем ми життя розмай,
І щастя в нас польється через край!
Вірш Наталії Юрачківської
м. Коломия
