in

Украіноземці: п’ять емігрантських історій

   Можна стверджувати, що нас давно накрила чергова хвиля еміграції. А гряде дев’ятий вал! Підростає покоління, яке, можливо, сприйматиме проникливі рядки того ж поета про те, що “вибрати не можна тільки Батьківщину”, як сентиментальний анахронізм.

На початку жовтня ми добрими напуттями проводжали нашого колегу Віталія у нове життя. Після багатьох років роботи на ВВС він насмілився на докорінну зміну траєкторії – ризикнув влитися в “плавильний казан” ненаситної Америки.

Його намір емігрувати здавався несподіваним. В Україні був копітко, шар за шаром, по цеглинці вибудуваний побут: заміський будинок зі щедрим садом, автомобіль, цікава робота. Але 39-річного Віталія спокусила незвіданість – тиснява надшвидкісного Нью-Йорка з малозрозумілими перспективами, але безкрайніми можливостями.

Вузькі горизонти

Він від’їжджав, не знаючи, що обіцяє переїзд, проте з вірою і надією таких же, як він, мільйонів відчайдухів, яких Америка прихистила, всиновила-удочерила.

“Хочу пожити як нормальна людина. Пригнічує застій, я не бачу майбутнього у країни”, – говорив він з гіркотою.

Віталій каже про еміграцію як “друге народження” і “захопливий шанс”.

“Не думаю, що там зіткнуся з перешкодами, яких би тут не подолав. Важко сказати, в якій сфері буду працювати, але впевнений в кар’єрному зростанні”, – сподівається він, поки що туманно уявляючи, за що візьметься на новій батьківщині.

Можливо, за професійну фотографію – своє давнє захоплення, в якому досягнув неабияких висот. Або спробує себе на іншому терені і в несподіваному амплуа, як мій університетський товариш Валерій, який в Америці живе вже десятий рік.

Він емігрував спонтанно, ніби жартома, навмання – в 22 роки. І теж до Нью-Йорка, який називає “турбулентним”, “Києвом, помноженим на чотири”.

І ця юнацька авантюра виявилася врожайною. За освітою викладач англійської, Валерій став ведучим новин і кореспондентом на міжнародному російськомовному каналі, зняв безліч репортажів, а ще, як пристрасний шанувальник року, – документальний фільм про фестиваль музичних однодумців. І робить він свою журналістську роботу вміло й з належною ремеслу проникливістю. Працює захоплено та часом самовіддано – як, наприклад, після терактів у Бостоні, коли не спав 34 години поспіль, готуючи прямі включення з місця подій.

Паралельно з телевізійною кар’єрою Валерій не перший рік вчиться на криміналіста, невідступно вірячи, що обов’язково отримає посаду в солідній урядової організації – можливо, ФБР або легендарній, не раз оспіваній нью-йоркській поліції.

Саме за можливість проявити себе, зробити прорив за межі обставин він полюбив Америку.

“Найбільше мені тут до вподоби мерітократія – в максимально наближеному до ідеалу значенні цього слова”, – розмірковує він.

Дійсно, Сполучені Штати – країна некастова, і зважитися на успіх там може кожен. Але Валерій – улюбленець долі, і не всім пощастило, як йому. Багато людей, каже він, “консервуються” в емігрантських районах-анклавах, де колишня радянська професура працює водіями таксі або піклується за немічними.

Кочівниця

На старті свого ось уже семирічного емігрантського марафону Тетяна, яку знаю зі студентських років, теж була не у виграшному становищі. У Києві вона залишила престижну посаду, на якій одного разу навіть зустрічалася для переговорів з президентом Леонідом Кучмою, і відправилася за покликом серця до Баку, де її майбутній чоловік, турок Якуп, працював промисловим водолазом.

Тетяна обрала для своїх життєвих мандрів східний напрямок. “Складно звикати до місцевого ставлення до жінок, посвисту на вулицях – часом не хотілося ходити пішки, скрізь їздила на таксі”, – пригадує вона.

Довелося пристосовуватися не лише до своєрідних східних традицій, а й опановувати нові професії. Вже через три місяці після переїзду Тетяна стала заступником головного редактора в англомовному журналі для строкатої іноземної діаспори вуглеводневого Баку, а через кілька років – спеціалістом зі зв’язків з громадськістю в британській нафтовій компанії.

Але незабаром, втомившись від столичного ритму і щільного робочого розкладу, вони переїхали до кіпрського портового містечка Киренії. Там Тетяна почала вести блог про нехитрі радощі нового життя – прогулянки морським узбережжям, відвідування старозавітного монастиря, запечену рибу на вечерю. Заспокоївшись та віддихавшись, інтернаціональна сім’я переїхала в турецький Кемер, де вони вперше зустрілися. Тепер Якуп вчить відпочивальників пірнати з аквалангом у середземноморську блакить, а Тетяна викладає мову та редагує журнал для туристів – уже як головний редактор.

“Я обожнюю Туреччину і турків. Мені тут комфортно, – говорить вона, але відразу ж зізнається, що “готова до нових пригод”. – Моя мрія – пожити в Південно-Східній Азії. Так що це ще не остання зупинка”.
У серці Європи

Ольга сиділа за сусідньою партою – тендітна школярка, потерті джинси, стрижка гаврош. А цього року вона, дружина бельгійця і вже мати двох синів, оселилася неподалік Брюсселя.

Переїзд виявився поки що не подоланим до кінця випробуванням, хоча Ольга і раніше бувала в Бельгії незліченну кількість разів. Там потрібно звикнути не лише до лялькової архітектурі міст і відмінної від української геометрії вулиць, а й притертися до місцевого темпераменту.

“Найскладніше якраз люди. Мені важко їх “читати”, осягнути, хто що собою являє, – нарікає вона. – І гумор інший – боюся, що на його розуміння підуть роки”.

Незважаючи на передбачувані негаразди еміграції, є і незаперечні здобутки – від охайних вулиць, якісної освіти та відмінної медицини до перспективи очікувано забезпеченої старості.

І все ж Ольга тужить за Україною – незримо, молекулярно, енергетично.

“Сумую за балачками з друзями. За атмосферою великих свят. За київськими вулицями. За запахом повітря навіть”, – зізнається вона.

На краю світу

Яке повітря в Австралії? З ароматом солі і сонця, присмаком аборигенної екзотики? Про це знають ще одні мої знайомі – Ганна та Андрій, які вже понад шість років мешкають в місті Брісбені.
Анна і Андрій

Бажання неодмінно покинути Україну визрівало давно – тоді вони й почали вивчати-шліфувати англійську, обмірковувати можливі маршрути. Чиста екологія була однією з вимог до майбутньої батьківщини – Андрій не хотів, щоб їхній з Ганною син виростав у країні, яка, як він вважав, є ядерним звалищем Європи. Життя на краю Землі пара починала з нижньої сходинки – на першій роботі їхні колишні заслуги не бралися до уваги.

“Мені було важко приблизно два роки, коли мало хто рахувався з моїми поглядами. Тут новачку, пересічному співробітнику не прийнято мати власну думку, – каже Ганна, яка в Україні керувала відділом з 17 осіб у великій компанії. – Складно було виконувати часом зовсім безглузді вказівки беззаперечно”.

Їхнє австралійське сходження триває досі, але найбільш виснажливий проміжок подолано – придбано будинок, нехай і в кредит, є два авто, хоч і скромні, син ходить в недорогу, але приватну школу. Їхнє життя впорядковане, з чітким контуром, відчутним орієнтиром.

“Найбільше нам тут до вподоби передбачуваність результату. Якщо виконувати певні дії, то обов’язково досягнеш бажаного. Це, звичайно, не виключає чинник везіння, але стабільності в цій країні в рази більше, ніж в Україні”, – констатує Ганна, додаючи, що в Австралії вони “навчилися жити на перспективу”.

Сентиментальний анахронізм

Щодня заходячи в Фейсбук і бачачи зелені вогники в списку друзів, я усвідомлюю, що їхня віртуальна близькість – уявна. Адже з багатьма з них я зараз не співпадаю не тільки у часі – у когось сьогодні вже завтра чи все ще вчора – а й за багатьма життєвим параметрами. Вони – українські іноземці, як у пронизливій пісні відомого рок-гурту: “Там, за кордоном, я буду як вдома, слова всі знайомі, ca va…”

Ця шістка – лише крихти, відгомін обридлої, але безжальної статистики. Адже за роки незалежності з країни, за різними оцінками, безповоротно виїхали 800 тисяч українців – розумних, енергійних, підприємливих, перспективних.

Золотий фонд країни спустошується, стоншується культурний прошарок. Найціннішу частину національного багатства – молодих талановитих вчених, творчу інтелігенцію відпускають з України. Причому не висилають, як колись, а просто спостерігають за їхнім відтоком байдуже, не помічаючи “втрати бійця”. А вони використовують свій шанс, втікаючи не від голоду чи безробіття, як емігранти з Африки чи Азії, а від безбарвного, тьмяного одноманіття, закостенілості і, як писав Василь Симоненко, “муштрованого убого розуму”, що тут панує і гальмує розвиток.

Можна стверджувати, що нас давно накрила чергова хвиля еміграції. А гряде дев’ятий вал! Підростає покоління, яке, можливо, сприйматиме проникливі рядки того ж поета про те, що “вибрати не можна тільки Батьківщину”, як сентиментальний анахронізм.

http://www.bbc.co.uk/

МЗС радить замінити продовжені закордонні паспорти на нові

Українська веселка над Італією