in

Українці в Італії – це страшні люди, – закарпатська заробітчанка

   Недарма кажуть, що українці – це нація сильних жінок. Жити мрією, ковтати  повітря нерідної землі задля добробуту дітей, – усе це про неї, жінку, яка провела за кордоном цілих 7 років. З воловецьким корінням, колишній інспектор відділу кадрів вже не та. Зараз Марія Лакатош одягнена скоріш в італійський менталітет, розмовляє з акцентом та ще досі любить наші закарпатські голубці, хоча ще так й ніразу не зготувала їх в Італії.

– Пані Маріє, чому ж ви все-таки подались в емігрантки?

Моя історія почалась з потреби. Потреби, якої я , на жаль, не змогла задовольнити тут, в Україні. Поїхала, наче, ненадовго призбирати трішки грошенят, бо мріяла купити квартиру.  Документи оформила рівно за 3 дні, все це нелегальним шляхом. Було страшно. Все, що я мала за плечима, все там і залишилось. Взяла з собою тільки маленьку сумочку з документами, не мала змоги навіть захопити граматики, щоб вивчити мову. В паспорті єдине, що нагадувало мене – це моє фото. Нові ім’я та прізвище спочатку навіть вимовити не могла, весь час мовчки повторяла. З жахом згадую, що більшість наших заробітчан дістаються кордону не інакше, як чорним шляхом. Їх перевозять в бочках, мов оселедців.

– Як же вас зустріла чужа країна, що ви відчували в той момент?

Чесно? Стало моторошно. Я молила Бога про допомогу. 3 місяці я губилась в собі, не могла знайти роботу. Шукала квартиру, була змушена шукати прихистку у католицькій церкві. Все, що від мене вимагалось це принести свого паспорта, залишити дані про себе.В результаті мені видали картку, яка була підтвердженням того, що я безробітна. З цього часу можна так сказати церква і одягала, і годувала. Перші 2 роки перебування там я ходила, мов на ниточці, боялась хворіти. І це тільки задля того, щоб не засвідчити свої дані в лікарні.

 – Чи допомагали вам наші люди, можливо, земляки, які знаходились там вже доволі довгий час?

 Та яке там! Що ви?! Українці в Італії – це страшні люди! Їхній егоїзм зводить рахунок тільки матеріально. До прикладу, якщо мені знайдуть роботу,то я повинна заплатити за цю послугу 300 €.

– А що далі , як ви розплачувались за квартиру і як почали працювати?

Цікавим є те, що за квартиру спочатку  я не сплачувала ні копійки. Тобто, ніяких розписок я не повинна була надавати. Ясно , що це лиш до того моменту, поки не знайду собі місця роботи.. Задуматись на хвильку, чи повірив би хтось тобі в Україні на слово, просто так?  Щодо роботи, то її допомогли знайти знайомі.  З роллю доглядальниці спочатку було важко справлятись. Адже я побачила жінку в колясці, а на той час я ще не знала досконало мови. Можна сказати, мене вчили все заново: як саме готувати, що готувати і т.д. Взагалі, італійці – це прекрасні люди. Тут маленький гачок в іншому: чи сподобаєшся ти їм, чи завоюєш свій авторитет і чи ввійдеш в сім’ю? Якщо щось не так, то від тебе можуть відмовитись навіть посеред ночі, спакувати речі й попросити піти. Моя сеньйора страждає паралічем. Тобто я її одягаю, годую, мию. Крім цього, виконую всю хатню роботу.  Але скаржитись нема на що: зараз я в їхній родині, як вдома. І я їм потрібна. З іншого боку,я готова працювати цілий день у себе на городі, аніж виконувати роль доглядальниці. Це забирає надто багато енергії. Фізична втома, моральне виснаження з 8-ї ранку до 8-ї вечора інколи просто вбиває.

-Якщо не секрет, скільки складає ваша зарплатня порівняно з іншими професіями?

Ну, в середньому я отримую близько 900 €, будівельник, для прикладу 2000€.

-А як взагалі живуть італійці , чим вони займаються?

Надзвичайно вражаючим для мене виявилось те, що після обіду переважна більшість населення…лягає спати. Так, вони багато відпочивають. На вихідних кожен з них максимально  намагається приділити час собі: поїхати в гори, на кемпінг, провести вікенд на морі та відвідати родичів. В серпні, практично усі магазини зачинені, люди присвячують свій час  відпусткам. Щодо харчування, то в їхньому меню обов»язково присутні овочі та фрукти, вживання яких раціональне тільки по сезону. Важка робота це здебільшого для емігрантів, тоді як  італійська нація відвідує клуби відпочинку, концерти, спілкується в парку та їсть в ресторанах.

 – Зараз ви знов в Україні. Чи є щось таке, чого ви ніколи не забудете, можливо, досвід, який ви перейняли за кордоном, можливо, ваша особиста вдячність тій сім’ї, в якій ви працювали?

Вдячність! Адже родина, стала мені як рідна. Допомагала і підтримувала. Ще до Італії, в Україні, в мене виявили маленький отвір на серці 2×3. При цьому я мала проблеми з тиском. Вартість операції складала кругленьку без будь-якої гарантії на реабілітацію. Та при цьому, лікарі мене запевнили, що навіть ці «квіточки» життя, не завадять прожити мені  як мінімум ще років зо 50. В Італії я вирішила звернутись до спеціалістів ще раз. На прийомі в сімейного лікаря моєї італійської сім’ї, я дізналась, що отвір у серці збільшився і сягав 3×4. В ту ж мить мене попередили про термін, який мені залишився жити, якщо я не зроблю операції. Я ні про що не могла думати, хоча й  тут в мені зіграла справжня українська ментальність, перше про що я запитала, то це про ціну. І тут наступна хвиля шоку, коли мені відказали про повну безкоштовність цієї складної процедури. Більше того, лікарі мене усіляко підримували, вмовляли, а родина вдома замовляла служби в церкві й молилась. Я відчувала жагучий біль, все тіло , здавалось, пекло наче в газовій плиті. Але Господь допоміг – допомогли й люди поруч. Сказати, що вони врятували мені життя, це нічого не сказати. Я буду вдячна їм до кінця свого віку.

Валерія Зенинець,

студентка відділення журналістики УжНУ
http://zaholovok.com.ua/

Українці в Італії продовжують допомагати солдатам попри перемир’я

У Римі виступить львівський християнський театр “Емануїл” (АНОНС)