in

Ціна українки на італійському ринку праці

За кожне горнятко «випитої разом кави» «добропорядний» перехожий-італієць запропонував мені 100 євро

День, що так гарно розпочався з привітної усмішки вранішнього весняного сонця, був безнадійно зіпсутим. Хотілося одного: чим швидше добратися додому і прийняти душ…

Думаю, що кожна пересічна жінка зі здоровою психікою і надійно «вмонтованою» в її голові системою моральних принципів почуватиметься кепсько, якщо до неї, ні сіло ні впало, на вулиці посеред білого дня, підійде мужчина і у гречній формі, так би мовити, по-діловому, запропонує грошові гонорари за певний «сервіс».

…Здавалося б, за роки життя у Неаполі – у цьому конгломераті раю і пекла, полінаціональному вінігреті, у цьому парадоксальному місті-пам’ятнику геніальної культури і водночас якоїсь дивної, майже язичницької вульгарності – я повинна була б уже призвичаїтися до того, що тут жінка була, є і залишатиметься на віки-вічні об’єктом для чоловіків. Коли опиняєшся у певних зонах Неаполя, скажімо, на площі Гарібальді, одразу ж попадаєш «під приціл» отупілих поглядів деградованої чоловічої маси: наркоманів, бомжів, рекетирів, злочинців, спекулянтів. Добираючись до залізниці уже інстиктивно готуєш себе до того, що мусиш пройти через своєрідний енергетичний тунель. У душі завжди співчувала і пробачала цим обездоленим носіям патологічних, майже генетичних, вад неаполітанської культури. Але, коли до тебе, молодої жінки, уже не на площі Гарібальді, а в елітному районі Неаполя (по вул.Мандзоні) підходить елегантно вбраний мужчина і без тіні сорому і ніяковіння, та ще й у присутності малолітнього сина, пропонує умови «співпраці» – і не тому, що поводилася викликаюче, а тільки через те, що ти – іноземка, а отже, як підказує йому, мабуть, особистий досвід, повинна бути «компромісною» до такого виду «діалога» – то тут уже не до співчуття. Цього італійця, що представляє клас людей “persone per bene” (добропорядних), не цікавить те, що твій особистий рівень культури та освіти може бути вищим від його рівня, що твої почуття та емоції можуть бути складнішими та духовнішими. Ти-українка. І цим усе сказано. Це як тавро. Як прокляття. Тут уже не до співчуття. Тут уже злість бере. Не на них, італійців, а на «сестер-українок»…

За цим, здавалося б, неособливим фактом насправді єхидно посміхається трагедія падіння української жінки-заробітчанки, жінки, яка, випавши зі сфери контролю звичних моральних принципів рідного їй суспільства, держави, сім’ї, громадської думки і потрапивши у вир чужорідної стихії, у вир боротьби за виживання і нестерпного приниження, з прогресуючою швидкістю забуває про повагу до самої себе. Атрофується жіноча гордість, і на перший план починає проступати «ЄВРО». Відбувається тотальна десакралізація української жінки в Італії: нею ж самою, італійськими чоловіками, які розгладають заробітчанок як наплив до країни дешевих сексуальних інвестицій, і, що найтрагічніше і найганебніше – українськими чоловіками, які своїми діями як на рівні політичному, так і на рівні ментально-культурному, створили сприятливий грунт для цієї десакралізації, осквернення власних дружин, матерів, дочок.

… Анлізуючи  «форми» поводження наших жінок в Італії, я б розділила їх на три умовні групи.


РОКСОЛАНИ
. До цієї групи належать, як правило, жінки сильного характеру, з високим рівнем особистого гонору та амбіцій. Їх не купиш ні за гроші, ні улесливими обіцянками, оскільки вони, за будь-яких життєвих умов ревно охороняють кордони власної індивідуальності. Їх цілі є значно масштабнішими: вийти в Італії заміж, зробити кар’єру, досягти статусу на рівні з італійськими жінками, представницями вищих соціальних класів. Вони не «ведуться» на італійських мужчин, бо не мають у цьому потреби: самі італійські чоловіки «ведуться» на них.


МАРІАННИ.
Зморена одноманітним заробітчанським життям, українська жінка погоджується на роль коханки італійського мужчини, не заради грошей, а через цілком природне бажання почуватися захищеною. Багато з них наївно вірять у свою щасливу зірку на чужині. «Українська жінка, – влучно пише у своїй статті колега Тетяна Хоменко,- працює за себе, за чоловіка, за дітей і за батьків. Залишилася віч-на-віч із проблемою виживання в умовах, наближених до бойових. Вона, яка дуже хотіла б бути емансипованою, бо почувається в силі самореалізуватися, керується емоціями і не соромиться цього, бо раціонально мислячий чоловік користає з її заробітків…»

Надивившись свого часу серіалів «Маріанна», «Просто Марія», «Дика Роза», в яких героїні феноменально проходять шлях від бідності до багатства, зберігши при цьому красу душі, порядність і чесність, українська жінка припасовує їх до свого життя і віртуальний світ свої мрій прагне перетворити у дісність. Реально, окрім депресій, такій жінці в Італії нічого не світить. Тому масові зради жінок самі «маріанни» інтерпретують не як деградацію, а, навпаки, як засіб залишатися людьми. Бо, мовляв, є різниця між твариною і людиною. Якщо тварині для життя потрібна лише їжа, то людині – ще й постійна духовна та емоційна пожива. Єдиний шлях для жінки в Італії отримати цю поживу і не зійти з розуму – це завести коханця. Завдячуючи йому жінка може розраховувати хоча б на якусь «культурну програму». Жінка живе від зустрічі до зустрічі. Довірливі слов’янські душі легко ведуться на лестощі-компліменти південних чоловіків і традиційну брехню-обіцянку одружитися.


БЕЙЖІ.
Найбільш компрометуюча категорія серед нашого жіноцтва. На відміну від «маріанн», які самі заробляють на себе і шукають в італійських чоловіках моральної опори та емоцій, «бейжі» дивляться на себе крізь призму чоловічого бажання, на яке цілком раціонально можна встановити тариф. Вони хочуть довести змореним, спрацьованим землячкам, що жінка може і повинна бути гарним предметом, за який потрібно платити. Італія для таких – комфортний плацдарм для реалізації їх паразитичної натури. На жаль, серед жінок-ляльок є й чимало освічених, дипломованих…

«Мені не по душі спостерігати, – писав у своєму знаменитому романі «Шкура» видатний неаполітанський письменник Курціо Малапарте, – до якої межі може дійти людина аби вижити. Є велика різниця між боротьбою за те, щоб не вмерти і за те, щоб жити. Люди, які ведуть боротьбу за те, щоб не вмерти – чоловіки, жінки, діти,- зберігають гідність і боронять її з шаленим завзяттям. Чоловіки не схиляли голови. Вони тікали в гори й ліси, жили в печерах, боролися, мов леви з загарбниками. Боролися, щоб не вмерти. Це була шляхетна, гідна, чесна боротьба. Жінки не продавали свої тіла на чорному ринку, щоб купити губну помаду, шовкові панчохи, сигарети чи хліб. Страждали від голоду, але не продавалися. Лише повії продавалися ворогові… Однак, щоб вижити, люди здатні на будь-яку підлість, на будь-який лихий вчинок, на будь-який злочин. За кусень хліба кожен із нас готовий продати власну дружину, власних дочок, зганьбити матір, продати братів і друзів, самому продатися іншій людині. Він радий упасти на коліна, лизати черевики тому, хто його нагодує, гнути спину під батогом, витирати всміхаючись плювок зі своєї щоки, в його очах палає пожадлива тваринна надія, надія на чудо…»

Українські жінки, звертаюся і закликаю усіх вас, підніміться з колін, обітріть плювок зневаги з ваших чарівних слов’янських облич і ходою мужньої Роксолани вийдіть на світовий подіум культур, на подіум найгордіших і найпрекрасніших жінок світу. Повірте, ви варті більшого, ніж милостині і торгу над вашими тілами і душами.

Наталія ІВАНИШИН

 

Неаполь. Для вас співає гурт «Українці»

С.Берлусконі пожартував про намір влаштовувати “бунга-бунга” по всій Італії