in

Іван Попович – заслужений артист світу

Народний артист України Іван Попович, співак і композитор, є президентом культурно- мистецького центру “Іван” – міжнародної благодійної організації, яку небезпідставно вважають його “міні- філармонією”.

Також він працює завідувачем кафедри у Київському державному коледжі естради,
художнім керівником Державної театрально-видовищної агенції при Міністерстві культури України, яка організувала чимало концертів, фестивалів, конкурсів. Скажімо, торік агенція провела понад 100 концертів, присвячених 150- річчю Івана Франка. Вперше в Україні зорганізувала концертну програму пам’яті Симона Петлюри.

Перед тим, як погодитися на інтерв’ю, Іван Попович поцікавився, з якої ми газети? – А, то гарна газета, мені подобається”, сказав він, дізнавшись, що з „Української…”, і невимушено почав нашу розмову:

– Я не сподівався, що так добре вдасться – сказав він про концерт у Римі. Не думав, що Бозя змилостивиться над нами і не буде дощу. До концерту я трохи погано почував після перельоту з України, та після того як заспівав, нарід дав мені таку зарядку, що я неначе на світ народився, стало так легко на душі. Зараз можу вийти на сцену і співати ще три години. Я розмовляв із організаторами концерту Іваном Стефураком та о. Олександром. У мене в Україні є гурт, який називається „Іван Попович і друзі”, які виконують музику на усі смаки. І я б хотів приїхати із ним в Італії, зібрати пожертвування для бідних українців, для церкви. Я не ставлю собі за мету приїхати сюди і заробити грошей, я в Україні добре заробляю.

У нас там повно бандитів, з яких я можу збирати гроші. А цей нарід, який у пошуках кращої долі, поїхав сюди, – потребує духовного багатства. Якщо мені вдалося подарувати їм приємні хвилини, – то дякую Богу та організаторам.

Я планую організувати фестиваль „Сан-Ремо в Україні”, куди приїдуть багато виконавців з Італії і буде багато наших співаків. Минулої осені я з
Соломійкою і великою групою людей були на Сицилії, де організували товариство „Сицилія – Україна”. Там наші виконавці і пісні мали великий успіх.

– Сьогодні живе спілкування з глядачами, читання вітань та записок дало багато задоволення, які і ваші пісні. На жаль, не міг прочитати усі записки через брак часу. Та сподіваюся, що зможу знову приїхати сюди і продовжити розмову з глядачами.

– Можливо, у вас збереглися ці записки, ви маєте можливість відповісти на них через газету.

– Ось пишуть із Тільниці – дуже приємно, щирі вітання з Яворівщини, найщиріші вітання з Галичини. Дуже сподобалося, коли написали мені: „Народний артист світу”, – дякую. „Прошу привітати мою сестру Марію з днем народження, Олеся”. Олесю, дякую за нове звання, так мене ще ніхто не називав. У мене вдома є книжка, у якій я збираю записки з усього світу.

Туди я запишу: „Рим 7 травня вперше назвав мене „Народний артист світу”. Записки в основному подібні. Ось ще одна: „Іван Попович, можна зробити із вами фото?”. Я сьогодні багато фотографувався, якщо з кимось не встиг, то через вашу газету прошу вибачення. Перед виходом на сцену я не міг фотографуватися, бо мусів сконцентруватися.


– Тим не менше ви сьогодні були щедрий на фотографії. Ось ще одназаписка: „Іване Поповичу, дякую за пісні!”. Ви маєте активну концертну діяльність по країнах світу…

– Після Риму їду до Іспанії. Концерт там організував Михайло Петруняк. А через кілька місяців буду в Америці на фестивалі у Нью-Джерсі, та матиму сольний концерт у Нью-Йорку, а далі, можливо, подамся до Австралії.


– Чи ви відчуваєте різницю між старою імміграцією і тими, що виїхали порівняно недавно?

– Так, є велика різниця. Скажу тобі, Мар’янко, коли раніше їздив до Америки чи Канади (а вперше я поїхав туди 25 років тому), були
ще старі українці, які виїхали до чи під час війни. Їхні діти, – тепер вже старики – усі вони жили з величезною любов’ю до України. Відчувається тенденція, що старі відійшли, а їхні діти дуже бережуть традицію батьків, вишивають, пишуть писанки. Інші відчужилися від України, забули мову, культуру.

Позаминулого року був у Бразилії та Аргентині. У Бразилії до мене прийшли діточки, колядують співають, я почав до них говорити – а вони не
розуміють мови… Поспілкуватися вдалося через одну дівчинку, яка перекладала. Не думай, що я такий молодий (сміється, зауваживши реакцію про згадку 25-річної давнини). Мені 22 квітня виповнилося 58 років.

– Цього би ніхто не сказав…

– Я не дивлюся у паспорт. Я живу тим, чим живу – людьми, сценою, мистецтвом.


– Дякую за розмову.

Розмовляла Маріанна СОРОНЕВИЧ

У МВС запервняють,що паспортного голоду в Україні немає…

На кордоні зловили українку, яка випромінювала радіацію в 175 разів сильніше норми