in

Мати-заробітчанка через 5 років не впізнала доньку…

   Щоразу, коли бачу на полиці книгу «Діти емігрантів про себе. Сповіді. Думки. Судження… Біль», згадую про дівчину Аліну із села Ворокомле Камінь-Каширського району та її історію. У цій книзі опублікована і моя розповідь. Вона нагадує про нелегке життя дітей, мама яких, щоб прогодувати сім’ю, змушена була виїхати на заробітки в Італію.
 

Сьогодні мені 19 років і я маю можливість поїхати до матусі в Італію. Невже через 5 років розлуки я побачу свою маму?! Мені не віриться, що сама зможу поїхати до неї. Радість і острах переповнюють моє серце. Як давно я цього чекала! Увесь час розлуки уявляла, як обійматиму рідненьку.

Нарешті цей день настав. Я сиджу в автобусі, що їде в Італію. Мама телефонує кожних п’ять хвилин. Вона не може повірити, що її дитина через добу буде поряд. Але дорога виявилася нелегкою. Перша спроба перетнути кордон не вдалася. Думка, що це усе — кінець нашим із ненькою старанням — ніяк мене не покидала. Проте я не здалась і вирішила спробувати ще раз, адже так давно цього чекала. Друга спроба була вдалою і я з кожною хвилиною ставала все ближче до мами.

І от ця мить. Я дуже хвилювалась, але найбільше боялась пропустити свою станцію, де мене уже чекала рідненька. Автобус затримувався на годину, а я не могла повідомити про це маму. Тому попросила телефон у жінки, яка сиділа позаду мене. Проте важко було пояснити супутниці-полячці, що мушу зателефонувати мамі, тому довелося показувати жестами. Тільки так я змогла отримати телефон і зв’язатися з ненькою.

О першій годині дня за італійським часом я уже була на місці. Маму впізнала відразу, бо тільки вона, серед тих, хто зустрічали, помітно хвилювалась, заглядала в кожне автобусне вікно, виглядаючи мене. Доки матуся пояснювала водіям-полякам, що десь у салоні має бути її цурка (донька по-польськи), я вийшла. Якби не посміхнулась, то мама мене і не впізнала б. Не промовивши ні слова, я обняла її. Мама не стримала сліз радості. Тільки через деякий час почала мене оглядати і казати, що я така доросла і гарна.

У перші години мама не могла мною натішитися. Розповіла, що коли чекала на мене, зупиняла кожен великий автобус і шукала там дівчину Аліну. Наступного дня, коли вона прийшла додому, то сказала сусідкам, що тільки зараз зрозуміла, яке це відчуття, коли тебе вдома чекає дитина. Матуся настільки була рада моєму приїзду, що не хотіла мене відпускати додому.

Три тижні проминули швидко. За день до від’їзду матуся влаштувала мені поїздку до Риму. Там я відвідала Ватикан, Колізей та багато цікавих музеїв. Італія мені дуже сподобалася. Проте коли я побачила, як тяжко моя мама працює, зрозуміла, що гроші, які вона заробляє, не варті того. Чесно кажучи, навіть уявити не могла, якою втомленою приходить мама із роботи. Я їй про це не раз говорила, але вона завжди казала, що ніхто, крім неї, не зможе подбати про мене і брата Богдана. Але я не хочу, щоб моя матуся там працювала, хочу, щоб була поряд із нами.

…Можете уявити, яким гірким було наше прощання. І сьогодні моє серце переповнене слізьми. Люди, пам’ятайте, що найголовніше — це сім’я. Не розлучайтеся ніколи ні з коханими, ні зі своїми дітьми.

Аліна ВІЛІЩУК

Виїзд за кордон України з неповнолітніми

Domande? Risponde gratis Linea Amica, 803001 e tasto 2 da fisso, 06828881 da mobile