in

«Ми зараз починатимемо будувати країну, хоча мали б це зробити 20 років тому»

   Розмова із Євгеном Перелигіним, Надзвичайним і Повноважним Послом України в Італійській Республіці

21 лютого, наступного дня після того, як Посол України в Італії перед учасниками Майдану під стінами дипломатичної установи оприлюднив свою позицію, засудивши тих, хто давав накази, які  призвели до загибелі українців, він дав ексклюзивне інтерв’ю Українській газеті у якому пояснив ставлення до подій, перспективи співпраці із громадою та важелі, які можуть використовувати українці в Італії для побудови громадянського суспільства в Україні

– Пане Посол, Ви щойно повернулися із зустрічі у МЗС Італії. Розкажіть про її мету та результати.
– Я веду постійний діалог із віце-міністром міністерства зовнішніх справ Мартою Дассу. Концептуально ми обговорювали вихід України із кризової ситуації. 2014 року Італія головуватиме в Європейському союзі. Ми намагаємося домовитися про те, щоб Україна була на порядку денному, і не тільки з питань внутрішньої кризи та розвитку. З італійського боку розуміння є. Нам, разом із громадою, слід докласти максимальних зусиль, щоб той позитивний процес, який почнеться в Україні, був представленим правильно. Щоб змінився імідж України, який склався в останні кілька місяців. Ми також говорили про українську громаду: її проблеми,становище, ставлення до того, що відбувається в Україні, про можливість надання Україні гуманітарної допомоги. Гуманітарний аспект співпраці із Італією є важливим.

– Багато українців чекали від дипломатичних представництв офіційної реакції на події в Україні та відповіді на звернення, подані у Посольство та Генеральні консульства від маніфестантів. Пропоную вам зробити це зараз.
– Після тривалого спілкування з громадою я зробив висновок, що нам варто говорити частіше. Я це визнаю. Десь – просто вислухати, а десь – конкретно обговорити справу. Я побачив потребу людей не просто проманіфестувати, а поспілкуватися із Посольством, з дипломатами. Всі охочі живого діалогу будуть вітатися. Не варто обговорювати минулого, було багато «за» і «проти», і це не пішло на користь. Зараз працюватимемо в цьому напрямку. Маємо такий переконаний намір.
Звернення маніфестантів офіційно передавалися в Київ. Згідно із нормами, це робилося двічі. Вперше – оперативним повідомленням, а потім конвертом відсилалися у МЗС.

– Так само відбувалося в Мілані і Неаполі?
– Так повинно було б відбуватися. Але це – окремі установи, вони підпорядковуються посольству, а я не контролюю їх в щоденному режимі.

– Згідно із заявою Міністра закордонних справ України Леоніда Кожари від 17.14.02, маніфестації в Україні розцінюються як дії радикальних сил. Як би ви прокоментували таку точку зору?
– Я не хочу обговорювати цю заяву за відсутності людини, яка не може пояснити свою мотивацію. Пропоную публікувати мої судження. Ми говорили про те, що створюються комісії, в тому числі і міжнародні, які мали б пояснити, що відбулося, з’ясувати ступінь і форму дій, які призвели до подій, рівень радикалізму. Лише на підставі висновків міжнародних комісій ми можемо сказати: де, коли і як?

Це – його заява, його точка зору. Вона має вагу, але це його особиста позиція. Я говорив мітингувальникам під посольством, і казав: Якщо ви хочете дізнатися точку зору людини – ви можете її не сприймати, але дайте можливість людині висловитися так, як вона вважає за потрібне. Це- більш цінне, ніж під тиском вимагати сказати те, що хочеш почути.

Я – офіційна особа. Я не маю права передавати власну думку. Я озвучую і передаю в МЗС Італії ту інформацію, за якою вони можуть орієнтуватися. З іншого боку, ситуація в Україні – неординарна. В простому спілкуванні з людьми ми можемо поділитися речами, які ми розділяємо: трагедією, жахом, болем. Чомусь люди думають, що ті, хто працює у нашій установі, по-іншому сприймають побачене по телебаченню. Ні, точно так само! Всі ми з України і хочемо до неї повернутися. Можливо, ще залишились такі, які мріють про залежну Україну в складі якоїсь імперії. Але тут таких немає. Я б теж хотів вийти із мегафоном і бути трибуном. Ми всі однакові, але є певні обмеження: один може відкрито сказати, інший – ні. Не тому, що він – боїться, а тому, що має певну позицію у міжнародних стосунках і повинен дотримуватися етикету і дипломатичного протоколу. Разом із тим, у спілкуванні із людьми ми можемо поділитися болем, сказати, що треба всім свічки поставити. Всім загиблим. Я це хотів довести людям. Будемо працювати так, щоб була більша довіра до посольства.

Єдине, що я не розділяю, що люди вважають, що в них емоцій більше, ніж в мене. Коли закидають, що це – не так, я теж закипаю. Я – корінний киянин. Там – мої діти. Син пише, що на роботі, щоб я не хвилювався, але, виявляється, він в аптеці ліки купує і відносить на Майдан.

– Мене не полишає одна думка: наш народ завжди був миролюбним. Але його довели до того, що ситуація вийшла з-під контролю. Що на вашу думку спровокувало українців піти на гостру конфронтацію з владою?
– Якщо бути зовсім об’єктивним, вважаю, що причина конфронтації нагромаджувалася не один рік. І не тільки за цієї влади. Тут і розчарування з 2005 року. З іншого боку – наростання проблем, корупція, деградація економіки. Кульмінація рано чи пізно, мусила наступити. Основне це – не незадоволення рівнем життя (ми – звикли), а змістом життя. Тотальне незадоволення змістом життя. Все це здетонувало. Якби була тільки одна причина, один чинник, конфронтація не була б такою масовою і тривалою. Зараз пріоритетом, не залежно від того, хто буде в уряді, є реформи. Треба, щоб люди відчули краще життя. Навіть не в грошах, а у ставленні до себе. Щоб все, що відбулося, всі жертви не були даремними.

– Усе ж, детонатор цієї ситуації діяв упродовж трьох місяців. Якби людина, у якій бачили причину зла, пішла швидше, чи можна було б уникнути жертв?
– Дуже важко зараз говорити, як треба було діяти, щоб уникнути трагедій. Цього вже не повернеш. Гадаю, усі ми питаємо себе: що можна було б зробити? Трапився жах. Сьогодні треба працювати над тим, щоб люди, – а вони всі загинули за Україну, – загинули не даремно. Громадяни повинні зрозуміти, що нам спільно треба будувати іншу країну. Мені завжди хотілося, щоб в Україні підійшовши до міліціонера, можна було б отримати таку ж відповідь, як в Італії. Або щоб їдучи за кермом, утебе не починалися труемтіти руки, коли бачиш ДАІ, бо невідомо, чого від неї чекати. Все це – розвиток громадянського суспільства, верховенства права. Ми зараз будемо починати будувати країну з початку, хоча мали б це зробити 20 років тому.

– Як ви назагал оцінює ситуацію на майданах України і за кордоном?
– Майдан – це одна із форм доведення позиції групи людей того, що їх болить. Все, що не виходить за межі мирного протесту, повинно зустрічати співпрацю. Мирно – це значить без агресії і без натяку на те, що хтось може постраждати. Після 2005-го року я думав, що ця форма протесту більше не матиме місця, бо вона себе дискредитувала. Всі, хто тоді стояв із палаючими очима, втратив віру. Але українці – відверті і щирі. Українці ще раз увійшли в цю ріку, і Майдан отримав друге дихання. Тепер він перетвориться в інший інститут, такий, що змінив свідомість, а не тільки ситуацію. Ця зміна і є найбільшим надбанням теперішнього Майдану. Це той позитив, що надихає в цей складний час.

– Мені стало відомо про ініціативу співробітників посольства для допомоги постраждалих на Майдані…
– Правильно сказати – не постраждалих на Майдані, а постраждалим в усіх сутичках. Зараз ми визначаємо адресатів цієї допомоги. Якщо нам запропонують, наприклад, прізвища загиблих чи поранених на Грушевського чи інших вулицях, ми не відмовлятимося. Ми не піаримося на цій інформації. Коли допомога надійде до адресата, я про це повідомлю.

– Яким чином, на вашу думку, українці в Італії можуть впливати на владу в Україні?
– Українці в Італії – це повноправні громадяни України. Найперше впливати слід через вибори. Друге – через Посольство України в Італії. Українці мають певний європейський досвід, і можуть пропонувати владі конструктивні зміни. Наприклад, якщо українцям треба довести до влади думку про необхідність змін у конкретних підходах, про вони можуть робити це через організації закордонного українства та через Посольство України в Італії. Ми повинні діяти паралельними колонами. Я закликаю залучатися українців, що живуть в усіх регіонах країни.

– Яким чином Посольство планує продовжити співпрацю із громадою українців в Італії?
– Передусім, я взяв до уваги пропозицію вдосконалити комунікацію із громадою. Зараз ми працюємо над питанням розвитку українських шкіл. Зокрема, незабаром я поїду в Перуджу щоб познайомитись із недавно там відкритою школою. Дізнатися про їх проблеми із перших рук і допомогти. Посольство налагодило регулярні зустрічі з громадою у Римі. Вже давно йде діалог із італійською стороною про соціальний захист. Три тижні тому міністр праці підтвердив можливість визначити шляхи українсько-італійських відносин співпраці у соціально-іміграційній сфері. Ми запропонували укласти угоду, яка б передбачала можливість поповнити українську пенсію частиною відрахувань, здійснених під час роботи в Італії. Питань дуже багато й крім того. Ми технічно готові до підписання угоди про визнання водійських прав. Остаточні погодження, парафування і підписання повинні відбутися в Києві. Та зараз обговорення призупинилося, через події в Україні. Я можу ще приводити безліч прикладів.

-Думаю, їм варто присвятити окреме інтерв’ю. Тому прошу вас про наступну розмову, в якій докладно говоритимемо про роботу Посольства у соціальному напрямку. Пропоную зробити це вже наступного місяця.

Розмовляла
Маріанна СОРОНЕВИЧ

Клуні виступає за повернення “Мони Лізи” в Італію

Перевірте своє включення до реєстру виборців за кордоном!