in

«Пекло, що пережила на заробітках в Італії, запам’ятаю на все життя»

Марія була в Італії лише рік, але цього вистачило, щоб відчути усі жахи заробітчанського життя.
Їхала з важким серцем, залишила вдома найрідніших – чоловіка і двох дітей. Але виходу не було, діти підросли, хотілося, щоб здобули вищу освіту, одягалися достойно, зрештою, щоб було за що зробити весілля, адже мала двох доньок на виданні.
В Україні такі гроші заробити було нереально. Їхала не на порожнє місце, а до сестри, яка у той час вже була в Італії. Сестра працювала у готелі, де і жила, але Марію до себе взяти не змогла. Притулок надала подруга Маріїної сестри, яка разом із племінником працювала у готелі – мила посуд та прибирала готельні номери. Від хімічних засобів на руках утворилися рани, які не заживали, адже побутовою хімією доводилось користуватись по кілька разів на день. Коли за півтора місяця роботи у таких умовах господар заплатив лише сімдесят п’ять доларів, захотілося плакати від образи і відчаю. Коли працювала в готелі, там і жила – спала у пральні на підлозі, було дуже холодно. Були моменти, коли здавалося, що все – більше не може, але згадувала, що мусить відпрацювати хоча б позичені на дорогу кошти, і, пересиливши себе, бралася до роботи.

Роботу вдалося знайти лише через два місяці, і то аж за сімсот кілометрів від Неаполя, де перебувала тоді. Сумніви терзали душу, чи їхати чи ні, адже вирушати треба було до зовсім чужих людей у невідомість. Але виходу не було, і довелося їхати.

“Доглядала 74-річну сеньйору Емму, хоча це, швидше, вона мене доглядала, – ходила крок в крок, показувала, як я маю прати, прасувати, прибирати. Ці десять місяців, що я провела у Боретті, селі, де жила моя сеньйора, були, мабуть, найгіршими у моєму житті. Почувалася рабинею, що не має права дихнути без дозволу. Стара була прискіпливою, весь час бурчала. Найбільше злостилась через те, що я погано її розуміла, адже перебувала в Італії лише два місяці і ще не встигла вивчити мови. Сеньйора використовувала мене, як кажуть, “на всі гроші”. Щоранку підйом о шостій-сьомій, якщо вставала на кілька хвилин пізніше, то вже нервувалась. Прати доводилось вручну, на ребристій дошці. Коли прасувала, господиня стояла біля мене і поправляла речі, щоб я часом не запрасувала якусь складку. Щодня придумувала мені нову роботу – то пилюку з абажурів змітати, то чистити старі сковорідки, які уже півстоліття пролежали у комірчині і, напевно, більше ніколи нікому не знадобляться. Щодня треба було зашивати якесь поношене шмаття. У мої обов’язки також входило кожні два тижні мити загальні сходи – з першого по третій поверх. У неї щось не виходить чи щось загубила – я завжди була винною. Треба було питати дозволу, навіть щоб помити голову.

Щоправда, інколи сеньйора Емма могла пожартувати чи пошкодувати мене, але це було надзвичайно рідко, і після стількох придирок мене це не тішило.

Про скупість моєї сеньйори можна було складати легенди. Сама вона цю рису характеру називала економією. Економити потрібно було все: електроенергію, тепло, воду, мийні засоби, туалетний папір…

Вдома я звикла їсти, коли і що захочу, а тут усе за розкладом. Стара важила сорок шість кілограмів, і скаржилась, що ніяк не може поправитись, але при такому харчуванні це було неможливо. Зранку ми пили ячмінний кавовий напій (справжня кава була по великих святах) з кількома сухариками, потім в обід варили маленьку жменьку макаронів, додавши чайну ложечку фаршу з помідорами на двох або зі шматочком риби. На вечерю могли їсти трошки супу або знову макарони. Самовільно я не мала права взяти хоч що-небудь з холодильника, – господиня пильнувала, як жандарм. Коли щипнула шматочок сиру, то вона сказала, що це надто дороге задоволення. Коли ходила за покупками, також не могла щось купити зайвого, вона ретельно перевіряла усі чеки.

Рідним домом я марила і у сні і наяву. Але навіть плакати не могла, щоб не нервувати свою господиню. Залишалося молитись і рахувати дні до зустрічі з дітьми та чоловіком. Щоб вилити душу, почала вести щоденник.

Трохи легше було, коли я знайшла роботу своїй сестрі у нашому селі. Вона також доглядала стару жінку, але контролювали її не так, як мене. Деколи ще й мені приносила якісь гостинці – печиво або йогурт.

Важко було, коли моя сеньйора лягла в лікарню. Серйозного у неї не було нічого, але італійці такі люди, що їх тільки щось заболить, вони уже біжать до лікарів. Щодня потрібно було їздити до неї і проводити у шпиталі увесь день. Чи халат подати, чи тапочки взути. Бувало, не було кому мене забрати назад, доводилось ночувати в лікарні, спати у кріслі сидячи.

Треба віддати належне італійській владі, яка навіть у нашому далекому селі організувала мовні курси для іноземних заробітчанок, щоб їм було легше спілкуватися зі своїми господарями. Два місяці поспіль, у середу та четвер, на дві години ми ходили у так звану школу вивчати італійську. Цей час був невеличкою перервою, коли я могла змінити оточення і не бачити своєї сеньйори. Крім українок, до школи ходили жінки з Туреччини, Марокко, Анголи і Сенегалу.

Перебування в Італії позначилося і на здоров’ї. Почали “вилазити” болячки. Через погане харчування “заробила” анемію, схудла, рівень гемоглобіну впав до критичної позначки. Постійно відчувала слабість, і ледве могла щось робити. Зрештою, не витримала. Сестра поверталася додому, і я не змогла залишитись сама. Виправдовувала себе думкою, що, приїхавши в Україну, ще раз відкрию візу і поїду знову на заробітки.

На рідну землю повернулась у такому вигляді, що рідні налякались – змарніла, бліда, нервова. Проте вдома і повітря цілюще. На домашніх харчах віджила.

Коли, відкриваючи візу вдруге, отримала відмову, не знала, чи радіти, чи плакати. Проте, видно, Бог добрий. Чоловік знайшов непогану роботу, доньки повиходили заміж і народили нам двох онучок. Мене часто запитують, чому більше не їду на заробітки. Хочеться таким людям дати почитати мій щоденник, де описано увесь той біль, приниження, туга за рідними, що я пережила на чужині”.

Кожен емігрант утримує чотирьох родичів в Україні

Українська еміграція в Італії на 90% – жіноча. Такий висновок зробила соціолог Наталія Шегда. Вона протягом декількох років досліджувала проблеми української еміграції в Італії. За даними дослідження, середній вік українських заробітчанок – 45 років. Родом вони переважно із західних областей України – Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Чернівецької.

64,3% українських емігрантів – сімейні люди, які залишили вдома родину, 90,4% з них мають дітей. Близько 80% опитаних – люди з вищою й середньою освітою, переважно це педагоги, економісти, бухгалтери, працівники медичної сфери й торгівлі. Більше половини опитаних працюють доглядальницями хворих і старих, інші влаштувалися няньками, хатніми робітницями. Раніше цю роботу виконували жінки із Сомалі, Латинської Америки й Філіппін…

За словами Наталії Шегди, кожен емігрант утримує не менше чотирьох осіб в Україні. Їхні діти, тим часом, живуть із батьком (32%), з дідусем або бабусею (20%), інші – з далекими родичами або ж і зовсім чужими людьми.

Оксана Дацюк, Високий замок

Здорова засмага без шкоди здоров’ю

Об’єднання сім’ї в Італії, нововведення «Закону безпеки»