in

Все, що було минулим. Оповідання Андрія Яцкула

   Певен, їх і зараз можна зустріти в тій місцині, лишень з потойбіччя підкрадеться ніч. Тихо… Порожньо… Каїнова могила… Не з-за дерев, не з темряви, просто, з нічого виростають дві постаті, два сильвети, що їх вирізає зі свого тіла ніч. Повільно. Безголосно… Вони рушать глейким дном спогадів, здіймаючи, ніжний, уловимий лиш мною, кавовий запах…

Почалося це важкого березневого понеділка, по закінченні школи. Була то данина моді, бажання подорослішати – вже не скажеш. Сіренькі, іноді в ромашку, стіни давно мріялось змінити на такі ж сірі й серйозні університетські, де замість ромашок – пробірки та синхрофазотрон, а просякнуті ромашковим дитинством однокласниці майже не захоплювали.

І от, коли березень заколотив сльотяне тісто, а небо набрякло сивими туманами, до скромненької кімнати, де найвишуканішою річчю був портрет Володимира Ілліча, ледь не перечіплюючись через живіт, завітав Леонід Явтухович – наш директор. Змахуючи з лобу крапельки емоційного дощу, він відрекомендував нову вчительку англійської. Пікантний, чорнопасмий, у жагуче-червоному флер спокійно оповив клас і заволодів ним. На неї задивився не тільки я.

Але моє захоплення виявилося найміцнішим…

Я боявся не встигнути.

Про навчання забулося…

В моєму житті з’явилася Маргарита. Маргарита Дмитрівна.

Однак за королівським шармом завжди чаїться хижий звір. Я почув від приятелів про її походеньки в компанії блатних хлопців, і хотів було припекти цю виразку, але…

Минув місяць…

Я вийшов надвір, де перемивали кістки тутешні “кумочки”, та забивали цапа сиволисі голови. Випадковостей не буває… Мені назустріч вийшла «Ladyinred», привіталася й сором’язливо опустила вії.

Щось схопило мене й кинуло їй під ноги.

– Коли ми удвох, будьмо на «ти». – Наказала вона й почервоніла. Хіба може така, як вона, мати непристойні зв’язки? Я розтанув, але це була остання її прихильність. Вона не помічала мене. Не віталась… Я не міг осягнути, чому впав у її очах…

Мене не любила жодна жінка, і я страждав.

Та на одному зі шкільних вечорів дівчата повідали, що моя однокласниця Оленочка почуває до мене дещо більше.

Оленочка – дочка директора. Формами вона пішла у батька, завжди одягалася просто і в світле. Справжнісіньке янголя з ікони. Оченята – наївні сонячні зайчики. Вона була людиною, як я зрозумів з роками – що чекає. В колективі «на таких їздять», проте вона, сяяла зайчиками й навіть не здогадувалась, що на світі бувають користь, підлабузництво, зрада… Ніхто всерйоз її не сприймав, і до гурту вона влилася завдяки протекції свого батечка.

Мов західний данспол миготів саморобними лампочками шкільний вестибюль, де вахтерка баба Маша-синій-халат, обхопила руками голову, й чекала кінця вечора. Тоді влада знову перейде до її рук, і вона виганятиме мітлою бідних учнів, за танці, за цигарки й за Бонні Ем.

Янголятко стояло осторонь із цокотливою подружкою, перелякано споглядала навколо. Мені теж було моторошно. Нарешті, я наважився підійти, й запропонувати провести додому. Вестибюль засяяв. Я безмежно радів легкій перемозі! Мені були байдужі її почуття. Існував лише мій тріумф.

Коли ми звернули за ріг школи, розпочалося незрозуміле. Настрій її змінився. Синусоїдою стрибала червінь.

Я підставив лікоть.

Вона пахла п’янкою, духмяною кавою.

Ми мовчки пройшли до її будинку, тримаючись за руки. Все спало. Німіли нічні вулиці. Коло самого під’їзду куняла вишнева директорська «Волга». Ми обрали найзатіненіше місце, й стали один проти одного. Потім зустрілося двоє невмілих вуст. Чи говорили ми потім? Ми міцно-міцно обійнялись.

У вікні на першому поверсі спалахнуло світло. Невдоволена фізія, незрозуміло, чи чоловіча, чи жіноча, зачорнівши очницями, прилипла до вікна.

– Це баба Дуся… – освідомила Оленочка. – Все життя одинокує, підглядає та пліткує… Я не хочу, щоб нас бачили…

Не довго думаючи, я повернув її спиною до одинокої пліткарки, й осліп від яскравої лампочки.

– Ось так. Будь, як страус. Не дивись, і думай, що й тебе не видно!

Янголятко дзвінко засміялося, й ще щільніше припало до моїх грудей. Ми знову пірнули в тишу.

– Про що ти думаєш? – запитала вона зненацька, й мені стало лячно… Лише тепер говорять про інтуїцію, а тоді…

Про що я думав? Кого уявляв? Тільки Маргариту. Як майстер, що все життя довершує своє ремесло, я прагнув перемог. Ось так Маргарита колись належатиме мені! Я уявляв! Вже тоді думав, що думка матеріалізується, хай попереду ще довгий, нелегкий шлях. А Оленочка?.. Вона, заплющившись,  довірливо тулиться. Моя відповідь їй ні до чого. Вона десь глибоко. Там вона чекає мене. Але я – тут. Одне вікно не спить. Її чекають. А вона – нескінченно далеко.

– Навіть нічого сказати… – поцілувала мене Оленочка.

Я лишень міцніше звів руки, а задоволена Оленочка блаженно замуркала, вже не словами…

Відтак, я підставляв янголяткові лікоть, і воно, паленіючи, хапалося. Одного дня нам трапилася Маргарита Дмитрівна. Я затріпотів і капітулював. Янголятко наївно привіталося, а Маргарита, по-тигрячому вишкірившись, лише кивнула головою…

Через урок була англійська. «Тигриця в червоному» увійшла до класу, й знищуючи поглядом все моє єство, дала хвилину на повторення. «Зараз викличе…» – подумалось мені, але на диво викликали Оленочку.

Дочка директора вийшла на клас, а підступний звір вже ступав між рядами, посміхався й врешті-решт опустив лапу мені на плече.

– Оленко, не мовчи…

Вона почала. Нічого не підозрюючи. Кігтики іншої – дісталися самої крові. Тонкі пальчики обох рук вже масажували, лагідно цілували спину. Я відчув, що не можу стриматись. Мов очманілий, я узяв її за руку… Таку м’яку й ніжну… Сусіди справа, зліва – звідусюди вирячили очі! Оленочка із жахом запиналася, забувала слова й обмовлялася. Нарешті Маргариті це набридло.

– Отже – ти на сьогодні не готова… І не соромно?

Причина, з якої Оленочка зіпсувала свою відповідь, ледь не вистрибнула з уст.

– Але ж я… Але ж ви…

– Сьогодні не я, баришня, а ти заробила двояк… Щоденник на стіл…

Аудиторію не полишало всезагальне оторопіння. Уся в сльозах, Оленочка вибігла з класу. Наче насолодившись утамуванням спраги, Маргарита посміхнулася до мене, і ніби нічого не сталося, продовжила урок. Але до чого те було? Чи не ревнощі?

Інцидент чомусь зам’яли. Пили каву. Янголятко сушило свої змочені крильця на моєму плечі. Вона не здогадувалась, чому для знущань обрали саме її. Тільки я її міг тоді підтримати… Але я вже був в’язнем зачарованого кола власної реальності. Зустрічався з Оленочкою лиш для того, щоб удатися в тугу.

Одного вечора, коли над містом розкрилася синя паща темряви, щоб ковтнути небо, я повертався з побачення. Крізь пінне гілля старого саду, я розгледів гурт молодих людей. Звідкись кокетливо засміявся голос «Ladyinred»… Вона була в компанії своїх франтів. Із скреготом у серці я пройшов якомога ближче до них…

То були «шкіряні» та «джинсові», набагато старші за мене дядьки, що повсідалися округ Маргарити, як біля квочки. Я хотів якнайшвидше зникнути, як Маргарита скрикнула:

– Молодий чоловіче! Йди-но до нас! – на лавчині вже стояло кілька пляшок «грузинського», а вовчі погляди шкіряно-джинсових, загрожували вивергнутися локальним Кальдерою Узон…

– Мені час додому. – одказав, і був рушив.

– Чули? Час по домам… Молодий чоловіче! – окликнула вона. – Не відмовте провести даму?

Не дочекавшись відповіді, ми рушили, отримуючи в спину постріли, ненаділених подібною милістю. Хіба тепер мала значення, її погана компанія? Адже вона зі мною! Вона виправиться. Я відчував себе справжнім чоловіком, з Мальборо, на чорному “мерсі”. Вона запитала, чи не поспішаю я, та запропонувала пройтися містечком. Ковтаючи слину, я знову належав їй. Належав, і пишався цим!

Ішли мовчки. Я не знав, що казати. Їй, мабуть, цікаво було за мною стежити.

Синіла прохолодно-ніжна ніч, і сяяв місяць. Минувши парк авіаучилища, ми пішли стежкою вздовж залізної сітки аеродрому. Звісивши носи, куняли літаки. Скоро ми вийшли за летовище, де скінчилась огорожа, й рівною безкінечністю стелився на землю степ. Над ним задумливо пливло небо. Духмяніли торішні трави, і пришерхла тиша.

Я обійняв її.

– Нащо це? – ніби нізвідки запитала вона.

Мій ніс торкнувся її прохолодної щоки:

– Мені добре з тобою…

Маргарита багатозначно посміхнулась, схрестивши на грудях руки.

– Для чого я тобі? Для твоїх шістнадцяти – я застара…

– Що ти! – почав я цілувати її скроні, а вона, звиваючись, немов лисиця, намагалась відсунутися, але навмисне не робила цього. – Ти назавжди…

– Через рік ти дивитимешся на молодших…

Ми зіштовхнулись носами. Мов щось найдорожче, поблискували її ласкаві тінні очі. Вона не вагалась. І я думав, належала лише мені.

Повернулися ми десь о четвертій ранку. “Покохала!..” – підсумував я, й ще довго вагався зайти до квартири, прогулюючись, як кіт, темною сходовою кліткою. Тепер життя налагоджується!

Увечері того ж дня я зустрічався з Оленочкою.

Вона ледь не вбила мене, коли я запізнився, й посварила за безтактовність.

– Я ж хвилююсь… – печально мовила вона, й протягнула охайно загорнуту коробочку.

Долаючи величезні моральні потуги, я пригортаю її. Я маю освідчитись. Зайченятка нічого не підозрюють і сяє, як у перше.

Далі ми мовчки їдемо тролейбусом до кінцевої. За містом, тягнучись дістати хмари, бовваніла розкішна гора. На вихідних її обліплював люд, а в надвечірні будні тихесенько мовкла, не їжачачись розсохатим гіллям, й дивилася в небо.

Ми пройшли полем, а потім розпочали підйом. На не було сили для розмов. Як би я зараз хотів бути з Маргаритою! Я передчував: це не за горами.

– Ну, ти сьогодні бука, їй-Богу! – зазначила Оленочка, з усієї сили деручись на гору.

– Не знаю…

– Бука… – Підстрибуючи, вона оббігла мене й повернулась обличчям. – Ти образився? Скажи, мені?

Я не відповів.

– Мовчиш? Тоді я теж мовчатиму!

 Мовчанка йшла мені на руку. За горою хололо червоно-жовте сонце, й околицями вже плелася синя пелена смерку. На самому верхів’ї стовбури дерев скалились чисельними щербами – то імена, закоханих. В мить я уявив як писатиму ім’я Маргарити.

Посірішало. Десь рипнула жорствою стежка. Потім вдруге. Десь у підніжжя зачорніли дві постаті.

– Ми тут не одні… – вказав я на тих двох. Як вони були схожі на нас з Маргаритою!

– Ти про кого?

– Он! – кивнув я перед собою.

– Кого ти там розгледів? – Розхлюпалися повсюди сонячні зайчики. – Фантазер ти мій!..

– Може й так… – Випустивши знайомих незнайомців з очей. Але ж кого вони мені нагадують?

– Ти любиш дітей? – запитує янголя зненацька.

– А ти?

– О! Звичайно! Вони ж такі крихітки! А ти кого хочеш?

Тоді її симпатичне личко здалося примітивним, як сама вона… Згадавши незрівнянну Маргариту, все стало на свої місця.

Не відчуваючи перепон, я повідомив про свій намір.

Вона змертвіла від тих слів…

– А як же… Я думала… – Сльози приснули з її очей, а в грудях тихо заскімлило невинне серце. – Скажи!.. Скажи, що це неправда!..

Я холодно і мовчки дивився на ті сльози, радіючи своїй силі і вдачі…

Тої миті вона знітилася, й, не мовивши й слова, подалася геть.

Я чомусь перепинив її за руку.

– Пусти мене! – зойкнула вона, й швидко полетівши з гори, зникла для мене, як я потім зрозумів, назавжди. Без жодних вагань я жбурнув її пакунок у траву. Щось болісно й глухо калатнулося в ньому. Я швидко покрокував додому. Почуття переповнювали мене, проте десь у середині поколював пісок жалю, за людину, якій заподіяв горе, але… Цвіла весна, а перед очами поставали картини нічного побачення на аеродромі, і тисячі найчарівніших сцен, що чекали в майбутньому.

Ягідки свого врожаю я почав збирати саме з того моменту. Прогулянок, подібних першій, більше не було. Маргарита стала уникати мене. Я мудрував над її вчинками, поглядами, фразами… Все це аналізувалось, щоб потім стати її душевним знімком; я стежив за нею, як ангел-хранитель, як археолог, розкопуючи в її серці зникле городище; і не знаходив собі місця, а вона поверталася додому за опівніч. Де вона була? З ким?

– Сьогодні побачимось? – Рішуче підлітав я.

– Ой!.. – Невинно ахала вона. – В мене не вийде сьогодні… Мамі треба допомогти. Давай іншим разом…

Я йшов, покірно понуривши голову. А потім мріяв. А після проклинаючи, виплескував ревнощі.

Треба допомогти мамі…

Батькові треба корегувати звіт…

Голова розколюється…

Треба бігти…

Бігти…

В мене не вийде сьогодні…

Не вийде…

А потім поверталася під ранок…

Страшне сум’яття опанувало мною… По класу вже розповзалися слизькі змії пліток… Янголятко взагалі припинило існувати… Веремії ревнощів дошматовували лахи мого серця, але я ще не переконався, що її постійне «потім» – лиш пестлива форма «ніколи»…

 Увечері, крадучись, мов шпигун, я пішов за нею. Сходив місяць. Паркани потопали у пітьмі, лунали веселі голоси, й пахло вечерею.

Маргарита держала під лікоть широкоплечого мугиряку, поводячись, як дівчинка у новому платті. Вони пройшли зо два квартали, й завітали в кабак. Біля входу, поставлені одна на одну, височіли дві іржаві бочки для шашликів. В моєму розумінні, то було місце для самої, що тільки може бути потолочі. І я кохав жінку, що відвідувала такі місця.  Б’ючи кількаразово по міні, вона, врешті-решт, вибухне. Спочатку франт у саду, потім аудієнцію отримав я. Тепер він. Цікаво, хто наступний? І цікавість не змусила мене довго чекати.

І ось вони вийшли. Точніше так можна було сказати про її кавалера, в Маргарити ніжки дещо запліталися. В руках вона тримала пляшку «Жигулівського». Вона істерично заливалася, потім підійшла та обійняла шашличні бочки. Мавпій грубо відтяг її за руку. «Срам! Поступок не достойєн нашей женщіни! Вліяніє запада!» – змахував би рукою Леонід Явтухович.

Парочка рушила пустим провулком, порушуючи нічну благодать цокотом підборів та п’яним сміхом. І раптом, зі свистом авіабомби, розтинаючи потужним світлом присмерки пустого провулка, вискочила багряна «Волга». Двоє злякано ховалися за стовпи здійнятого пилу. З автівки, сопучи, як паровик, вискочив огрядний дядько. В ньому не важко було впізнати Оленчиного батька.

– Так от, Маргарита Дмитрівна, що означають ваші справи!.. – вигукнув він.

Отже я не єдина жертва червоної сукні… Я уважно прислухався. Всі троє були розгублені й не знали, що казати. Навіть у темряві, крізь несхитні Маргаритині риси, здавалось, я бачив сум і кревний відчай… Що хотіли сказати крізь пивну піну її нетверезі вуста?..

Я повернувся й рушив. Було бридко. Я тікав… Вона не потрібна мені!

Невидющими більмами, споглядали на мене шибки будинків, тікало у морок вуличне світло. Незрозумілими списами чорніли штахетини. Я нічого не відчував, окрім своїх думок, і раптом побіг назад. Та біля пивнички вже нікого не було. Я злякався й побіг далі. Вулиця була порожньою. Де вони зараз? Із кого зараз знущаються? З Маргарити? Чи розлітається на шматки Леонід Явтухович? Тої миті мені згадалася Оленочка. Я прискорився. Глейким тістом, залопотали мої кеди, і скоро нічний ліхтар викрив жіночу постать…

Вона! Йшла сама. Тягла за собою сумочку. Її покинули! Не знаходячи слів, я тихо підійшов.

Втомлене тіло повернуло голову. Знову ти?.. Я так і знала. Але мені зараз не до тебе. Ти замалий, хлопчику, щоб грати в дорослі ігри… Маргарита мовчки рушила далі. Я обійняв її за талію, а вона не зреагувала. Покудлана, розчервоніла, кінчики її пасом кололи, сухим будяком.  

– Як воно мене все дістало… – булькотів різкий, майже гортанний голос. – Ви, фраерки, хіпікі, це жирне опудало!.. І не жвакай шмарклі! Ніби тобі мене жаль… Я щаслива королева над вами! А ви всі… Головне для вас… – вона гикнула. – жіноча спідниця!

– Ось звоюєш ти мене, а далі? Відіграватимешся, за всі мої вихватки? Ти ж і кроку мені не даси ступити… Не з тою марнуєш час, хлопчику…

– Я просто не міг бачити тебе із тими…

Маргарита спинилася, відслонивши руку.

– Ось ви ревнуєте лише ту, яка у вас в голові… А мені не дають спокою мої колишні, теперішні, і випадково бачені, і, уяви собі, ті, хто нам до лампочки!.. Жінка створена для щастя! А ти поглянь на себе!.. Ех, котику… Набридло мені все, розумієш?..

– Я люблю тебе.

Маргарита стала просто вулиці й розверзлася в реготі. Її обличчя скривилося, склалось враження, що сміється не жінка, якийсь шимпанзе, не в змозі встояти на шпильках… І раптом я побачив, що вона плаче…

– Я люблю тебе, – промовив я, і чомусь замовк. Говорити далі не було сенсу – Маргарита заперечно похитала головою. Перед нею стояла дитина…

Наші шляхи розійшлися…

І знову мрів місяць. Дрімав степ, поховали посмішки кульбабки, й зі мною не було Маргарити. Не було вже нікого. Кому я потрібен?

 Нездара!..

 Слабак!..

І тільки зараз я зрозумів, куди прийшов. Переді мною була та сама гора. Мені захотілось бачити мою Оленочку, пригортати її, вибачатись, ВИБАЧАТИСЬ, і цілувати її вічно, лепетати, як вона мені потрібна, як я на неї чекав… І від розуміння, що шлях до неї назавжди зачинений, здавалось, що можливість простого людського щастя навіки втрачена.

Слабак!..

Нездара!..

Оленочку я мав повернути за всяку ціну. Дивом вдалося розшукати в траві її подарунок. Неначе роздягаючи кохану жінку, я знімав обгортку. Мені забіліла малесенька філіжанка з волошкою, і як її господарка досі зберігала свій аромат. Але було ще щось у тому ароматі. То був мерзенний присмак невиліковної гнилі…  Що ж, з людських цнот я побачив лише червоне і напахчене плаття…

Цілу годину я протинявся безлюдним степом, і добувся огорожі аеродрому. Як і колись дивилися третій сон літаки, але я вже не цілував кохану, тепер тут буяє зелень… Я присів, і ледь не заплакав…

Несподівано спросоння задзяволив пес. Ніби нізвідки, від темряви відділились дві постаті й безгучно пішли стежкою. Навіть пес тоді вмовк. То були ті самі постаті, що ми бачили з Оленочкою.

Суцільна пітьма і безгоміння… Небом розійшлися крихітні лампочки й пришерхли. Тихо й мирно сяяли, а присутності моя та цієї пари тут ні до чого.  Але впізнавши в одній Маргариту, а в іншій – себе, я подумав, що спричинився. Порівнявшись, другий я обійняв свою супутницю:

– Мені добре з тобою…

– Для чого я тобі? Для твоїх шістнадцяти – я застара…

Далі він цілував її скроні, а вона, звиваючись, немов лисиця, намагалась відсунутися.

Тоді я вдав, що сплю…

Мої намагання поновити стосунки із Оленочкою були марними. Несамовиті терції болю все голоснішали. Наступного дня стало відомо про несподівану смерть Леоніда Явтуховича. Він отруїв себе.

Час звалився на мене безмежною апатією. Адже я теж доклав руки. Мені стало жаль втраченої душі Маргарити, нещасної Оленочки, було жаль себе. Я відчував себе безкінечно винним, хай це було не кохання. Шовкове ліжко здавалась нічим в порівнянні з її рукою, губами, шиєю… Гірчила в горлі недопита кава.

На свято останнього дзвоника всі йшли, як на панахиду. Свято випускників мало суміщалось із траурними стрічками на головах директорової дружини і доньки. Класна дама за звичкою поставила мене з Оленочкою. Під командний голос завуча і «Школьную пору при всякой погоде» ми крокували залюдненим шкільним подвір’ям. Інколи спалахували фотоапарати й сльози на батьківських обличчях. Працівники школи здогадувались про істинну причину самогубства директора і з осудом оглядали «Ladyinred», яка ніби навмисне нап’яла яскраво-червоне і декламувала свою безсоромність. Маргарита помітила мене, але робила вигляд, ніби мене не існує. За цим скосу стежила Оленочка, й скімлила. Повітряні кульки, банти з гірляндами, як на новий рік, кілька стрічок чорних, покаране Оленчине серце і те, чому немає пояснення на її світлій, дитячій мові…

Схлипуючи, класна дама привітала нас із кінцем великого кінця, і я з перспективою видихнув.

Відтоді минули часи.

Оленочка з матір’ю перебралися до столиці, і вийшла заміж. Життя у них спокійне.

Одначе, королева «inred», царювала недовго… Одного зимового ранку її, із пляшкою знайшли задублою у міському сквері. Під худеньким жакетиком, мов горобина, жаріло на снігу її улюблене плаття…

Іноді я відвідую занедбаний аеродром з кількома обшарпаними літаками, і йду повз латану огорожу.  Поростають бур’янами спогади. Я вже не шкодую за своє безсилля… Йому на зміну прийшов щемкий, ревний жаль за молодощами, коли я будував плани і мріяв, що колись самісінькому дні глибокої ночі Маргариті трапиться химерна, неіснуюча пара, і тоді вона сахнеться, згадавши мене…

А поки із філіжаночки тужливо й гірко пахне кавою, а колюча, латана огорожа безглуздо і безжально в’ється повз летовище і все моє життя… Таке ж колюче і латане… без кінця…

с.Кам’янка на Новомиргородщині

Чому італійці не хочуть одружуватися?

Берлусконі знову мітить на посаду прем’єра Італії