in

Дивляться на нас…

    Володя Шульгин, Павло Кольченко, Григорій Піпський, Лука Дмитренко, Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Андрій Соколовський, Микола Корпан, Євген Тарнавський… Ось вони, дивляться на нас зі своїх фотосвітлин…

Нічого героїчного нема ні в їхніх очах, ні в обличчях, ані в складках одягу, тільки тоді, коли розстріляли вони по ворогу всі снаряди й, піднявши свій постріляний прапор, кинулися в атаку, всі здригнулися і побачили, які великі серця билися під цими сірими студентськими шинелями.

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим…» (читаємо зі звернення «До українського студентства» у «Новій Раді» за 11 січня 1918).

Усвідомивши, що саме зараз в Україні вирішується вічно гамлетівське «бути чи не бути», вони «змінили книжки на гранати… щоб… з огню творити славний час, бо настав уже час все Україні в дар принести» (Володимир Янів, 1932).

Чи сподівалися вони на винагороду, принісши на залитий кров’ю вівтар Батьківщини свої життя?
Чи вірили у власну перемогу?

Чи знали, що йдуть на смерть, аби потім повернутися у безсмертя?
Ось перед вами Лицарі Абсурду, які кинули виклик агресору, від жаху перед яким невдовзі здригнеться весь цивілізований світ.

Та чи був це абсурд?
Після похорону прем’єр Винниченко скаже: «Жаль хлопців, вони полягли за чужу нам державу». О так, та держава, за яку віддали життя крутянці, була чужою соціалістові Винниченку, який покинув український уряд, щоб згодом очолити псевдоукраїнський комуністичний осередок у Відні, бо, на його думку, «Україні нема за що воювати, їй не треба творити своєї армії… треба… нове життя у спільній державі Росії». Чужою вона була і безсилому президенту Грушевському, і військовому міністру Поршу, який послав юнаків на гарматне м’ясо після масової демобілізації збройних сил УНР, і більшості політиканів Української Центральної Ради. Україна ХХІ сторіччя також є чужою переляканій маріонетці у президентському кріслі, і всій машкарі, що вже не потребує навіть «української маски», а відверто сміється і фотографується, поклавши чобіт на голову побитого мітингувальника. І це не випадково…

«Того дня, коли большевики вступили у Київ, коли, здавалось, усе загинуло, прийшла до мене мати і впала переді мною навколюшки, – згадувала Людмила Старицька-Черняхівська, – «Я мала одного сина, так, як сонце в небі, – сказала вона, – і він пішов проти большевиків. Коли б я йому сказала одно слово, коли б я прохала його лишитись, він пожалував би мене і зостався б зі мною, але я не сказала ні слова: коли Україні потрібні наші діти, – хай ідуть. Тільки скажіть мені, покляніться мені, що Україна не загинула, і тоді я не буду плакати, не буду вбиватись за єдиним моїм сином». Через 96 років, коли в центрі Києва озвірілий беркутівець зриватиме жовто-блакитний прапор і топтатиме його в бруд, євромайданівці Сергій Нігоян і Михайло Жизневський зросять український сніг вірменською і білоруською кров’ю. «На Майдані повинні триматись. Мій син загинув за всю Україну», – скаже мати Сергія Нігояна, коли побачить мертве тіло двадцятиоднорічного сина, який отримав три вогнепальні поранення в голову, шию і груди. «Вони мені не сказали відкритим текстом, – розповість мати Михайла Жизневського кореспондентам радіо «Свобода» про те, як міліціонери повідомили їй жахливу звістку, – але я по їх настрою помітила: «Однією худобою більше, однією менше…».
«На кого ж завзявся Каїн»… у 2014 як і в 1918? І чи не був це той самий убивця, із яким змагаємося сьогодні, убивця, що всмоктався у нашу плоть і кров, наче п’явка, забирає життя і точить свідомість? Зрадник-ренегат Ефіальт, який виказав персам Фермопільський прохід у горах Спарти, загинув від ножа свого родича-грека. Окомунений перевертень-убивця Юрій Коцюбинський, якого Сергій Єфремов назвав «славного батька виродним сином», упав од рук своїх соратників-більшовиків. Кривавий убивця Міхаїл Муравйов, який після поразки під Крутами, наче смерч, пройшов вулицями Києва на броньовиках із написом «Смерть українцям!», звалився продірявлений шістьома кулями своїх поплічників. Убивць із «Беркуту», від куль яких загинули Нігоян та Жизневський, не омине цей страшний вирок, бо «хто з мечем прийде, від меча і загине».
Розстріляний світанок Української Народної Республіки, яка народилася на політичній карті Європи, щоб упасти під кривавий чобіт північного вандала… І кривавий січневий присмерк двадцятидвохрічної України, яка вирвалася з пазурів радянського звіра, щоб заявити право на життя…

Що означають для нас Крути?
Трагічна помилка, безумний чин, випадковість?
Крути – це перемога.
Перемога життя над смертю. Віри над зневірою. Людяності над звірством. Совісті над продажністю.
«Стримайте ваші сльози! – скаже на похороні героїв Грушевський. – Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни».

Чи ж зберегла про них Вітчизна вдячну пам’ять?
1934 могили героїв на Аскольдовому цвинтарі зрівняли з землею.
1991 ентузіасти зі Спілки української молоді встановили на станції Крути березовий хрест із терновим вінком.
1996 з’явився земляний пагорб Слави та меморіальна дошка, ще через десять років меморіал героям Крут.
2014 Герої Крут, як Лицарі Совісті, незримо пройшли Києвом перед своїми нащадками могутнім строєм, повним урочистого ритму й краси.

…Пройшли під утоптаними в бруд жовто-блакитними прапорами так велично й натхненно, що якби кожен міг собі це уявити, багато хто заплакав би сьогодні, що розміняв свою совість на тридцять проклятих срібняків… Пройшли, щоб переконати нас: майбутнє творить не той, хто задоволений теперішнім, а той, хто кардинально не задоволений ним.

Тому «не забуваймо про меч, учімось міцно тримати його в своїх руках» (Симон Петлюра), бо нові Герої Совісті гинуть сьогодні від пострілів на Грушевського.
 

Вадим Василенко,
аспірант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Національної академії наук України

Розумні санкції, або Як подолати “глибоку стурбованість”

Євромайдан-хода вулицями Рима 23.02.14 (АНОНС)