in

Журавочка. Оповідання Віри Новосад

Як заплава великої річки, зелень центрального парку трикутником врізалась у невеличкий парк, що наче в обійми взяв будівлі центрального шпиталю. Саме по неділях тут було людно. Збирались  бадантки різних національностей, що на візочках вивозили своїх сеньйор.  Уляна ніколи не думала, що доля так од неї відвернеться і тепер сама опиниться у візку, а  замість заробітку -нерухомі ноги, що боліли ночами і не давали спати, а ночі темні і сумні. Коли ж  помріяти можна було б? Та хвороба стояла коло ліжка і не пускала жодних мрій.

 

А цей недільний ранок був чудовий:  сонячний, лагідний. Легкий вітер обнімав за плечі, хвилею проходив по тілу і зупинявся біля ніг.
–    Одарко, ходи-но до нас, нам твого голосу бракує! – маленька кругла Одарка підкотила до лавки, де сиділи дівчата.
–    То якої?
–    Та Тарасової…

Дівчата співали, а довкола збирались люди. Слухали, аплодували, кричали браво. А Уляна розплакалась.
-Ти чого, Уляно, їм подобається, бачиш сміються, – тихо мовила Одарка.
– А мені сумно, сумно як згадаю…

У класі Уляна була найменша і називали її: «маленька дівчина».  Любила декламувати вірші. Коли декламувала, здавалось росла і виростала вище від усіх, могла проникати в душі, змінювати бажання. Так, вона любила вчителя української мови і літератури, бо відчувала, як змінюється сама, коли він розказував про творчість письменників, про незламність українського духу. Вона пам’ятала і цей ранок, коли страшна звістка стукала у вікна від оселі до оселі: «Вчитель повісився!»

Маленька дівчинка Уляна відчула як запекло в грудях. Вона перебирала в пам’яті усі деталі. Аж раптом перед очима винирнув образ однокласника Володі. Він зі всіх предметів в табелі мав «5», а з української «3».

Батько Володі працював робітником на ТЕЦ. Він не любив багато говорити, його погляд завжди концентрувався на одній точці. Цей чоловік , здавалось, чогось боявся, наче за ним ходила якась правда, а він від неї ховався. Маленька дівчинка побігла, її ноги самі привели до оселі вчителя. Перед будинком юрмилась група людей. Уляна тихо привіталась і так само тихо зайшла до оселі. Вчитель лежав спокійно, ніби думав про щось дуже важливе, дружина бідкалась, що дати в руки? Молитвенник? Але ж він не ходив до церкви!  Уляна витягла із сумочки  свій невеличкий «Кобзар» Т.Шевченка,  підписала від учнів 10-Б і простягла дружині.

Сама не пішла, почвалала до школи, зайшла у свій 10-Б, який був класом і кабінетом української мови і літератури. Аж під саму стелю стелажі, заповнені книгами. Він вечорами тут працював, багато читав, писав статті. Уляна зайшла в кабінет і ледь не знепритомніла. Книги валялись по підлозі, потоптані брудними черевиками.

У цей день усі гуртувались, дорослі в один гурт, діти- в другий, тільки Володі не було в жодному з гуртів. Володя був у церкві. Його батько сидів за одною з лавок. Він бився головою об дерево, промовляючи: « Вибач, вибач мені. Я погань. Я слабак. Я звичайний робітник, а хотів, щоб мій син був відмінником, а потім закінчив інститут. Так, мій син не знає рідної граматики, що з того? Ти говорив, що мій син за зміст творів «5» – оцінка заслужена і грамота «3» – теж заслужена, більше не можеш поставити. А я, погань, почав шантажувати фотографією нашого бойового минулого, коли ми разом пішли боротись за Україну, за її мову. А з рідним сином не дав ради, не зумів переконати, що таке грамотність. Погань, погань…» – майже кричав він. Раптом відчув дотик руки свого сина: «Тату, я твій син, я буду завжди біля тебе, я… – замовк, а в очах   читав: ти будеш пам’ятати, доки буду біля тебе…»

Серед розкиданих книг Уляна шукала вишиту обкладинку. Як розіп’ята душа, присипаний порохом, валявся у кутку «Кобзар». «Не побачили» – зраділа, розгорнула, так це він, учителів «кобзар», вона вже гортала його, ось на останній сторінці написано: Колодіївський ліс, 1945р.
Вчитель воював у бандерівцях, воював за Україну, а вона хотіла завжди відчувати цей незламний дух націоналізму, якого  вороги досі боялися і ненавиділи,  от і тепер «Кобзар» учителя буде поруч.  Коли довелось покидати країну, забрала «Кобзар» з собою в Італію. Сама вечорами перечитувала і стримувала сльози, щоб ніхто не бачив. Сильна… а вчитель не витримав, чого не витримав? Отакої! В лісі себе не застрелив, а тут… війна давно закінчилась…

Уляна не бачила, як батько Володі плакав у церкві, як кричав: «я –гниль, без пістоля вбив свого друга…» Він тримав у руках пожовклу фотографію, де вони з вчителем їли кашу в лісі обоє молоді бандерівці. І от не витримав. Пішов до вчителя тицьнув фотографію по під ніс:
-Пам’ятаєш? – зі злістю випалив, – ліс. Були разом. А обком партії тільки чекає. А ти член партії. Будуть розбирати тебе на всіх засіданнях. А далі – тюрма або Сибір. То що краще: поставити моєму синові оцінку «5» за грамотність і попросити вибачення у класу чи Сибір. Нині вирішуєш свою долю…

– Зажди, як я можу виправити оцінку? Це ж грамотність рідної мови! Нема мови – нема народу!
– То, кажеш, ні?
–    Ні.
–    То буде «так», от побачиш…
І побачив, як плакали учні учителя, як плакала його сім’я.

Уляна  озирнулася. Італійці задоволено плескали в долоні, просили ще заспівати. Уляна втомилась. Чи то думки ятрили душу чи справді більше сил немає. Відкотила візок подалі від натовпу, сидить, слухає як листя гомонить. Раптом  вловила на собі погляд. Неподалік стояв чоловік і пильно стежив за нею.

–    Тарасе? – зойкнула Уляна.
–    Звідки ви мене знаєте? – Тарас  усміхнувся.
–    Ну як же: ті ж самі очі як і на портреті з вишитої обкладинки «Кобзаря»!
–    А ви звідки родом? –підійшов ближче.
–    Зі Львова, – зніяковіла Уляна.
–    Гарне місто…
–    Місто запашної кави, а Італія – країна троянд, тільки я, мабуть, більше нічого не побачу, – зовсім тихо промовила Уляна.
–    Ну-ну, не треба… а можна я буду приходити до вас, хоч інколи?

Кивнула. І він приходив. Приходив і давав надію. «Рухайся!» – наказував, а вона від болю стискала зуби і рухалась. Лікарі казали, що не виживе. Після операції, місяць у комі, а далі повільно наче з мороку поверталася пам’ять… Коли опам’яталася, не могла говорити, чула, як їй співали українські пісні і повернулася мова, тепер тільки ноги…

Тарас брав попід пахи Уляну, ставив на ноги.
–    Я лечу, лечу, Тарасе, на свою Україну лечу, ой, думи мої, думи і я вслід за журавлями полину… скоро… зовсім скоро…
–    Ні, ти спершу побачиш країну троянд, їдемо в Рим, – покликав Тарас.
–    Як?

Їхали машиною, назустріч бігли поля з рівними рядочками виноградників.
–    То хто він, Шевченко, поет чи художник? – питається Уляна в Тараса.
–    А ти послухай, як він малює словом: «садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть…» чуєш, як гудуть хрущі?
–    Просто над вухом, – сміялася Уляна.

Машина зупинилася коло кладовища.
–    Ти куди? – злякано спитала Уляна.
–    До Карла! Хочеш зі мною?
–    Якось я не думала…
–    Не хвилюйся, віддамо шану Карлу Брюллову за Шевченка та й назад…

Повертатися в місто було легко, вечірній Рим вабив вогнями.
–    Я запрошую вельмишановну пані на вальс, – вимовив Тарас, коли опинилися посеред площі святого Петра.
–    Я…я…

Він підхопив її на руки і прошепотів: «Лети, моя журавочко, лети»…
«Це диво», – лікарі розводили руками, коли рідні забирали Уляну додому, – «вона повертається до життя, вона буде ходити… як це сталося?»
–    Я вірила… – казала Уляна.

Віра Новосад

Україна та Італія активізують політичний діалог

Анна Ярославна – знайома незнайомка