in

Заробітчанські шляхи української жінки

alt   Наближається  ще одна річниця мого заробітчанства на теренах Італії. Аналізуючи прожиті роки, роблю висновок, що воно почалося набагато раніше.

“è che mestiere fa? Il povero.”
 C. Collodi. “Le avventure di Pinocchio”

«Яку роботу він робить? Бідняк “. – так відповів Піноккіо на запитання Манжафуоко у оригіналі книги Коллоді «Пригоди Піноккіо».

Наближається  ще одна річниця мого заробітчанства на теренах Італії. Аналізуючи прожиті роки, роблю висновок, що воно почалося набагато раніше.

Як ми «за Союзу» проводили наші відпустки? Маю на увазі тих, хто належав до того ж соціального прошарку, що і батько італійського Буратіно. Брали відпустку, щоб побілити хату, заготувати сіно на зиму, поїхати «на буряки» чи «на льон» в Росію, або для того, аби перелопачувати зерно на токах Східної України.
Моє заробітчанство почалося ще в 1987 році, коли старший син закінчив школу. Як виявилося, він виношував давню мрію – прожити студентські роки в столиці СРСР. Записався на підготовчі курси, для удосконалення термінології російської мови, не пропустивши жодного заняття, успішно оволодів лексикою і відмінно склав вступний іспит. За тодішніми умовами від решти екзаменів його було звільнено. Таким чином він став студентом престижного московського ВНЗ.

На фінансову допомогу мого чоловіка розраховуватися не доводилося, та не могла заперечувати  сину, перекреслити його бажання. Здала його випускний костюм в комісійний магазин, оформила відпустку, і за ці гроші відправила сімнадцятирічного юнака на навчання.

Залишилася без засобів на проживання, тому єдиним виходом для мене було їхати в колгосп на польові роботи – там і годують, і заробити щось можна. Поїхала на Сумщину на збір картоплі. Моя бригада приїхала на роботу раніше, тому добиратися до села довелося самій. Спочатку поїздом до Сум. Рейсового автобуса  в той день очікувати не доводилося, бо була друга половина дня. Підсіла в таксі. Водій запевнив, що знає, де маю зійти. Але не так було, мій поворот проїхали, тому змушена була повертатися, а потім ще від асфальту польовою дорогою до села… На зупинці касир сказала – треба чекати майже годину, або попуткою назад проїхати 10 км. Так я і зробила.

Дуже швидко на моє прохання зупинився КамАЗ, я, ощасливлена, закладаю в кабіну свої нехитрі пожитки, піднімаю очі, а мені усміхається з-за керма вусатий, з палаючими очима грузин: «Вхаді красавіца, вхаді. Ти гость, я гость, ми оба гості». Я остовпіла від несподіванки, втратила дар мови. В цей критичний момент чую владний голос касира, який явно слідкував за мною: «Женщіна, сійчас же забірайте свої вєщі і возвращайтєсь обратно!»

Його голос вивів мене із шокового стану. Я без слова вихопила речі і вискочила на зупинку. «Їх тут целая бригада. Тянуть високовольтну лінію. Він би вас кинув в бригаду, і ніхто би вас больше не увидел» – уважна, співчутлива жінка дала випити холодної води, згодом посадила в автобус. Пояснила  водієві обстановку.  До села я дійшла тоді, коли сутінки уже спустились на землю. Так я подолала ще один етап моєї ризикованої подорожі.

Кого ж я зустріла в бригаді?

Синьооку Анну, що в Палаці Щастя нашого міста вела церемонію цивільних шлюбів, красуню-гуцулку Марічку, члена заводського комітету одного із міських підприємств, медсестру Віру з шкірдиспансера, Славу-вчительку, ведуче сопрано вчительського хору. Усі, як і я, звиклі більше до інтелектуальної праці. Була між нами одна незнайома мені жінка, яка більше, ніж інші, була придатна для фізичної роботи. Зайшла в кімнату. Жінки, усі, як одна, були смертельно втомлені, зі згаслими очима, кожна на своєму ліжку. Ніхто не говорив, не сміявся – панувала тиша.  Під ранок, ще темно було, чую, як котрась із наших зі страхом викрикує: «О Боже! Вже приїхав!». Згодом і я стала боятися гудіння трактора з причепом, який щоранку віз нас в поле.

Ціну нашого заробітчанського хліба я пізнала в перший же робочий день. Наступного ранку я не могла рухатись. Все тіло боліло, здавалося напоєним отрутою. Благо, що випав дощ і нас не вивезли в поле. Більше дощів не було… Це був єдиний вихідний за весь період. З Вірою-медсестрою в мене склалися дружні стосунки, вона мене утішала і підтримувала: «То молочна кислота дає такий ефект, ти звикнеш до фізичних навантажень, і біль мине».

Та молочна кислота не розчинялась і я постійно жила і працювала із нею. Мене рятувала лише «баня». На прохання нашої бригадирки, завідуюча ферми дозволила купатися в корівнику. Місце, де мили молочні бідони, було вистелене двома металевими листами, а поряд стояла висока бочка з теплою водою. Ми поливали себе водою, м’язи розслаблялися і самопочуття покращувалося. Не всі поділяли нашу з Вірою тягу до купання. Казали, що ми ще маємо силу йти до корівника, а вони раді добратися до ліжка.

Майже місяць ми працювали від темна до темна, не бачили ні села, ні його жителів. Ми були знайомі лише із трактористом, що возив нас у поле, розорював рядки, він же відвозив урожай. Також бачили літнього інваліда, що конем привозив в поле їжу і питну воду. Мали нагоду познайомитися із головою колгоспу. Він, як дбайливий господар, вимагав від нас якісної роботи, докоряв, коли знаходив між картоплею дріб.

Тим часом почали дошкуляти раннішні холода, наші сили вичерпались, ми більше не спроможні були працювати. Те, що у полі залишилося після нас і – дріб, і велика картопля, прикрив сніг. Іншої робочої сили в селі не знайшлось…

Із мізерним заробітком я поїхала до Москви відвідати сина, дякуючи небу, зустріла його, йдучи вулицею до університету. Він ще не встиг адаптуватися до нового життя. З жалем розказував, як довго він шукав земляка-українця, а коли знайшов, то виявилося, що він українською мовою не володів. Не довго ми побули разом. Купила квиток на зворотню дорогу, віддала зароблене моєму студенту і в той же день – до дому, до молодшої доньки. Купила їй в подарунок ляльку, войлочні чобітки, а собі – відріз ситця на халат. Ото і все.

Олександра Кліщ

Продовження:

Заробітчанські шляхи української жінки-2

В Римі втринадцяте відзначено День Матері

Материнство на віддалі, або про заробітчанство без прикрас