in

За годину до крові

   Враження від київських подій учасника Євромайдану

Болісне відчуття, коли прокидаєшся після обіду й усвідомлюєш, що ніч давно кудись утекла, а за столом чекають стоси паперів і гора роботи. Та з голови не йдуть тисячі голосів, які вчора привіз із собою з Грушевського. Потопаючи ногами в ранкових кучугурах, о пів на сьому я біг на залізничний вокзал, а потім з’ясувалося, що через раптовий снігопад поїзд запізнюється на півтори години. Стоячи у вестибюлі, зачепився словом із якоюсь жінкою. Довідавшись, що я літератор, вона почала навперебій читати свої вірші аж доки «Одеса-Київ» не прибув до Вінниці. Перше, що здивувало, в Києві майже нема снігу, лише трішки припорошило. І ще – тихо так, безвітряно. Немов перед бурею.

Коли дістався на Грушевського 4 (будівля НАНУ), побачив на стіні білий прапор із червоним хрестом, а біля дверей – громадську охорону. У НАНУ мене не впустили, бо там розташувався медичний штаб мітингувальників, а пропуск – лише за посвідченнями (свого, як завжди, я не взяв). Спочатку обурився. Пояснюю, що я аспірант, в Інституті повинна відбутися лекція з філософії. Тоді зрозумів, що сприймати філософські доктрини все одно вже не зможу – на першому поверсі, в залі, лежать поранені, як після війни, а перед вікнами Академії, як у Тичини, «не вітер – буря! Трощить, ламає, з землі вириває». А сьогодні зранку подзвонила знайома і сказала, що в лазареті (тобто в приміщенні НАНУ) від поранень помер чоловік (20-річний вірменин Сергій Нігоян, родом із села Березноватівка Дніпропетровської області, єдиний син у сім’ї). Така от філософія… «Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм не жаль…» (той же Тичина). Зранку ввімкнув телевізор. Президент вітає українців із Днем соборності. У цю ж хвилину дзвонить знайомий, аспірант-мовник, і розповідає, що зараз в Інституті української мови лікують двох повстанців, яких нещодавно «виловили» беркутівці (оцініть красу терміну!), роздягли на десятиградусному морозі, облили водою, а тоді вигнали до барикад, що на Євромайдані. Виявляється, що це були звичайні будівельники з Кіровограда, які залишилися ночувати поблизу Музейного провулку 2 (туди увірвався «Беркут» і вчинив розбій). Я вимкнув телевізор, бо відчув таку відразу, ледве не до блювоти (особливо верне завчено-повторюване, тупе до неможливості: «Наша мета – стабільність, добробут, вільне життя у вільній країні»). Стабільність! День соборності! – а на Грушевського кров… «Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу». (З Акту Злуки 22 січня 1919). А через 95 років зі сторінок «Голосу України» та «Урядового кур’єру» читаємо антилюдські закони, що не відповідають ніяким міжнародним стандартам, бо ж закони в нас пишуться на лівому чи правому коліні якогось третьорядного депутата. Символічно, чи не так?

Учора разом зі знайомою (вона теж не дійшла на лекцію) пробув серед мітингувальників увесь день і переконався, що насправді події виглядають далеко не так, як ми бачимо їх по той бік екрану. Сходимо з тротуару. Вісім спалених автобусів лежать по колу, навколо горять вогні (з обох боків гріються – люди і беркутівці), вулиця задимлена через шумові гранати та гранати зі сльозогінним газом. На деревах – плакати. По другий бік Грушевського бруківки немає (вчора активісти зробили з неї «боєприпаси»). За кордоном у повній бойовій готовності, з касками, щитами й пістолетами, у три чи чотири колони стоять рейдери. Йдучи, знайома показує смс-повідомлення, що вчора надійшло їй на телефон: «Шановний абоненте, ви зареєстровані як учасник масових заворушень» (навіть таким способом залякування не гребують, хоч вона, як і більшість наукових співробітників, прийшла на Грушевського, бо тут працює). Піднімаємося на пагорб, що біля Парламентської бібліотеки, аби краще роздивитися, що діється по той бік. Звідти бачимо, що беркутівці розбили цілий табір (вогні, машини), немов готуються до облоги. У цей час люди, що внизу, почали співати «Ще не вмерла», і раптом здійнявся вітер, сипнув сніг – природа ніби прокинулася. Через кожні пів години ми забігали грітися в «Наукову думку», бо холод був нестерпний (крім нас, там юрбилося чимало мітингувальників). А на Грушевського молодь, і діти, і люди похилого віку – приходять і приходять.

Попросилися погрітися біля хлопців, що палили вогонь на Лобановського. Ті в касках, загорнуті в жовто-блакитні прапори, знайомляться з нами, діляться враженнями від останніх подій, а потім застерігають, щоби ми були обережними, бо снайпери з дахів на урядовому кварталі розважаються тим, що стріляють у людей гумовими кулями (вже поранили кількох журналістів). «Не оминула одна з цих куль і мене», – показує один, чим у нього стріляли «на передовій» (це тепер так вулицю Грушевського називають). Інший сміється: «Виставимо перед беркутом портрети Януковича, нехай стріляють». Поруч бабуся барабанить у бляшанку, скандує «Банду геть!». Запитую, чому закрила обличчя? Відповідає: для того, щоб діти чи внуки не впізнали, що й вона тут, не може сидіти перед телевізором, коли по людях стріляють: «Де це бачено? Ніби надворі сорок другий».

Близько п’ятої подзвонили батьки: «З тобою все гаразд? Нічого не сталося?». – «Нічого». – «Ти ж розумієш, що ризикуєш». – «А хіба ті, що на передовій, не ризикують? Чи в них немає рідних?». І, стишивши голос, кажу: «Це зоветься вибір, мамо». Тоді цитую їй уривок із Ольги Перехрест (цей простенький вірш студентки Школи журналістики УКУ за кілька днів став лозунгом для всієї свідомої української молоді). Їдучи в поїзді, все ще думав, що зараз відчуває мати Сергія Нігояна? А ті два хлопці, що втратили в нічному протистоянні один руку, інший ногу, назавжди залишившись інвалідами? Чи, може, вони не знали, чим ризикують?

Сідаю за стіл, де ще чекають папери, та згадую в Тичини: «Кого ж нам на Вкраїну ждать? – Кармелюк. – Сковорода». Ще один дзвінок: дізнаюся, що силовики увірвалися в медичний штаб (тобто в НАНУ) і вчинили там погром (як перед цим у НСПУ). Це остання крапля: розумію, що більше не можу сидіти в теплій кімнаті, коли потрібен там, на Грушевського, перед стінами НАНУ.

Все вирішено: їду!

Вадим Василенко,
аспірант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка
Національної академії наук України

Україна революційна. Хроніка подій

Реформа декларування доходів України: батіг без пряника