in

Зрада… вона однакова на смак

   Вона розридалася, як тільки переступила поріг храму. Впала на коліна, й одинокі люди, які заходили в храм, з розумінням залишали її саму у цьому куточку святої обителі. Лункі схлипування, що дзвеніли у величному склепінні собору, потроху переходили у шепотіння. І лише тоді священик підійшов до неї. – Отче, посповідайте… – Ти вже посповідалася.

На вулиці, у скверику, сиділа така ж, як і вона, заробітчанка. – Що, допекло? У душу не лізла. Розговорилася сама. – Я з в’язниці недавно. Хоча могла б уже у землі лежати… Дитя не догледіла. До синьйора прийшли гості, мене смикають – те подай, те зроби. Бо я і хатня робітниця, і няня, хоч багаті, але теж економлять. Поки бігала з кухні до вітальні, хлопчик випав з поля зору. Здається, на кілька хвилин. Раптом чую крик, страшний, пронизливий. Біжу до нього і бачу: маленький Беніто лежить на дні басейну, а синьйора стоїть, як вкопана, і кричить… Прибігли гості, хазяїн. Дитину витягли, почали відкачувати, та все марно. Синьйор мовчки кудись пішов. І повернувся з пістолетом. Я пам’ятаю лише яскравий спалах світла…

А далі лікарня, в’язниця. Всі гроші на адвокатів витратила. Вже мала додому повертатися. Донька, як дзвонила, все казала: “На хату заробила – приїжджай уже”. Моя розумничка, моя Русенька…

Я ж покинула її – ще трьох рочків не було. Син закінчував школу, вчитися треба, квартиру треба. Не будеш усе життя із свекрами у хаті тулитися. Думала, якраз, поки мала до школи піде, якусь копійку зароблю. Господи, хто б знав, скільки треба було витримати… Хоча що тобі казати, сама знаєш. Доглядала старих в основному, а тут знайома каже: “Я їду в Україну, моя синьйора просить, щоб я когось їй порекомендувала на няню. Не хочеш спробувати?” І я погодилася. Дитинка трапилася хороша, а хазяї захотіли, щоб я ще хатню роботу виконувала, платити будуть більше. І знову погодилася. Як до того все йшло. Колишеш, бувало, те дитятко, а в самої серце розривається: як там мої, чи хто співає колискову моїй донечці? Кума лист прислала. Пише: приїжджай, бо твій Микола запивати став, з бабами совається.

Перший рік ще тримався, а далі пішло – поїхало. Думала, рік докалатаю і поїду вже. А бачиш, що сталося…

Ось прийшла до церкви посповідатися, переступила поріг і не витримала. Вони довго того дня ще гуляли по місту. Дві самотні українські душі, яким і виговоритися нікому у цьому чужомовному місті під палючим італійським сонцем. Потім обмінялися адресами і телефонами й розійшлися кожна на свою заробітчанську голгофу. Валя часто телефонувала до Марійки, у вихідні разом їздили до храму, бо тільки там можна було ще черпати силу і терпіння.

– Як я їх ненавиджу, ці їхні погляди, – сказала якось Валя, маючи на увазі італійських чоловіків, у яких щелепа відвисала ледве не до землі, коли бачили на вулиці гарну слов’янську жінку. – І наші дурепи ще за них заміж виходять. За кого? Нормальні і у них всі одружені, а якийсь непотріб – зате скільки апломбу, що він ощасливив нашу жінку! Якось вона зателефонувала стривожена і повідомила: “Їду!” Мама тяжкохвора. І з хатою треба розібратися, документи оформити. Якщо щось – тримай мені своє місце”.

Валі не було кілька місяців, і Марія думала, що зустрінеться з подругою по нещастю вже на батьківщині. Але та приїхала чорніша чорної землі. Вдома війна, і там її ніхто, крім дітей, уже не чекав. Чоловік заспівав про розлучення, а свекор взагалі сказав: “Твого тут немає нічого, і вали до своїх італьяно!”

Невже світ збожеволів?! Після всього, що вона пережила, після трьох років каторжної праці їй сказали, що її тут нічого немає. Вона забрала Русланочку і почала судовий процес з розлучення. Жила з дитиною по знайомих, потім поселилася в готелі. Багато відсудити не вдалося, але частину грошей чоловік їй сплатив. Залишатися в цьому місті не хотілося більше ані на день. Кинулася оформляти візу, малій документи не оформляють. Так і повернулася поки що сама в надії, що вдасться щось зробити. Доньку залишила на хвору маму, бо іншого виходу просто не бачила. Знайшла Марія їй гарне місце, хоча їздити треба було трохи далеко.

На центральній площі у вихідні збираються в основному українці. Погомоніти, почути рідну мову й новини з перших вуст із України. Вони теж туди ходили, як була можливість. І серед цього бабського царства запримітили спортивного молодого чоловіка, який почувався у цьому товаристві як свій. Виявляється, Сергій теж із їхньої когорти. Хоча в Італії зустріти наших чоловіків важко – вони не будуть мити ноги престарілим синьйорам. А Сергій мив, і не одній синьйорі, а й паралізованому синьйорові – він доглядав цілу сім’ю. Дівчата були шоковані, коли дізналися, що він – колишній військовий. І не просто вояка, а ще й генеральський зять!

Що вже його погнало на чужину? Хорошим зятем і чоловіком для генеральської доньки він був доти, доки в армії не почалися перетрубації і доки приносив щомісяця хорошу зарплату. Генеральській доньці цих грошей явно не вистачало, але татусь не залишав молоду сім’ю без підтримки. Все в одну мить закінчилося – молода дружина обізвала його невдахою, забрала сина і поїхала в Росію. Сергій з армії звільнився, потім вирішив: якщо він такий невдаха, то хоч заробить гроші для сина, щоб згадував батька добрим словом. І поїхав в Італію.

– Я здоровий мужик, їсти хочеться, а баба трапилася така скупа. Я у них жив і харчувався. Вони спати полягають, а я чап-чалап до холодильника, світла не вмикаючи. Тільки відкрию – баба вже на порозі. Та трясця твоїй мамі! І щось кричить на мене, а я посилаю її подалі. Я їсти хочу! Ну вреднюча баба, не те слово. Дід лежить паралізований, а вона стане над ним і бубнить: “Ти скоро помреш, і я тебе поховаю, і знайду собі молодшого”. Я вже не витримав одного разу, як цикнув на неї, вона аж витріщилася від несподіванки. А він безобидний такий, нещасний…

Сергій був розумником і не впасти в око жінкам не міг. Такий мужик пропадає! Цю недосяжну, здавалося, фортецю взяла тільки Валя – своїм небагатослів’ям і таким болем та відчаєм в очах, що хотілося впасти перед нею на коліна і просити прощення. Не знав за що, але просити. Бо сам пережив такий же біль.

Зрада – вона однакова на смак… Марійка щиро раділа за подругу, що та, нарешті, трохи відігріла душу і стала просто жити. Вони з Сергієм проводжали її в Україну, коли Марійчині італійські “канікули”, врешті-решт, закінчилися. Чоловік просто подзвонив і сказав: “Приїжджай, бо може бути пізно”. І вона поїхала. Валя їй писала, інколи дзвонила, а потім на якийсь період замовкла. Об’явилася новиною, від якої подруга втратила дар мови: “У нас буде дитинка… Ми з Сергієм одружилися. Приїдемо за нашою Русею”.

Ніна РОМАНЮК

http://www.viche.lutsk.ua

ПОРЯДОК АКРЕДИТАЦІЇ представників ЗМІ при ЦВК на період підготовки і проведення виборів народних депутатів України

Амністія поширюватиметься тільки на нелегалів