in

Коли павичі гублять пір’я. Оповідання Віри Новосад

День видався спекотним.  Гаряча пора для тих, хто в полі, бажана відпустка для тих, хто зазвичай кожного року їздить на море, в гори, або деінде шукає відпочинку за цілий рік невтомної праці, зрештою кожному своє, а надворі стояв серпень, останній місяць літа. Ранкове сонце залило  подвір’я, де зупинився невеличкий автобус. Ніде було сховатися від обідньої спеки, жодного деревця. Cонце пражило нестерпно, та павичам, що прогулювались по подвір’ї було байдуже. Навпаки вони навіть розпушили свої хвости, що  вилискувалися яскравими барвами на осонні. Ще трохи і бус помандрує назад в Україну, запакований італійськими подарунками, повезе вісточки з далекого краю у рідні землі. О такій порі завжди багато народу юрмилося у дворі, жінки поспішали віддати «передачу» – коробки, на яких були написані адреси,  майже вся географія Львівської області.

Господиня двору, пані Марія, щосили бігла з будинку до буса. Її великі груди здіймалися вгору  від важкого дихання.  Захекана, вона ще здалеку кричала до жінок:
–    Зачекайте!
Водій невеличкого автобусу розчинив дверцята та вдоволено глянув на жінку, що бігла.
–    Ти, Павле, привіз мені з Неаполя те, що я просила? – запитала вона, стримуючи повітря в грудях.
Павло, повільно вийшов з автобусу, випускаючи насамперед свій округлий, не по літах, живіт, а вже потім сам.
–    Аякже, навіть номер почепив – перший, – його обличчя так усміхнулось, що підборіддя скидалось на дозрілу скибку кавуна.
–    Та ти хоть розпакуй, нех сі подивлю за шо гроші великі дала, – пані Марія аж задріботіла ногами від нетерплячки.

Павло акуратно дістав пакунок під першим номером і обережно розгорнув його. За ці роки він  став  віртуозом у пакуванні, мав – бо нагоду, щотижня бус, наповнений  коробками летів до своїх адресатів. Коли папір впав донизу, жінки ахнули і заніміли. Перед ними стояли два образи – Ісуса Христа та Діви Марії: рами позолочені, обличчя вилиті з бронзи. Першою заговорила Славка:
–    Скільки жию на тім світі, а такого чуда не виділам. То скільки ти, Марійцю, за них заплатила?
–    Навіть сказати не можу, бо якби мій Славко дізнався, то певне би забив. То образи до нової хати. Восени посвячу хату і образи. Повішу їх в залі. Я так думаю, чи вишиті рушники підійдуть на ті образи? Така мебля, такі образи – і вишиті рушники! Нє, не буде файно, – Марійка так від задоволення заговорилась, що незчулася, як підійшов Славко, її чоловік, тихо-тихо, як павичі ходять.

Марія та Славко доглядали  за будинком та господарством  власника однієї фабрики. Славко косив траву і годував павичів. Це він від них навчився ступати тихо та величаво, з високо піднятою головою.
–    То за що я тебе, Марійцю, маю забити? – запитав, сміючись, Славко.
–    Та ти тільки, Славку, подивися, які ладні образи купила твоя Марійка. Такі ладні вартують храму, не те, що хати, – щебетала синьоока Ганя з Перемишлян.
–    А ну, розступіться, нех я сі подивлю… – і його голос з кожним словом набирав сили, як хвиля, що народжується далеко в морі, а до берега приходить дужа, що може знести все на своєму шляху, – Шо – шо? Образи? Ну, баняки чи якісь лахи… а то образи! То шо в нас в Україні немає образів? А образи моєї мами, то вже тобі не ладні?
–    А–я, рами цілком знищив жук, і від часу вони потемніли. Я такі образи до нової хати не повішу! Нє, того не буде нігди, Славцю! – не говорила, а стріляла словами Марія.

–    Я дам до художника ві Львові, вони перемалюють. Рами найдорожчі куплю! – гордо відповів Славко.
Славко пригадав, як маленьким пас корови, а чобіт не було за що купити, то від роси тріскали п’яти. Так боляче було! Він молився маленький, щоб менше боліло і біль вщухав. Усе життя ніби пов’язане з тими образами. Просили в Бога і хліба, і щастя, навіть як їхали в ту Італію, теж молилися до старих, рами, яких поглодав жук. Може і ладні з Неаполя, та нема в них нічого нашого, українського, немає нашої душі.

–    Ти, що, Славку, яку ще душу шукаєш в образах, чи тобі щось в голові перевернулось? – тепер не говорила, кричала Марійка.
–    Та ну, з вами і з вашими образами, – Павло ввімкнув магнітофон і, наче вода із шлангу, виплеснула пісня: «Ти меня находіш, я тєбя тєряю…»
–    Ну, Павлусю, не думав, шо ти такий дурний! Чи до церкви не ходив, чи тато тебе не бив, або забагато бив і все мудре вибив, – Славко сплюнув на траву, – то ти не маєш касети з нашою українською, яку співаєм на весіллю чи хрестинах? Душа так сумує, що аж часом розпирає груди…
–    Та маю, багато, але вдома забув, дядьку Славко…
–    А-а, забув? То я тобі нагадаю, – Славко випростався, як тільки міг, набрав розпеченого італійського повітря в груди, і почав:
–    «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…»

Усіх наче електричним струмом вдарило.  Жіночі голоси зазвучали так дзвінко, так урочисто, ніби ці люди не співали, а складали присягу на вірність, а слова «… запануємо ми, браття, у своїй сторонці» аж тричі проспівали. Мовчки стояли лише Галина та Павло. Галина розплакалась та так жалібно, що не могла і рота розтулити. Павло вимкнув магнітофон  й задивився на павичів, що неподалік у дворі годувалися. Птахи попідносили догори свої голівки аж перестали їсти та з цікавістю спостерігали за людьми, що ті з якогось дива і плачуть, і сміються, кричать та співають…

–    То ви, дядьку Славку, бавитися у великого патріота! – сказав чи то зі злістю, чи з образою, Павло,  – А що ви дуже зробили для України?
–    Я збудував хату, велику, цілий палац, – відповів Славко.
–    Хату, то ви збудували собі, а не Україні. Я свою теж докінчую…
–    Трьох доньок виховав, добре виховав, тепер вони будуть працювати на Україну, – трохи охриплим від співу голосом, сказав Славко. – А коли був Майдан, дві тисячі євро передав, – і вдарив себе кулаком в груди.
–    Майдан? – зареготав Павло, – Що той  Майдан дав – ніц! Ніц, пане Славку!
–    Та світ дізнався, що є така Україна, – виправдовувався Славко.

–    Світ знає про Україну, бо футболіст Андрій Шевченко з України, а не ваш Майдан!
–    А знаєш, шо фабрикант три роки досі кликав Марійку не Марійка, а Матрьошка.
Коли Марійка почула слово “Матрьошка”, зиркнула на свого чоловіка, що той вмовк одразу, мов окропом ошпарений. Ніхто більше не зреагував на прізвисько Матрьошка, лише Марійка відчула, як палає її обличчя, а ще більше горіла вся середина од сорому.

Марія легко знайшла роботу, бо знала ті, що шукають, стоять коло церкви. Село обрала навмання, на карті Італії. Тільки відійшла від  страшного переїзду, одразу пішла до церкви. Благо, церкву видно здалеку. Щойно стала під деревом, як підійшов гарно вбраний сеньйор, щось забелькотів по-італійськи. Вона не розуміла жодного слова, лише своїм єством відчула, що пропонують роботу. Кивнула. А він спитав: «Ке сі кямо?». Теж здогадалась і відповіла : «Марія».  – А, Матрьошка? – вдоволено усміхнувся сеньйор. Отож три роки була Матрьошкою.
Господар мав невелику фабрику, Марія варила їсти і наводила лад в домі. А коли кликав її Матрьошкою, діставав особливе задоволення, його вузькі очі враз перетворювалися у щілини від сміху. Марія думала не витримає, піде, та кожного разу як отримувала гроші (сольді), в конверті наприкінці місяця, злість щезала як торішній сніг. Тільки по ночах не могла спати, прокидалась з відчуттям, що стала, як той пес, що залишився вдома. Бувало кличеш «Бурко!», а він біжить, гавкає, а дістане кістку, то ще й лащиться коло ніг. «О Боже! Прости мене грішну!» – при молитві зверталась до Бога. Хтось продає свою душу, хтось відмовляється від любові, а вона продала своє ім’я, про яке складено стільки пісень – Марія, і стала Матрьошка! Часто зазирала в дзеркало і оглядала себе. «Ні, я тут, в Італії спаскудніла… правда…  лице погрубіло і руки якісь не мої, але я не Матрьошка!». Тільки після помаранчевої революції, після Майдану, господар назвав її Марією. Розплакалась, а він зрозумів причину плачу, згодом і Славка з будови забрав до себе на роботу.

–    Ні, Павле, – спокійно продовжував Славко, – може ми і не так щось зробили, не знали як треба,  кожен почав будувати свою хату, дали розікрасти заводи, а самі пішли по світах. Та поглянь, павичі гублять пір’я, але нове виросте, ще гарніше, здоровіше. Головне, щоб був той павич.
–    А що ваші господарі, дядьку Славку, спочатку будували хату чи фабрику? – хитро запитав Павло.
–     Батьки господаря теж були на заробітках, в Бразилії. Як заробили трохи грошей, збудували, то правда, спочатку фабрику, в хаті жили старій, а потім нову хату.
–    А що, дядько Славко, ви б таку фабрику не могли зробити?
–    Може і зміг, але я простий хлоп і тої економіки не знаю. Раз гроші в банку пропали, а другий приперла б до стіни мафія. Нє, не потєг би. Хіба діти. Ти во їздиш, Павле, по Італії, ти хоть одну корову видів, щоб ходила по дорозі?
–    Нє, – закивав головою Павло.

–    А бульби садять мало, а роде велика. А гори? Їхні гори піщані, то вони навозять тракторами землю і садять оливкові дерева. Яка то праця! А наша земля чорна, масна. Іноді здається, що нашу землю дати італійцям, вони б навели лад. Жодного клаптика не було б в бур’янах. От, Павле, по світу порозходились, щоб подивитись, може і більше будемо цінити своє. – говорив Славко, а Марійка дивилася на свого чоловіка, в його запальні очі, та згадувала молоді літа і потайні поцілунки при місячному сяйві в кукурудзі. Її батьки садили за хатою в городі трохи кукурудзи, щоб влітку вдосталь наїстися і далеко не бігати в поле за качанами. Коли кукурудза підіймалася вгору, з заввишки з людський зріст,  майже щовечора, як зачула свист, вибігала по кукурудзу, а там – Славко, молодий кудлатий парубок, розкидає обійми і пригортає її, голубку, до своїх грудей.  І нічого тоді не важило більше як ті глибокі очі, яскравий місяць та кукурудза, що заважала рухатись.
–    Ти знаєш, іноді здається, що повернувся би на Україну, то не те, що цілував би свою землю, а їв би її. Така туга за своїм. Не віддав би ні крихти своєї землі нікому- нікому. Нех би прийшлось вмерти. – чула голос свого Славка і молоді літа вітром звіяло з її уяви рік – за роком, до Італії, до буса.

–    Заробітки, – вимовила вона, важко зітхаючи, – сольді… гроші… якою ціною, – і не хотілося більше оповідати, але слова самі виривались на волю з кожним новим подихом, – Я щоб попасти в ту Італію три граници пересиділа в бочці.
Жінкам знайомі такі історії, у кожної своя була дорога, але побачити, розгледіти ту, що важила власним життям, мандруючи в країну сонця, завжди цікаво. Вони обступили Марію, принишкли, згадуючи свою подорож, слухали…
–    Спочатку мені лишили дзюрку, – говорила Марійка, набравши повітря в груди, ніби заново переживаючи ту саму подію, – що я носа приклала і дихала. А на третій день і її закрили. То в Італії, як відкрили бочку і з неї викотилася, то не могла надихатись тим воздухом, так боліло в грудях. Ніц не хтіла, ні Італії, ні сольді, долярів чи євро, а воздуху…  воздуху і воздуху… Ледве відійшла. А то на третій граници думала, що якби трохи затримали, то задихнулася.
–    От цьотка! Ви така мудра! Я хоть сі в школі зле вчив, але пам’ятаю, що в бочці хтось сидів дуже мудрий, – кепкував з Марійки Павло, та не до кпинів було Марійці, не переймалася жартами водія.
–    Може і мудра. Але більше терпляча. Всьо би перетерпіла, щоби дітям було ліпше…
–    А знаєте, вуйку, на минулім тижні вмерла наша сусідка, стара Євдоха, – сказав Павло, щоб не чути чужі зітхання. Пора в дорогу збиратись, а жінки як зазвичай почнуть своєї правити, то до обіду не виберешся. Він глянув на небо, чи бува хмаринки не з’явилися. Спека спекою, а як дощ нагряне чи вітер здійметься, довго їхати як не як. – Так не було кому могили викопати.
–    А що, хлопів в селі нема? – хтось кинув з товариства.
–    Ті, що дуже пили – вимерли, а що в силі – на заробітках, хто в Києві, хто в Португалії, хто в Іспанії. Голова сільради приходив до мене. – Павло розкрив дверцята свого бусу, дістав пляшку мінералки, розкоркував, зробив ковток. На його чолі рясно виступив піт і сорочка вкрилася мокрими від поту плямами, – А я з рейсу приїхав якраз. Сказав, що змучений. А шо задурно ще буду могили копати? От голова, і ще один депутат могилу копали. Так ніц не робе той голова, то хоч могили хай копає.  Дороги не зміг в селі відремонтувати. Я во їжджу і буса свого нищу.  На похороні було кілька баб, голова сільради і ксьондз. Онука десь в Іспанії. А де, ніхто не знає. Я во тепер, – він дістав з кишені хусточку, протер чоло, – за кілька соток євро і привласню ту землю Євдохи. На місці старої хати зроблю басейн, дерева посаджу. Зроблю маленький парк, – вдоволено усміхнувся.
–    Ти знаєш, Павле, ти землі старої Євдохи не руш, – Славко вхопив Павла за сорочку на грудях, – ти і мізинця старої не вартуєш. Вона в літах таких як ти зв’язковою була в бандерівцях. Потім 25 літ Сибіру. Повернулася на рідну землю стара і слаба. То хоть спочине в рідній землі. І спочила, нех земля їй буде пухом. Не руш тої землі, а час від часу будяки скоси, того стара заслужила. Онука повернеться, буде господарити.
–    А як нє? – пропищав Павло, вивільняючись від рук Славка.
–    Повернеться, знаю, – Славко ніби трохи заспокоївся стишив голос, відступив на крок від бусу, а проте продовжував :
–    Звідки, ти Павле, такий взявся? Твій батько такий порядний чоловік був… а ти… хоть до церкви ходиш…
–    Ага, до церкви… – Павло розправив сорочку, яка ще дужче вкрилася плямами, – два рази, на Різдво і Великдень, нє три, ще на Службу божу, за маму. – Він усміхнувся очима,- А нащо ходити до церкви, час тратити. Ви, вуйку, дали на Майдан 2000 євро, а я 500 євро на церкву, то вже рік баби моляться за моє здоров’я і за добру дорогу. Може і мав гріхи, то вже відмолили. – Павло закінчив, але ніхто не наважився сказати хоч слово у відповідь. Запала тиша. Люди, що стояли коло буса мовчки дивилися на Павла.
–    Ну, що, давайте свої пачки і гроші, нині хоть неділя,  у всіх є час, – він обвів поглядом  товариство, заспішив. Пачку подала синьоока Галина. Її руки трусилися так, що ледве тримали пачку.

Павло не витримав.
–    Ти що вже випивати стала, Галино, руки трясуться як в алкоголіка? – його рот розтягнувся у вимушеній усмішці, – може тобі шкода тих євро, щоб часом чоловік не пропив?
–    Чоловік… – задумалась Галина, з болем в очах, – Ти знаєш, Павле, а нема… нема ніякого чоловіка. Як поїхав в Москву на заробітки, то пристав до багатої вдови. Аякже, гарний, високий, чуб кучерявий… – її думки, здавалось теж полетіли за чоловіком у білокам’яну, – Вхопила, годує, модно одягає… та йому так добре, що навіть про дитину забув. А синок, Тарасик, красою в батька вдався… – вона ніби повернулася на землю, глянула на свої руки, які тепер неможливо приховати від чужого ока, – А руки трясуться, бо чуть роботу не втратила. Моя стара сеньйора будиться о сьомій, – почала Галина, помітивши жвавий інтерес в очах жінок, – Я в сьомій вже мию, потім годую і даю лікарства. А то якось пів сьомої приснився мій Тарасик… чотири роки не бачила дитину… чотири роки не маю документів, не можу поїхати в Україну, – вона знову кудись полетіла думками, дивлячись у синє небо, не помічаючи нікого довкола, розповідала, – На дворі серпень. Я в своїй хаті. Вікно трохи відчинене. А за вікном у небі гуртуються журавлі. Я вчу свого Тарасика читати: «Бачиш, синку, птахи вчаться літати, їх чекає далека дорога перельоту. А ти, щоб давав раду в житті, мусиш багато вміти і знати. А найперше навчитись читати. Ну, почали, МА –МА» – перші склади. Крізь прочинене вікно вітер приніс перше жовте листя зі старого ясеня… А тут чую постріл. «Не стріляйте у птахів, не сполохайте їх, вони летять далеко – далеко! І чи всі долетять?» – Відкриваю очі, глип на годинника, а то пів восьмої.  Стара стоїть на ді мною і костуром вперлась у мої ребра. Я так перестрашилась, що руки почали трястися. Стара скоро забула, а може і не забула. Тільки раз сказала: « Мене в житті ніхто не кликав мама». Їй невідомо те, що відчуваєш, як твоя дитина росте по телефону…
–    А ти знаєш, Галино, всі жінки: чи то італійки чи українки, хочуть мати дітей, тішитись ними, – задумано сказала Славка.
–    Ти що в такі любощі впала, що геть засліпило? Та вони бачать в нас тільки робочу силу, – зі злістю сказала Галина, – Як не перестануть труситися руки – виженуть. Тільки дістану документи – в Україну лічитись.
–    Н е треба тримати в собі стільки зла – спокійно відповіла Славка. Її очі лагідно усміхнулись. – Я от кілька місяців тому мила свою стареньку і під руками на її животі відчула наріст. Мені стало моторошно. Гуля швидко збільшувалась. Я звернулась до лікуючого лікаря, він дав зрозуміти , що це рак. Робити операцію в 90 років – не витримає,  помре під скальпелем, а так ще трохи подивиться на сонце. – І Славка пригадала нещодавні дні. Якось вона  зайшла в спальню до старенької і оторопіла: ця одягнула широку сукню, огорнула нею живіт і, здавалось, стара милується ним. Побачивши у дзеркалі відображення Славки, старенька раптово повернулась. Крізь глибокі зморшки пробивався ледь-ледь рум’янець. Вона глянула твердим поглядом на Славку і сказала: «Ти щоб, Славка, була готова, у мене буде дитина.» «Це дуже добре, – відповіла, ледве стримуючи сміх, – а хто ж батько, вибачте за нескромне запитання?» Стара попросила нагнутись, і прошепотіла: «Та сама не знаю. Бачиш, що сплю коло вікна…» «Але на вікнах грати?», – зауважила Славка. «Для любові грат нема…» «Ваша правда», – погодилась. Після цього почалися важкі дні. Старенька жила тільки своєю вагітністю: «Ой, Славцю, подивись – вже рухнув ніжкою…» А то: «шкрябнув пальчиком, такий неспокійний, аж болить весь живіт». Почала вмикати музику і годинами слухати: «Ти знаєш, Славцю, хочу, щоб був музикантом.» Старенька останні дні насолоджувалася своєю вагітністю. І Славка була згідна зі своїм лікарем, що не варто наостанок забирати те, що не дано Богом, а вигадане нею самою. І ще страшніші дні прийшли, болі почались сильні. Старенька терпіла, уколи не допомагали, тільки шепотіла:  «Скоро, скоро, синочку, побачиш світ, ще трошки…» Одного дня, десь під ранок, коли дужий біль став нестерпним,   враз старе тіло вигнулось в дугу, та безсило впало на ліжко. «Хто, хто народився? – ледве-ледве прошепотіла. Слава ніби сама  повірила в цю казку: «Хлопчик, гарний хлопчик!» «Бене, Бе…» – і замовкла назавжди. Спечені болем губи злиплись в одну пряму лінію. Слава помолилась, накрила тіло білим простирадлом. Пішла і закрила штори. Білий туман огортав гору. Слава ще раз глянула на ліжко, на ньому не видно було, що лежить тіло, тільки стирчав живіт.  Зрозуміла: старенька вже стала частинкою гори…
–    Що ти стоїш, як замурована? – штовхнула Славку Ганна. – Вже всі поздавали передачі, а ти, як засватана…
–    Та може і засватана. Моя старенька померла і я без роботи. Будете щось чути – дзвоніть.
–    Ти, здається, щось про любощі говорила? – не могла втихомиритись Ганка, – Так знайте, життя підходить до кінця і вже земля, як кажуть, пахне чоколядою, а я так і не знаю, що таке любов.
Жінки розсміялися.
–    То ти не знаєш, що таке любов? Два чоловіки і вона не знає, що таке любов!
–    А що, не знаю. – обурилась Ганка. – Перший взяв мене силою, зґвалтував. Тато пригрозив: або женишся, або тюрма. І такий був пияк! Так п’яний в рові, де назбиралась вода, втопився…
–     Ну, а другий, теперішній італієць? – з цікавістю, яка властива жінкам, почали  далі розпитувати.
–    А італієць  потрібний не мені, а моїм дітям. Їх треба було перетягнути в Італію. Тепер діти тут, а мучуся зі старим придурком.
–    Всьо, досить, – зупинив жінок Павло. – Почали за образи, а закінчили про гарбузи. Їм ще любові захтіло. Так, вуйку Славку, хочете чи ні, а везу я ваші образи в Україну. Цьотка два рази більше заплатила, щоб добре довіз, – і Павло обережно поставив образи на призначене їм місце. Тепер йому зосталося заглянути в двигун, а тоді рушати. Жінки отак гуртом ніби птахи, що готувалися до перельоту, попрямували з подвір’я. Вони ще відлетять на рідну землю, але коли? Коли?  Тільки Славко зостався, не зміг зрушити з місця. Оті історії лягли в душу, як пласти якоїсь породи смутку, болю та італійського туману. І йому пригадалось, як два роки тому вони з Марійкою приїхали в своє село на Вкраїну. Хата стояла вже накрита, не хата, а палац. Доньки кинулись на шию то батькові, то матері, а внук білоголовий стояв на веранді.
–    Андрійку, підійди-но сюди, твій дідусь і бабуся приїхали!
–    Не хочу, не хочу, – кричав малий та й зрештою язика показав.
–    Як ти себе поводиш? – обурилась донька Ольга, вхопила сина за рукав та й потягла  до батьків, – цілуй, а ну цілуй дідуся і бабусю…
А малий вперся ногами об поріг, як то теля, що не хоче йти пастися.
–    Зачекай, –  спокійно спинив Славко доньку. Вийняв з кишені 50 євро і подав внукові. Той довго розглядав гроші, а потім  переконавшись, що його не дурять, схопив їх. Тримаючи гроші в руці, підійшов і як теля чмокнув Славка в щоку, а він тут же підставив другу. Внук стояв, ніби не розуміючи. Дідо витяг інших 50 євро, та й купив другий поцілунок.
–    О Боже, на тих грошах світ перевернувся, – пробурмотіла Марійка.
Славко пошкодував жінок і все звів на жарт:
–    Ну то йдемо дивитися наш палац, – а самому усе в душу залягло. А що хіба він дідусь? Не читав з внуком книжки, не ходив в ліс, не робив коників з паперу. Отак розмірковуючи відчув, що не дідусь, а машина, яка друкує гроші. І ніколи від внука не почує: « А може вас, діду, щось болить, як ваше здоров’я… Не почує.
Славко незчувся, як розтиснув пальці , і пір’я павичів впали додолу, а вітер поніс їх по траві на подвір’ю. Самого раптом охопив жаль, що подібно до павичів розгубив своє пір’я, а от чи виросте нове, не знає…  літа…  «Хоч не молодий і м’який характер маю, не дам жінкам вити з себе шнурки. Не бути італійським образам в моїй хаті,» – говорив   до себе Славко.
Тим часом бус від’їжджав з подвір’я на трасу. Він їхав так, ніби нагадував жінку, що несла воду на коромислі. Несла воду світу, для всіх… І була та жінка – Україною.

Віра НОВОСАД

Цього року Ватикан вперше прикрашатиме різдвяна ялинка з України

Вбивцю заробітчанки запроторили за ґрати