in

Короткий жовтень. Оповідання Андрія Яцкула

   Микита підвівсь на ліктях. Глянув у вікно… На дворі сірів ранок, що потопав у непроглядних кишлах, осіннього туману. Брудними, сльотавими латами вкрилися тротуари, якими, утягши голови в коміри,  поспішав на роботу заспаний люд. Сам стиль життя вимагав їх розтинати гінкою ходою ранковий кисіль, зневажати холод, і все бігти, бігти, бігти… Ні про що не думати. Повз вікна. На зупинку. Відпрацював і «на хауз». І так щодня. Щороку. Все життя.

Микиті ж на роботу не потрібно. Не потрібно бігти й хапати носом  замерзле повітря. Він – п’ятдесятирічний алкоголік, самотній і занепалий. Хоча ні. Він належав до числа тих, хто помічає себе зі сторони, проте деградує все рівно. Думає та деградує. Порожня кімната, єдиний календар з якоюсь співачкою за сімдесят восьмий рік, кучугури газет, сміття та іншого лахміття… На столі перекинута пляшка, сільниця й кавалок запліснявілого хлібу. І на ліжкові лахміття – то сам господар.

Микита сп’явся на ноги, й, про щось змірковуючи, почовгав надвір.
– Гаврилич! – окликнув хтось ззаду, – Гаврилич! Оглух, чи що?

Гукав Жека – двірник, неодноразовий Микитин компаньйон і напарник, що, вислизаючи ногами із завеликих калош, тяг за собою рядно зібраного листя.

– Рубля маєш?
Микита щулився, від спання в одежі, й неозначено глядів на Жеку. То був сум, осмислення через силу… Щось невимовне, наболіле, що зціплювало йому горло, чаїлося десь глибоко в грудях, рвалося назовні гидким, п’яним подихом. Очі затуляло осіннє простирадло.
– Недавно вдівцем став, при живій дружині…
– Що?
– Жінка, кажу, пішла від мене…
– Вона вже тиждень, як пішла. – перебиває Жека. – Рубля, кажу, маєш?

Микита махнув на двірника, й згнітивши серце, рушає далі. Йому не думається про неотесу-корефана, й про порожню кишеню. Зовсім інше його тепер хвилює.

В бабуні, що торгувала на розі насінням та цигарками, лишилося менш ніж пів чвертки. Цього вистачило, щоби частково розтуманити голову. Туга не проходить. Витає опале листя. Згадується дружина, а потім цей нетямущий Жека. Не йметься виказати своє нещастя, хоч би хто постояв та послухав. Стрілка годинника добігає опівдня. Кличе відвідати рюмошну, на шляху до якої, здибався з Сашком Кочуром – односельчанином, викоханим на тих же мозольних хлібах, що й Микита. Теперечки його вигодовував чималий державний пост, і гріли дороге чорне пальто, хутряна шапка, тонкі шкіряні рукавички, попід шиєю красувався модний золотистий шарфик.

– Здоровенькі були, друже! Сто років не тиснув тобі руки!
– Давно… – мовляє Сашко,кинувши зверхній позирк на товариша, що витягся в кипарис.
– Ну розказуй, ти ще на своєму посту?

Сашко поважно кашлянув, і багатозначно поправив кашне.
– Працюємо, брате, працюємо. Висувають мне вже на начальника департаменту. Керівний состав як-ніяк…
– А… – зітхає Микита. – А від мене Надька пішла… Одинокую тепер.

Сашко гмикає, думає, й продовжує:
– …Ну, а як справи підуть, то сподівайся бачити Сашка в столичному управлінні!
Микита перетворюється з кипарису в розсохатий вербовий корч – земляк не в тому гуморі, й Микиті не поспівчуває. Знову прощання. Дорога. Льох.

Униз тринадцять крутих кам’янистих сходинок, замордовані в тріщини тисячами п’яних ніг. Там було сире підвальне приміщення, схоже, скоріш, на погріб де під стелею поблискувала підземна волога. Було прохолодно, давко смерділо туалетом і розлитим пивом. На стіні – обожнене створіння, невагома фея, що протягувала великі запінені кухлі, а округ неї оксамитові коні з крилами й ассірійськими гривами. Над брудним, обшмуляним прилавком, де нависали бридливі довбні, зеленими розгонистими літерами напис: «ВИНО».
– Всєсоюзний інстітут народного образованія… – розшифровували п’яниці, єхидно всміхаючись жирно-м’ясистій буфетниці, що, соваючи в роті цигарку, байдуже, й погордо, поглядала на фривольну публіку. Цілком заслужено вона вважалась тут найінтелігентнішою особою.

– Божественна!.. – казали про неї все ті ж п’яниці, або ж: «Ви зійшли з картини! О, фея! Справді». Загалом, чого тільки не видумували їхні голови щоб отримати її прихильність, бо хто знає, гляди й в набір дасть. Інші ж – просто зливали душу.

За стійкою звільнилось місце й Микита сів. Зліва задумався якийсь молодик. Лице його було чисте, але трохи пом’яте. Праворуч – дрімав тутешній завсідник – забрьоханий кожух і похрапував.
– А в мене… горе… Того… Дружина, солодятко моє, пішла…

Буфетниця тільки скептично позіхнула, й протягла Микиті оковиту. Позіхнув і Микита. Мабуть, сьогодні він не зустріне прихильників до своїх розповідей. Йому чомусь знову спали самотність й відчуження. Проте зараз йому було не так боляче, й горе, хоч і ненадовго, наче відповзало, а під шаром рідини, життя притлумлювалось, і, здавалося, ставало легше. Нічого не обходить, тепло й потішно. Як у Туреччині.
Зала попливла, прилавок, буфетниця, сусіди заправа й зліва теж розтеклися. Нарешті кожух праворуч заворушився, й червона, в крапочку, фізіономія закліпала заспаними, посоловілими квасолинами, нагадавши, що це не уповільнена кінострічка крізь брудне скло, а життя.   

Микита совався на стільці й бігав очима. Назовні рвуться слова, багато слів, але як же виказати йому наболіле?

– Прокинувся? – вичавлює Микита.
– Прок-…-инувсь, хай йому так! А Гриць де? Гриня! Жуцяра навозний! Він м-мені ще п-півлітри в-винен…
– А від мене дружина пішла, – ледь ворухнулись Микитові губи, – Що я тепер без неї?…
Микита чекає реакції.

– Жлоб він рідкісний! – рикнув червонолиций, бахнувши кулаком у прилавок. Склянки підстрибнули й забряжчали. Буфетниця тільки на мить скинула оком, посовувала цигаркою й продовжувала наливати. Голова опустилася на стійку, й кожух знову затих.
Микита залишився сам. Курити.

– Димиш? – вже апелює Микита до своєї цигарки. – Тлій, тлій… Втішиш мене – нікому непотрібного. Ось ти додимиш до бичка – й кінець. Твоя доля коротка. А нам без дружини не можна. Висиплеться з тебе тютюн – і що робити? Так і нам…  

Далі він хвилину мовчить і смалить. Через кілька затяжок йому зробилося недобре і, описуючи по залі незрозумілу математичну криву, подався надвір. На зустріч своєму щастю, й нащо те завтра?!
Надворі свіже повітря й виглянуло сонечко. Сухий берестяний листок зірвало вітром й прибило до його грудей. Микита впіймав його.Спинився… Безсило жбухнув на засипану цупким листям лаву. Великі, прозорі краплі блищали на листкові, такі ж великі скотилися з щік. Очі нипали по коричневим лабіринтам прожилок. Ось одна з них стрімко відділяється від черешка, й мерщій до краю. А ось, трохи вище, ще одна, й теж кудись поспішає. Між ним тонесенькі ледь помітні переходи. Й будь він не такий п’яний – розгледів би. Розгледів.
Та на його екрані з’явилась інша кінострічка – про його молодість та щасливе родинне вогнище. Потім у кіно показували, як він схиляється над чверткою, й гугняво бурмоче. Й маряться йому вже порожня кімната, вигорілий календар із співачкою, кучугури газет, і стіл. А на столі перекинута пляшка, сільниця й кавалок черствого, запліснявілого хлібу… А диктор тихо промовив:

– А від нього дружина пішла…

Українку, яка побила до смерті 91-річну італійку, перевели у психлікарню

Легалізація в Італії 2012. Заяви подаватимутся з 15 вересня по 15 жовтня