in

Ліжко було порожнім…

Вона помирала на лікарняному ліжку в чужій країні… Десять років тяжкої праці далеко від сім»ї та дітей, десять років розмов по телефону із старенькими батьками, які щоразу просили: «Бережи себе, доню»! Десять років телефонних розмов із дітьми, чоловіком, сестрою. Десять років далеко від рідного дому, діти виросли, закінчили школу, старша донька народила онуку, син працює, молодша донька вчиться на першому курсі престижного університету.

Вона помирала на лікарняному ліжку в чужій країні… Ні, вона не одна, до неї щодня приходили землячки, приносили гостинці, жартували, підбадьорювали, бо думали, що у неї важка, але вилікувана хвороба. Вона не хотіла, щоб люди знали правду до останньої години, поки це можна було приховати. Одного дня, я зайшла до неї і побачила те, про що боялася подумати…

Вона помирала на лікарняному ліжку в чужій країні… Медсестра, відповідальна за рідкісні випадки, коли про пацієнта немає кому із родичів піклуватися, сказала, що хвора залишила телефони і адреси усіх рідних, що вже чекають приїзду доньки та було б добре, щоб вона встигла бути близько у останні хвилини життя із людиною, яка дала життя трьом діточкам.

Вона помирала на лікарняному ліжку в чужій країні… ЇЇ восьмидесятилітнім батькам нічого не сказали, а діти чекали вістей із посольства із дозволом вирушити у дорогу до мами. Чекали, бо кожна година, хвилина, могли бути вирішальними, здригалися від кожного телефонного дзвінка, але в суботу та неділю посольство має вихідні, а вона вмирає на лікарняному ліжку в чужій країні.

В неділю вранці я прийшла знову до неї, але ліжко було порожнім…

 

Тамара Шевченко

На Всесвітньому форумі українців зник лист з вимогою звільнення Тимошенко

L’Ucraina festeggia il XX anniversario dell’Indipendenza