in

Мамина гордість і мамина печаль

Вірші почала писати в юності, вони публікувалися в шкільних газетах. Далі життя закрутило-завертіло своєю буденністю, якось було не до віршів. Аж тут, в Італії, натхнення знову повернулось до мене. Іноді хочеться висловити свій сум, чи радість у віршах. Зовсім недавно моєму старшому синові (35 років) присвоїли звання  підполковника, а середньому (30 років) – майора. Я така рада, така горда за своїх синів! Ось і захотілось стан моєї душі висловити віршем. Розумію, що він зовсім невмілий, але – від серця!

МАМИНА ГОРДІСТЬ І МАМИНА ПЕЧАЛЬ

(Присвячується моїм синочкам Миколі,Олексію,Юрію)

Забрела я далеко від дому
У далеку країну Італію,
Бо пригнула мене додолу
За існування важка баталія.

Бо ж у мене є три синочки,
За котрих я готова і душу віддати.
Та з душі не пошиєш сорочки,
Не зможеш душею нагодувати.

Працюючи вдома, на Батьківщині,
Не мала в кишені й копійки.
У найми подалась, де ще й понині
Слугую в сім’ї італійки.

Роки пройшли, сини – дорослі.
У них уже й сім’ї свої.
Людьми вони стали хорошими
І це – подарунок мені.

Двоє старших синів – офіцери, військові,
Підполковник, майор – це високі чини.
Рятують будівлі, людей і природу,
Бо ж “еменесники” в мене вони.

Молодший синок не завдав нам тривоги,
Людиною справжньою виріс і він.
Інженер, що будує мости і дороги, –
Мій “мізинчик”, найменшенький син.

Я горда за них і горджуся собою,
Що витримку маю міцну,
Що не змирилась з тяжкою бідою
І в жертву віддала я долю свою.

Одна лиш образа нам душу тривожить,
Таким матерям, як і я,
Що вдома ми – зрадниці і непутьові –
Держава нам титул такий приклада.

Та де ж ті бухгалтери всі й фінансисти,
Чи вже розучились вони рахувать
Ті гроші, валюту, що шлем ми постійно?
Чи пада із неба така благодать?

За наші ж то сльози будують будинки.
Дітей ми лікуємо, вчимо, ростимо.
Не зрадниці ми, а самотні билинки.
Держава нас зрадила, ми ж – мовчимо.

Не можна мовчати, а треба кричати:
– Ми хочем додому, ми хочем в сім”ю!
Створіть нам умови, верніть нас до хати,
Ми хочем покращити долю свою!

Яких я синів тобі дала, країно,
Хіба ж не заслуга це добра моя?
Хіба ж я хотіла покинуть родину
І плакать ночами своя-не-своя?

Онуки родились, ростуть, лиш нівроку!
Я ж бачила їх усього кілька раз.
Хіба ж я не хочу навчать їх потроху,
Любити,пестити завжди й повсякчас?

Я ВІРЮ В МАЙБУТНЄ ХОРОШЕ І СІТЛЕ,
НЕХАЙ НЕ ДЛЯ СЕБЕ ТА ВСЕ Ж – ДЛЯ ДІТЕЙ!
ВСМІХНЕТЬСЯ ЇМ ДОЛЯ ЯСНА І ПРИВІТНА
І РІДНА ВКРАЇНА НАС ВСІХ ОБІЙМЕ!

Хотіла висловитись по можливості якнайкоротше, але не вийшло. Так хотілося багато розповісти! Дорога редакціє, при можливості, надрукуйте мій вірш. Я думаю, що ним я висловила печаль багатьох таких заробітчанок, як і я! Ще раз вибачте! До зустрічі на сторінках нашої газети! Нехай Бог вас благословить!

Наталія Антоняк

Сiньйор Луїджі і його любов

Допоможіть знайти Анатолія Стадника