in

Молитва заробітчанки

   Юля прокинулася, коли сусідка смачно присьорбнула каву. З надією поглянула на годинник. «За годину будемо вдома!» — прокоментувала та…

     
     Юля перевела погляд на ілюмінатор. Десь там, внизу, пропливали кудлаті, наче із вершкового крему, хмаринки. Жінка згадала, як у дитинстві уявляла, що саме на такій хмарковій перинці вкладається спати Господь… «Отче наш, що єси на небесах…» — тихо затремтіло на устах. Напевно, тому, що всім нам здається, що тут, у небі, Бог нас чує краще, Юля вирішила подумки порозмовляти з Ним так щиро, як тоді, у дитинстві.
     «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим… Господи! Як же важко прощати тим, хто ніколи навіть і не подумає просити пробачення. Але я пробачила. Пробачила стареньким Лізі і Пауло, які не знущалися з мене, ні, але при кожній нагоді не забували натякнути, що я їм їхній хліб, п’ю їхню воду, живу в їхній країні. Одним словом, я — «ніхто», і звуть мене — «ніяк». Добре, що хоч гроші платили вчасно, то ж працювала у них довгих 4 роки. А втім, і ображатися на них нема за що. Бо як же інакше назвати людину, яка з червоним дипломом із економіки миє чужі туалети? Я справді — «ніщо», бо навіть своїй країні не потрібна. Її я теж пробачила. Правда, перших півроку, як приїхала до Неаполя, то щоночі проклинала свою «дорогу» Батьківщину за те, що батько після закриття заводу не зміг ніде влаштуватися на роботу, бо після 45 років тебе вже нікуди не беруть… Що маму у лікарні перевели на неповне медсестринське навантаження, і її заробітної плати вистачало на оплату комунальних послуг і сякий-такий продовольчий кошик. Щоночі кричала від болю, адже там, вдома, залишилася однорічна донечка, а я, за порадою подруги, поїхала, бо іншого виходу не бачила. А потім, коли почала зустрічати десятки своїх земляків та землячок (почали дружити), наче побачила, що це сама Україна стоїть перед Європою на колінах. І змогла пробачити.
     Чоловіка свого, тепер вже «колишнього», пробачила. Ну що поробиш, не міг він з вищою економічною освітою працювати ані водієм, ані продавцем, а робота у фінвідділі районної адміністрації не приносила йому морального задоволення. Попрацював 1,5 місяця і написав заяву на звільнення. А те, що їхній сім’ї гроші були потрібні, то це від того, що я, як казала свекруха, не вмію економити. А на чому ж я мала економити? На дитячому харчуванні чи, може, самій не їсти? Я й так економила, де тільки могла. Все одно свекруха у кожному кроці шукала привід для докорів.
     Пам’ятаю той вечір, коли сказала Євгену про те, що, напевно, поїду до Італії, бо тут перспектив із роботою жодних, сподівалась, що він скаже рятівне: «Нікуди ти не поїдеш. Я — чоловік, сам забезпечу свою родину», а він… розсміявся, кинув єхидно: «Заробітчанка», — і, діставши пиво із холодильника, пішов спілкуватися з телевізором. А наступного дня в квартиру влетіла розчервоніла свекруха і з порогу заявила, що знає про ці всі «заробляння», і її єдиному сину така дружина не потрібна. Якщо, мовляв, хоче їхати, то тільки після розлучення.
     А він мовчав, бо ж мама краще знає. А через кілька днів зібрав речі і пішов… до мами, напевно. Бо вже перед самим від’їздом отримала документи на розлучення: видно, добре хтось спрацював, що їй не треба було і до суду йти, а так… лиш підпис поставити.
     Пробачила свекрусі, що сина через місяць одружила на якійсь багатенькій кралі, а мене, як мама пише, не втомлюється брудом поливати і досі. Пробачила, Господи, чесно-чесно!».
     В пам’яті пробігали рядки з маминих листів, у яких вона писала, як росте її Віточка, які книжечки любить, з ким дружить. Юля кожен читала щоночі і заливалася слізьми. Її Вітуся, як італійці кажуть, «Життя», була сенсом всього перебування тут. Дні рахувала, секунди, але це ж 4 роки!
     Внизу замиготіли вогні аеропорту. Сусідка посміхнулась: «Ну, ось тепер — вдома!». Юлі захотілося втиснутись у крісло літака: злякалася, наче перед екзаменом. Коли відлітала, її доня лишень перші кроки зробила, а зараз садочок закінчує. Як вона її зустріне?
     І ось він, зал очікування. З рейсу «Брешіа — Львів» виходить чимало людей. Чути сміх, поцілунки, радісні привітання. Юля ніяково шукає серед натовпу своїх. Раптом біля стіни вона вгледіла чорні, як перестиглі черешні, оченята. Дівчатко тримало в одній руці червоні тюльпани, а іншою тягло за рукав бабусю: «Ну де моя мама?».
     Юля не підійшла, підлетіла до неї, впала на коліна і цілувала, заливаючи сльозами Вітину голівку, щічки і новеньке платтячко. «Віточко, донечко, пробач, що мене так довго не було, пробач…» — шепотіла крізь плач. А дівчатко, укривши маму тюльпанами, гладило її русяві коси: «Мамо, ти ж приїхала! Ти ж тепер будеш мамою! Не плач!».

Українських трудових мігрантів – під захист держави

Божевілля на кордоні: російські прикордонники масово не впускають українців на територію РФ