in

Моя адреса – десь там, але тільки б не тут. Погляд на заробітчан з України

Що думають в Україні про тих, хто поїхав у пошуках роботи за кордон? Одну із точок зору виклала художник Анастасія Романюк.

Ці дві історії ніби й не пов’язані між собою, проте є щось, що їх об’єднує – українці, які перестали вважати Батьківщину рідним домом. Я не буду давати оцінку, робити умовиводи чи висловлювати свої  думки з цього приводу. Просто розкажу все, як було.

З пані Галиною ми познайомили на франківському залізничному вокзалі, коли обоє чекали на рахівський поїзд, яким діставалися до Львова, щоб встигнути на ранкові рейси. Вона – до Мілана, я – до Мюнхена. Оскільки вагони у нас були різні, домовилися у Львові зустрітися на пероні і разом доїхати до аеропорту. Так і зробили.

Пройшовши всі потрібні процедури, знову зустрілися біля виходів до літаків, які, як виявилося, були поруч. Різниця між відправленням складала 35 хвилин, але до обох вильотів було достатньо часу, щоб взяти каву і поспілкуватися, раз уже ми мандрували майже разом.

У «двох словах» я розповіла пані Галині про те, що лечу у відрядження і одразу перейшла в наступ. Думала, що розговорити її буде нелегко. На диво, жінка сама, ніби розуміючи, що мені від неї потрібно, розповіла свою історію.

«В Італії я вже 15 років. Кожного разу, коли потрібно повернутися в Україну для того, щоб залагодити якісь справи, переживаю стрес. Я не сумую за країною, борщем, людьми… Якось так склалося, що там різко розпочалося нове життя. І, не лише люди, але й, навіть, їжа стала рідною, – розпочала свою розповідь моя випадкова знайома. – Я все життя була як за кам’яною стіною, мені не доводилося ні про що думати, працювати і т.д. Все робив чоловік. А я виховувала дітей і була доброю дружиною. Він взяв на себе все, що тільки міг взяти, піклувався про нас як міг. А потім, через 25 років подружнього життя, в одну мить його не стало. Аварія. Я залишилася з двома, уже дорослими дітьми, і зрозуміла, що без нього я сама, як те дитя. Шок від раптової втрати, від усвідомлення реальності, від розпачу. А що далі?

Два тижні після похорону одна з подруг запропонувала поїхати із нею в Італію. Думала я недовго, зібрала речі і – в дорогу. Син вчився в інституті, а дочка закінчувала школу. Гроші на навчання, яке оплачував чоловік, потрібно було десь брати. Та й на життя загалом, бачила лише такий вихід із цього становища.

В Італії мені допомогли влаштуватися економкою в місцевого жителя, ледь старшого за мене. Він відразу почав показувати свою до мене симпатію і приділяти знаки уваги і я, не довго думаючи, сказала, щоб без «довгих церемоній» на мені женився. Адже дочці за кілька місяців мало виповнитися 18, хотіла забрати її до себе. І що ви думаєте? Він погодився.

Так, буквально за два місяці у мене розпочалося нове життя, ніби хтось просто взяв і перерубав мій шлях навпіл. І я ні на мить не пошкодувала, що так все сталося. От лише сина ніяк не можу впросити, аби покинув Україну і переїхав до Італії.

Там все ніби моє, все… Я не знаю, як це пояснити, але не відчувала жодного разу хоча б щось схоже на ностальгію. Тому повертатися сюди для мене мука. Та й чоловік не в захваті від таких поїздок, особливо після останніх подій

Вона ще розповідала про те, які італійці прекрасні чоловіки і як в Італії плекають сімейні цінності. Нашу розмову перебило оголошення про посадку на рейс до Мілана. Пані Галина поспішила до виходу. Думаю не тому, щоб однією з перших зайняти своє місце в літаку, а для того, щоб якомога швидше попрощатися з Україною.

А от з Миколою ми познайомилися в купе 43-го. І я відразу згадала про пані Галину, хоча й між цими зустрічами пройшло чимало часу. Він – молодий, успішний, перспективний хлопець, який їхав у столицю в посольство США.

– Невже так погано на Україні? Немає роботи, зводиш кінці з кінцями? Чому у США? – цікавилася я.

– Та ні. Все добре. Маю тут власний невеликий магазин з будівельними товарами. Бізнес іде добре. На життя вистачає сповна. Живемо із жінкою в достатку. Оплачую її навчання в медуніверситеті. От тільки від повістки приходиться ховатися. А так – все гуд. Чому в Америку? Бо друзі туди поїхали, а я думаю – а чому б і собі не спробувати… – каже Микола.

Найцікавіше те, що хлопець збирався їхати до США зовсім не за допомогою Грінкарти, яка включає в себе, хоч мінімальний, але соцпакет. В його випадку – туристична віза, купа фіктивних документів (включаючи свідоцтво про народження дитини, якої не існує) та туманна перспектива «американської мрії» трудового мігранта-нелегала.

– Але ж там ти будеш не власником магазину, а в кращому випадку його працівником. А дружина? Вона ж там буде працювати посудомийкою чи прибиральницею… І це з медичною освітою.

– Все одно краще, як тут! – переконував мене хлопець.

Жінка з верхньої полиці, яка слухала нашу розмову, наводила для мене приклади своїх знайомих, які виїхали за кордон, мовляв, ніхто з них не повернувся. І все, з тим же аргументом: «Все-одно краще як тут!».

Вийшовши з поїзда, я думала про те ж, про що й кілька місяців тому, коли дивилася, як підіймається у повітря рейс Львів-Мілан. А чи могла б я так само легко попрощатися з усім і полюбити щось інше? Без болю в душі згадувати рідну землю і називати домом чужу для себе країну? Я –  не найбільший патріот, але від усвідомлення того, що робити все це можна, не відчуваючи абсолютно нічого, стало якось не по собі…

Джерело “Вікна”

____________________________________________

 

ВАС ТАКОЖ МОЖЕ ЗАЦІКАВИТИ:

 

Виявлено авто українців із обгорілим тілом у багажнику

В Італії готується до виходу двомовна книга українських казок