in

Мої діти – моя винагорода

Добрий день, дорога редакція “УкраїнськоЇ газети”! Найперше, хочу подякувати Газеті за те, що ви є! Для мене велика радість придбати свіжий номер. Можливо і не зовсім сіжий, бо я не завжди маю для цього можливість. Комп’ютер у мене зовсім недавно, але я більше люблю почитати «живий» номер газети, а не з комп’ютера.

Народилась я 1952 року в м. Заставна Чернівецької обл.  Там росла, вчилася і працювала. У 1976 році закінчила Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича, економічний факультет. Вийшла заміж, народила трьох синів. Останні 20 років (до поїздки в Італію) працювала економістом в районному шляховому управлінні. Так сталося, що у 1992 році із чоловіком ми розлучились, я залишилась із трьома дітьми, старшому тоді ледве виповнювалось вісімнадцять. Всі турботи звалилась на мої плечі. Це ж не в Італії, де після розлучення батько «іде з торбами», бо повинен утримувати, і дітей, і дружину. В Україні, у більшості випадків, батьки покидають сім’ю, залишивши її на самовиживання. Спочатку справи йшли непогано, але, коли економічний рівень в Україні почав різко падати, почалися недостатки. Заробітну плату не тільки зменшували, але й місяцями не виплачували, або, замість грошей, видавали продуктами, або товарами. Я розгубилась, бо не могла звести кінці з кінцями. Ось і довелось, притамувавши біль у серці, зважитись на останній крок – поїздку за кордон. Для мене це було неймовірною трагедією!

Дякуючи Богові, двоє старших синів на той час уже закінчили Львівське пожежно-технічне училище і почали працювати. Молодшому було тільки чотирнадцять, його я залишила на старших братів. Мої батьки давно повмирали, а колишнього чоловіка, хоч і були живі і здорові, після нашого розлучення до внуків не признавались. Діти виявились розумнішими за дорослих. Вони виросли серйозними людьми, розуміли ситуацію і робили все для того, щоб допомогти мені і собі водночас.

В Італії я працюю вже десять років. Звичайно, прийшлося зазнати всілякого, але, в основному, потрапляла на роботу до хороших людей. На одному місці пропрацювала шість років, доки бабуся не померла. Ось, уже майже рік, працюю в селі Боргоново провінція П’яченци. Доглядаю дев’яносторічну бабусю Ермінью в сім’ї Франдзіні. Люди хороші, піклуються про свою тітку (у неї своїх дітей немає) і про мене.

За час перебування в Італії я багато зробила для своїх дітей та й для себе теж. Всі троє синів здобули вищу освіту, працюють, двоє старших  створили свої сім’ї. Маю вже дев’ятирічного внука та п’ятирічну внучку. Все ніби добре.
А я? Тільки один Бог знає, скільки сліз я пролила, як майже помирала від розпачу, від суму, від туги за дітьми, за рідною землею. Але кожен раз знаходила у собі сили, зціпивши зуби, йти вперед. Перший раз приїхала додому тільки через чотири роки, бо була «кландестіна», – не могла поїхати в Україну, бо потім не змогла б повернутись. Можна написати цілу книгу, про все, що довелось перебути і пережити. Зараз, ніби, все добре. У мене є «пермесо», можу їхати додому щороку. Є комп’ютер, по якому розмовляю з дітьми, бачу їх, спілкуюся з друзями іт. д.

Наталія Антоняк

Про покинуте

Втрата працездатності та цивільна інвалідність: Зміни із 1 січня 2010 року