in

Неаполітанські роздуми Івана Вовка

Життя мене, заробітчанина з Надвірни, закинуло далеко від рідного краю — в середньовічні квартали Неаполя, і тільки один Бог знає, як важко щирому українцеві тут, на чужині, притамувавши біль у серці, щоденно жити й працювати із сумом і тугою за рідною землею.

У Неаполі немає кварталу, вулиці, де б не працювали та не жили українці. Майже в кожному селі, містечку Італії можна зустріти наших заробітчан. Приїжджаємо ми в цю невідомість на рік, а осідаємо на роки, а дехто з нас — на все життя. Одиниці повертаються на Батьківщину, а сотні виїжджають. Тут можна побачити людей різних спеціальностей — від кваліфікованого будівельника до професора. Нас об’єднує одна мета — поліпшити свій добробут, допомогти родичам і швидше повернутись на рідну землю. Проте роки біжать, а ціни в Україні, на жаль, випереджають наше життя в Італії.

Чим нас так приваблює Італія? Насамперед, це країна Європи з відносно високим рівнем життя, де можна знайти роботу, краще оплачувану, ніж в Україні. І в свята, і в неділю, коли в церквах дзвони б’ють, — українець працює. Адже кожен втрачений день, година — то гроші, в той час як кількість робочих місць скорочується, бо економічна криза охопила цей край, як і всю Європу.

Неабияку роль відіграють створені для бідних людей (в т. ч.  і для заробітчан) «Карітаси», де можна безкоштовно поїсти, одягнутись, отримати медичну допомогу, а інколи і переночувати, ще й на дорогу дають пайки. Є в Неаполі й українські церкви, до яких горнуться і в яких єднаються в громади відірвані від дому і родин українці. Часто тут шукають роботу, розраду, допомогу в разі раптової смерті співвітчизників, хвороби. Для нас у Неаполі відкрито консульство, працюють свої кафе, ресторани, офіси, магазини де можна придбати продукцію під українською маркою, але виготовлену здебільшого в Німеччині або Польщі.

Принцип життя тут такий: чим багатій живе заможніше, тим бідняк багатший. Це – суспільство, де немає дуже багатих і дуже бідних людей.

Реальність заробітків за кордоном жорстока. В італійців, а особливо в неаполітанців, є свої плюси й мінуси, власні культура і ментальність. Ставляться до нас тут як до третьосортних, нарівні з громадянами країн Латинської Америки, Африки й Азії. Та ми працюємо на їхній землі… До Італії нас ніхто не просив. Дуже часто серед наших людей у Неаполі можна почути вислови: «Які українці всі погані, а я хороший» або від деяких заробітчан, що відчули так званий смак солодкого життя в Італії, лунають брутальні звинувачення на адресу України. На що так і хочеться відповісти їм словами письменника Бориса Грінченка:

«Україна ще не вмерла, але може вмерти,

Ви самі її, ледачі, ведете до смерти».

Уповаєм на втрачену віру до державних мужів. Та забуваємо запитати самих себе: а що я зробив для того, щоб не бути рабом в Україні і третьосортною людиною за кордоном? Усюди, де б ми не працювали, нас поважають за нашу працьовитість, розум і толерантність, тільки ми самі себе не поважаємо. У нас, українців, проявляється одна погана риса — возвеличувати все чуже та принижувати своє, бо у багатьох немає почуття національної гордості й свідомості.

У недалекому минулому італійці також масово виїжджали на заробітки в інші країни світу, а сьогодні повертаються на ці землі як туристи у бізнесових та родинних справах. А їхню країну «окуповують» мільйони іноземців-заробітчан, зокрема й українців, серед яких домінують жінки. Працюють співвітчизники найчастіше на тих «брудних» роботах, де італієць працювати не буде.

З початку 2010 року найбільше заробітчан прибуло на Апенніни з Румунії (+21%), Молдови (+18,1%), Пакистану (+17,1%), Індії (+15,3%), України (+13,1%).  Емігранти проживають переважно на півночі — 60%, в центрі — 25,3% та 13,2%  — на півдні Італії (дані благодійної організації «Карітас/Міррантес»). Як бачимо, Україна входить до чільної п’ятірки країн-заробітчан. Проте хочу наголосити, що в  Неаполі кожен четвертий іноземець — це українець (23% загальної кількості емігрантів). Переважна більшість — це нелегали.

Офіційно щороку заробітчани України пересилають додому мільярди доларів. Але цю суму необхідно збільшити вдвоє, оскільки зароблені долари та євро надходять не лише поштою чи банківськими платежами, а й неофіційними каналами, які ніхто не здатний облікувати.

Оглянешся довкола себе — і складається таке враження, що скоро вся Україна виїде за кордон, залишаться тільки пенсіонери та діти. Щоразу я запитую себе: чи варті ми такого життя на чужій землі, коли розпадаються сім’ї, ховають рідних без нас, а діти наші, немов сироти, без батьківського тепла і ласки? В Україні так і не визначено чіткої стратегії міграційної політики, яка б посприяла поверненню мільйонів заробітчан. Якщо ще два-три роки тому переважну більшість заробітчан становили люди із західного регіону України, то нині ситуація поступово вирівнюється — все більше українців приїжджає зі східних та південних областей, в т.ч. молоді.

Інколи від своїх на власну адресу можна почути слова «націоналіст», «бандерівець» і т. п. Працюючи за кордоном, деякі українці так і не навчилися від чужинців, як треба любити та поважати все своє: Мову, Культуру, Батьківщину… Ми обділені, обкрадені й озлоблені, шукаємо ворогів там, де їх шукати немає сенсу.

Задуматись треба над іншим: хто і чому послав нас поневірятись по світах; запитати: чому ми, українці, ще в недалекому минулому горда багатомільйонна нація, не господарюємо на своїй, Богом даній, землі?

 


Автор: Іван ВОВК
,

Джерело: Коломия веб-портал

Форум української молоді діаспори «Київ-2011» (ФОТО)

У відомій італійській клініці десятки немовлят заразили туберкульозом