in

Невже все так важко, чому так?… Роздуми дитини батьків-заробітчан

Чому одинокі діти плачуть ночами дивлячись у вікно, думаючи про те, де їхні батьки, чому покинули…
Невже вони їдуть за кордон, заради омріяної подорожі, іноземних страв, та хорошої економіки?
Це все просто заради того, щоб, прогодувати свою сім’ю, дати освіту своїм дітям, заради думки, що там життя краще…

Та чи думали вони проте, як нам, покинутим без опіки, без розуміння, того, що ми, як ніхто інший повинні самостійно дорослішати…

Проблеми наші вирішуються самостійно, іноді поступаючи у певних ситуаціях не правильно, ми задумуємось над тим, якщо біля нас була мама, чи порадила б вона нам щось краще…

Здавалося б ображені на весь світ, проводжаючи батьків, ми гадаємо: можливо у мами течуть сльози від сильного та надокучливого вітру, а в дідуся трясуться руки від старості, а у тебе просто безпричинний страх та обурення… це все – серце, розум говорить інше, та його вже ніхто не слухає…

Чи можемо ми, як мізерна одиниця людяності змінити щось, повернути моменти радості, щирості, мамину посмішку, ранкові поцілунки, та сімейні обійми…?

Правильно. Не можемо. Від нас залежить лише те, наскільки швидко ми зрозуміємо, що ми залишилися самі, що ми повинні виправдати батьківські сподівання, не підвести їх… Та не все так просто. Ставши на стежку життєвих труднощів, ми маємо вибір: або звернути на світлу оманливу стежку, або ж піти темним коридором, майструючи самі освітлення, забрати з стежки каміння. Та не всім це вдається…для когось це каміння занадто важке, а дехто, опускає руки одразу… один раз схибиш і все, твій шлях замуровано!!!

Та одного дня, все міняється, ми розплющуємо очі та бачимо ту ж саму вірну посмішку, ту ж рідну людину, ті ж слова: я з тобою, ті ж чудові поради та легкі вирішення проблем… і хоч ми розуміємо, що це не надовго, ми вчимося цінувати кожну секунду, теперішній момент і не думаємо про те, що можливо нам знову прийдеться розстатись, і згадувати усе сидячи біля вікна і дивитись, як надворі, у пісочниці батьки бавляться з дітьми, а ті маленькими очима, вірно дивляться, та думають, чи буде їхня мама у той момент, коли їх штовхнуть чужі діти, або ж коли вони упадуть, чи подасть їм мама руку?

Дивлячись на це, я б хотіла зробити фото тієї довіри, впевненості та відчуття того, що рідна людина поруч…

Написано дівчинкою, яка після 9 років, накінець зустрілася з мамою в Італії

 

Вірші до св. Миколая Оксани Дашкевич-Никифорук

Театралізоване Різдвяне дійство в провінції Варезе