in

Пишу про все, що відчуває душа моя

Довго думала перш ніж написати вам: варто чи ні? І вирішила. Варто! Варто із багатьох причин. Та головна у тому, що я вже далеко не молода (за віком) жінка і не маю багато часу на роздуми. Треба видати «на гора» все що накопичила за роки життя у душі моїй.

 

Варто ще й тому, що сподіваюся не залишитися поза увагою, бо душа моя сповнена мрій, ідей і добрих помислів. Надією що моє бачення і розуміння світу почують і зрозуміють небайдужі люди.

Народилася я у невеликому селі Нестаничі, Радехівського району Львівської області. Моя мати була колгоспницею, а батько – лісничим. Зараз обидва вони на небесах. Коли мені було п’ять років батько подався на заробітки на Херсонщину і не повернувся. Тож я росла безбатченком і ті важкі роки. У 1960-му мати продала за безцінь увесь наш «маєток» – хату, корову, і подалися ми у Сибір. Там на кемеровській ГРЕС працювали мої старші брати.

Я побачила новий світ, нове цікаве життя. Вчилася у звичайній школі, потім у школі-інтернаті із театральним нахилом під патронатом Кемеровського театру оперети. Я була щаслива. Та згодом огорнула туга за рідною Україною і ми повернулись. Оселилися в Червонограді, що на Львівщині, там зараз мій дім. Я мріяла про університет, та він був недосяжним. У неповні вісімнадцять пішла працювати на фабрику, щоб нарешті одягатися так, як одягалися дівчата мого віку, а не доношувати речі мами.

Опісля закінчила торгово-економічний технікум. Працювала продавцем, бухгалтером. Та душа моя лірична і співоча. Я завжди писала вірші і прозу. Писала про все, що відчувала душа моя.

Доля занесла мене до Італії. Тепер працюю у невеликому місті Сассарі, на Сарденії. Українці тут не організовані, зустрічаємося у вільний час у парку. Ділимося враженнями, думками, допомагаємо одна одній при потребі, співаємо, плачемо та жартуємо. Як напишу щось, то читаю своїм «дівчатам», а вони наполягають, щоб написала в газету.
Туга
Я хочу додому, де Західний Буг,
Широко розлитий весною.
Де коханий, єдиний та вірний мій друг –
Тужу я за ним, та за рікою.
Я хочу на берег високий зійти
Подивитись в дзеркало ріки…
…більш такої краси не знайти:
Буг звивається начебто стрічка.
А верби схилилися аж до води.
Танцюють, сміються, шепочуть:
Підійди, підійди, підійди…
А підійдеш – то враз залоскочуть.
Залоскочуть своїм гіллям
Нашепчуть солодкі слова…
Верби мої! Як тужу я за вами!
Адже кращих за вас в цілім світі нема!

До дітей

Пригортайтеся діти до мами
допоки ще мама жива.
Зігрійте їй душу словами,
яких заслужила вона.
За все: за недоспані ночі,
натруджені руки її,
За спухлі від сліз її очі –
такі рідні, такі дорогі!
Ті очі за вами слідкують,
в якому краю не жили б.
Вам важко? – вони також сумують
Щасливі? – й вони ожили.
Зігрійте ж їй душу славами
Не пошкодуйте для мами тепла.
Пригортайтеся, діти, до мами!
допоки ще мама жива…

Молитва матері

Вбережи мені, Боже, дитину.
Від журби і біди захисти.
Стережи її кожну хвилину.
Щоб не важко їй хрест свій нести.
Молюся щоденно до тебе
Благатиму, поки живу.
Зношу руки в надії до неба:
Збережи від нещастя дочку!


Анна СИНИШИН

Закарпатські митники перехопили 9 кг золота з Італії

Справжні кіндер-сюрпризи