in

Приснилось дитинство. Творчість Ірини Афтиляк

Мені приснився сон. Яскравий, кольоровий, запашний. Приснилось дитинство. І не просто дитинство, а перші роки мого життя. Можливо це відкрились – відновились перші моменти усвідомлення мого “я”, може – це розповіді – спогади моїх батьків так яскраво ожили в моїй свідомості, а може, це старі пожовклі фотографії воскресили давно забуте.

 

 

А сон був такий реальний! Спочатку був запах старої хати, запах свіжовипеченого хліба, запах м’яти, колосся і ще… ще такий… такий неповторний, єдиний запах.

Що це? Силкуюся і ніяк не можу згадати, пов’язати в єдине ціле. Але знаю точно, що все це
рідне, знайоме: цей запах був завжди зі мною. Потім бачу свою хату, образи, рушники на них, вишиті мамою. За образами – м’ята, гілочка пахучих волошок, колоски жита. Ті, що по два в купі на стеблі. Бачу скриню, лаву, мисник. Бачу маму – молоду і гарну, з довгою косою. Вона клопочеться біля печі, витягуючи свіжоспечений, гарячий рум’яний хліб з кмином і кладе його на білу полотнину, що на скрині. Хліб такий гарний, так смачно пахне!

Я хочу помацати його, хочу вгризтися зубенятами в запашну скоринку. Кидаю свої забавки і біжу до неї. Падаю. Боляче, дуже боляче вдаряюся в колінко. Гірко плачу. Моя мама підхоплює мене на руки, пригортає до себе, цілує, голубить. А мені так добре на її руках! Колінко відразу перестає боліти – його поцілувала мама! – але я тулюся до її грудей, вдихаю – насолоджуюся запахом мами. Тим самим неповторним запахом. Запахом надійності, затишності, захищеності. От вдихаєш його і знаєш – з тобою ніколи нічого не може трапитись поганого, бо з тобою твоя матуся. А ще я бачила себе в новому гарному платтячку. Точнісінько в такому, в якому була вдягнена моя мама. Звичайно, адже воно було пошито з клаптиків, що залишилися від маминого. Ми збирали великі білі ромашки в лузі, робили букети, плели віночки, співали, гралися. Матінка називала мене “Моя Іруня”. Я була дуже щаслива, бо зі мною була моя мама, бо я була у новій сукні – ну точнісінько такій, як у мами, а ще у мене був бант.Та такого гарного великого банта, якого зав’язала мені моя мама, не мала жодна дівчинка у нашому селі!

А ще з нами був наш песик Тузик. Його мамою була Аза. той самий, що вкусив мене за губу за те, що я дмухнула йому у вухо, бо він дуже налякався. А коли лякалась я, мене моя матуся завжди рятувала. Аза на вміла так, і я хотіла заспокоїти її сина. Пробудилась я в сльозах.

Чи то були сльози болю, чи тихого смутку за дитинством, чи може це сльози щастя, що хоч на мить повернулася в ті часи? Хто зна?… Ой, давно – давно минуло моє дитинство. Нема вже скрині, мисника в нашій хаті. Тай хата вже інша.

Давно я виросла, народила і зростила двох синів. Але у своїх печалях мені хочеться залишити все, як іграшки у в куточку, і бігти щонайшвидше до своєї мами, вткнутися зашморганим носом в її поділ, пригорнутися до її грудей. Хочу щоб вона дмухнула в моє вушко, щоб я вже не боялася нічого, бо зі мною моя мама. Вона знає, що треба зробити, як поступити. Вона все може, вона – моя Мама.


Ірина Афтиляк

Звернення Берлусконі після відставки з поста прем’єр-міністра Італії (ВІДЕО)

Італія вводить новий податок на заробітчанські гроші