in

Просто летіла в Неаполь й дивилась

Італійки з поліськими вилицями весело відлітали «додому», і з того, як вони перш ніж дати дитині яблуко надкушують і наджовують його, щоб малюку було легше угризатися своїми двома зубками, було ясно, що італійська культура догляду за дітьми невимовно збагатиться новим, нашим, сільським, досвідом.

 

Летіла до Неаполя на засідання Комітетів ПАРЄ. В літаку принесли холодну коробку з листком капусти, двома шматочками зів’ялих огірка й помідора, шкідливою булочкою та двома кружальцями пластиковоі шинки. Попереду три години льоту. І зрозуміло, що насититися належало духовно — із собою був недочитаний Дюрренматт «Суддя та його кат» ( чогось саме цю зараз захотілося взяти). Годину вже розсікали небесні орбіти, я вже трохи почитала, вже й роздивилася пасажирів — переважно наші жінки, що на відльоті бадьоро лопотіли по телефону по-італійськи, в італійських яскравих прикрасах, з італійськими чоловіками й такими ж бамбіно. Лиш між собою говорили по-украінськи, це був такий таємний код таємної спільноти. Поряд сиділа гарно вбрана молода селянка з якоїсь явно житомирщини чи вінничини: лице її ніяк не могло приховати свого походження, і на це лице з безмежною сліпою любов’ю дивився її смаглявий Паоло, що постійно шукав моменту чи притулитися, чи погладити її по щоці. Вона лагідно мурмотіла до їхнього малюка по-італійськи й лише до стюардеси обзивалася по-нашому, по-руськи. По стюардесах теж можна було вгадати наших, із провінції, що стали містянами. Лише брак стильного лиску, притаманного західним їхнім колегам, грубуваті манери й начальницький тон не залишали сумніву — тут усі наші.

Італійки з поліськими вилицями весело відлітали «додому», і з того, як вони перш ніж дати дитині яблуко надкушують і наджовують його, щоб малюку було легше угризатися своїми двома зубками, було ясно, що італійська культура догляду за дітьми невимовно збагатиться новим, нашим, сільським, досвідом.

І раптом почувся голос стюардеси, яка звернулася із проханням відгукнутися, якщо серед нас є лікар — пасажирові зле. Одразу всі притихли. Коридором промчала жінка з фонендоскопом у вухах — італійська лікарка мала з собою в сумочці цей прилад. Може, знала, що такі випадки трапляються, і професія вимагала від неї носити в сумці все, що знадобиться. А може, я її ідеалізую, бо надія була лише на неї. Пані ця промчала знову коридором — шукала хоч якусь рідину для дезинфекціі — і назад із двома шприцами в руках… Усі потрохи заспокоїлися й узялися мирно дожовувати капустяні листки. Але тут «увімкнувся» капітан і попросив зрозуміти його рішення: він ухвалив повертатися до Борисполя, бо пасажирові краще не стало, і лікарка не бралася гарантувати, що вдасться довезти його живим до Неаполя. Було трохи страшнувато розуміти, що зараз ця тоненька свічечка життя бах! — і задметься. Усі мовчали, та хтось збоку тихенько пробурчав: «О, це тепер уже будемо на місці через 6 годин». А «породиста» пані з іншого боку голосила: «А нам за это бесплатный кофе!» За що — за это вона, видно, не подумала. Літак розвернувся, і я відчувала, як капітан жене машину, якщо літаком можна гнати (я, певне, ідеалізувала капітана, але тепер надія була лише на нього). Справді почали носити додаткову каву. І моя житомирсько-вінницька італійська сусідка полізла до сумочки й вийняла кульок із житомирсько-вінницьким печивом! Вона везла в Італію «вагове», просте, як двері, наше печиво! Але цієї миті це виглядало так мило: вона вмочувала ті печенинки в несмачну літаківську розчинну каву й підносила до рота малюкові й тому своєму Паоло, який вдячно відкушував його й почував себе зараз, у цю прикру мить, затишно, як у Бога (чи в богині) за пазухою.

Ми долетіли щодуху назад, до Борисполя, подолавши годинну відстань якось дуже швидко. Слава Богу, той чоловік дожив до землі, і його повезла «швидка».

Тепер належало дозаправити літак і знову здійматися в бік Неаполя. Усі відчули полегшення. Переважна більшість казала: «Ну, зате живий, а кілька зайвих годин — пусте». А хтось, бо вже можна було, злостивився: «А хто дав капітанові право вирішувати? І чого він не повіз його до Неаполя?» Хтось підраховував, на скільки «попав» капітан, розвернувши літака, а потім заправивши заново двигун. Непомерлий пасажир тепер був декому винен. «І якого ото в такому віці літать?«— підвела підсумок молода сусідка справа. Їй явно нікуди було поспішати — просто зло брало. І також цілком очевидно, що вона не збиралася старіти, а тому не любила старших людей як категорію й хотіла б, щоби вони «догнивали» вдома, якщо вже постаріли. Це така дуже поширена історія в нас — вважати старших непотребом. Я згадала, як нещодавно повезла маму в пансіонат до моря. Мама дуже любить море й у нашому з сестрою і братом дитинстві в усьому відмовляла собі, щоб повезти нас купатися в солоній воді. А тепер я вирішила зробити це для неї. Весь пансіонат дивувався: навіщо старшій жінці море? І до пляжу їй важко було сходити, і на пляжі почувала себе ніяково — всі озиралися. І медперсонал не розумів, навіщо вже такій людині, наприклад, масаж. Відпочинок не для таких.

Та все ж більшість людей у літаку раділа, що була така великодушна й не винувата у смерті пасажира, що так і не потрапив до Неаполя. Не всі його й бачили, так швидко помчала з ним карета «швидкої». І хтозна, до кого й чому він хотів у той Неаполь. Хто так і не дочекався його? Кого він так і не побачив?

Коли літак торкнувся землі, усі зааплодували, бо так годиться культурним іноземцям, миттю повмикали свої телефони (це роблять тільки наші — чомусь особливо й обов’язково під час оголошення, у якому просять не вмикати жодних приладів, поки про це не повідомлять додатково), залементували: «Пронто! Пронто!», стояли у проході, щільно притулившись один до одного. (Так стояли завжди в черзі то по хліб, то по цукор, то по горілку — одна пляшка в руки! — їхні батьки, а це передається генетично, так стояли вони весь політ у черзі до туалету, причому причина такої масової діареї на рейсах із нашими мені достеменно не відома.) І як тільки двері відчинилися, усі побігли, похапавши сумки, кудись уперед, обганяючи тих, хто захекався й відстав. Жінки з італійською золотою біжутерією у вухах бігли до віконечка «Паспортний контроль», за ними азартно мчали їхні італійські чоловіки з бамбіно на руках. Вони якось непомітно перейняли українську манеру наших дядьків — робити те семе, що жінка. Вони нікуди не поспішали: рейс все одно спізнився на три години. Вони просто бігли, щоб обігнати сусідів і прийти до віконечка першими. Точнісінько, як на наших сільських автостанціях колись, у касах на поїзд, у черзі по дефіцитний товар. У Києві вже всі стоять чемно в черзі на маршрутки й таксі. Та треба сказати, що й ці всі люди, добігши, кому як Бог ноги дав, тепер стояли щільною чергою поряд зі ще хвилину тому суперниками з кросу, ніби тільки що не намагалися зрізати шлях й обійти їх на повороті, і мило бесідували про те, як довго ці італійські офіцери дивляться в кожен паспорт. І сліду боротьби за першість!

Стоячи теж у цій черзі, я написала сестрі в довгій sms-ці свої враження — кажу: «Ну геть як у нашому з тобою Пирятині! Ну нічого не змінилося, хоч вони тепер тутешні».

А вона відповіла: «Незабаром буде там ще одна, така сама Україна».

І мені стало жаль, що я більше їх не побачу. Стало весело, що вони такі. Стало трохи сумно, що вони такі.

А от зараз сиділа за вечерею, уже прибувши, й дивилася на немолоду пару за сусіднім столиком. Їм років по сто. Молодий офіціант жартує з ними, наливаючи в келихи вино. Вони сидять гідно й мирно розмовляють. На них дивлюся лише я. Згадую того чоловіка, що до когось не доїхав. Згадую маму. Згадую Пирятин як столицю своєї батьківщини.

Стара пані кокетливо відщипує від хрусткої булочки крихітні шматочки й кладе до рота — такі крихітні фігурі не шкодить, мовляв. Столітній її друг дивиться на неї поблажливо — мовляв, красуне, ти моя. І я підозрюю, що вона — наша. Не підійшла до них переконатися, лише щоб розвіяти цю fata morgana.

Ольга Герасим’юк

http://www.day.kiev.ua

«Тут не є рай. Тут досить тяжка праця…»: душпастирі парафії Святих Сергія і Вакха у Римі

Експлуатація роботи іммігрантів стала кримінальним злочином